Вадим Скуратівський Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
Подвижник українського кіно. Пам’яті Леоніда Череватенка


9 травня на 76-му році життя помер Леонід Череватенко – письменник, поет, сценарист, літературознавець, кінокритик, член Спілки письменників України. Леонід Васильович був автором «Кіно-Театру». Народився у Дніпропетровську, 1966 року закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, 1970 року – Вищі сценарні курси при Держкіно СРСР у Москві. Досліджував творчість поетів доби «Розстріляного Відродження», зокрема Євгена Плужника. Упорядкував том спогадів про Миколу Лукаша та том його перекладів. Брав активну участь у кінопроцесі: працював у редакції журналу «Новини кіноекрана», очолював департамент кіно при Міністерстві культури (1993 рік). Його перу належить чимало рецензій на українські фільми ІІ половини ХХ століття, статей про О. Довженка. Він – автор сценаріїв художніх фільмів: «Лицар Вася» (к/м, 1975), «Канал» (1976), «Скляне щастя» (за оповіданням Григора Тютюнника, 1980), «Дорога на Січ» (за повістю Спиридона Черкасенка, 1995), «Закон», «Гайдамака»(к/м, 2011, 2013); всі – на кіностудії ім. О. Довженка. Написав сценарії документальних фільмів: «Юрій Коцюбинський» (1965), «Ваш Леонід Первомайський» (1983). Разом із режисером Аркадієм Микульським створив кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі»: «Ольжич» (1996), «Доба, жорстока, як вовчиця» (2000), «Незнаний воїн» (2000). 2002 року авторів трилогії було удостоєно Національної премії імені Тараса Шевченка. (Редакція журналу «Кіно-Театр»)

У кожній національній культурі – ба навіть ширше: у кожній національній структурі, коли вона потерпає від кризи (кризи автентичності, кризи «справжності» у тій культурі-структурі), всенепремінно з’являються люди – власне, жменька людей, – які повертають утрачену автентичність, призабуту «справжність» речей, людей, взагалі всіх явищ світу цього. І немає при цьому значення – чим конкретно займаються ці люди.

Ці люди повертають іншим – справжність. Саме такою людиною – в українському контексті, де особливо була поруйнована автентичність, – і був Леонід Васильович Череватенко. Давні мислителі колись вельми вболівали про категорію «ономанітету», себто називання речей, предметів, явищ. Череватенко безперестанку опікувався саме цією категорією – у світі, де безліч речей-предметів-явищ були спотворені, замінені їх імітаціями-фальсифікаціями. Він повертав їм «автентичну сутність», їх першозміст.

Автор цих рядків першу рецензію Леоніда Васильовича прочитав у студентській стіннівці «відлигового» 1962-го: на табірний «Один день Івана Денисовича». Рядки про «билинно тяжкі умови» підрадянського існування. З його рецензії на ту повість, «видрукованої» у стіннівці «Мотто», постає епіграф до всього того, що потім було написане Череватенком-літературознавцем. А також поетом. Істориком. Археологом. Мистецтвознавцем. Кінознавцем. Публіцистом.

«Мотто» і до діяльності Череватенка-функціонера, який несподівано для себе, в дусі часу різного роду біографічних метаморфоз, «адміністративно»-фактично очолив – спочатку кінематографічний, а по тому і літературний процес несподівано суверенізованої України. Налякана сюрпризами процесу, її бюрократія на ті адміністративні престоли посадила чоловіка абсолютно, до краю, до антропологічного ґротеску НЕ схожого на неї. Лише пізніше та бюрократія оговталася, але про це якось іншим разом.

Інше. Десь посередині національної структури всіх її утворень перебувала дивовижна за інтелектуальним й естетичним обсягом людина, яка рішуче у всіх національних «жанрах» – і художніх, і навіть «адміністративних» – прагнула повернути всім нам «справжність», втрачену впродовж чи не століття не-справжності.

І на всіх полях неуникних дій проти цієї не-справжності Леонід Череватенко здобував перемогу. Незрідка хай «піррову», неповну – але перемогу.

Череватенко-археолог частинно інтуїтивно, а почасти і на академічно серйозній основі, може, як ніхто в українській традиції відчував-віднаходив наскрізну семантичну нитку цієї традиції – від уже зовсім прадавніх часів до сьогодення.

Череватенко-перекладач і теоретизував у цій царині, і «без-посередньо» перекладав. Безпосередньо входячи в головні європейські мови, перекладаючи, приміром, найбільш вишуканих, найбільш езотеричних поетів європейського бароко. Поряд з цим Череватенко-поет створив ліроепічний портрет України – у тому ж хронологічному діапазоні. Від «скіфів» до біжучих, чи не есхатологічного звучання подій.

Череватенко-літературознавець невтомно повертав історії української літератури відібране у неї репресіями. Плужник. Ольжич. Техніка і водночас драма українського перекладу. Переклади Кочура, Лукаша, Хомичевського (Бориса Тена).

І нарешті Череватенко-кінознавець. Теоретик, історик, критик українського кінематографа, всіх його часових «метрик». Від роздумів над шедеврами Довженка–Параджанова до його класичних, меланхолійних за інтонацією напівесеїв-напівфейлетонів (рецензентський розгром київського квазікінознавчого кітчу доби «застою», самого «застою» українського кіно – стаття «А корабель стоїть…»).

А по тому – героїчна боротьба (не зважитися на субстантиви навколо нього – «чиновник», а тим більше «сановник»!), Череватенка-громадянина у «коридорах» влади за поновлення саме «автентичності» у тій владі – щодо кінематографа і щодо літератури.

Як багато робив цей чоловік задля того поновлення – і як мало дякували йому за зроблене!

А обсяг зробленого – унікальний. А того, що робив це, уже нема. Маю надію, що зроблене з часом стане предметом макро- і мікроаналізу. Цих найвищих форм раціональної подяки. А – коли?

А поки що – авторизоване, ба навіть власне авторське «мотто» до всього того зробленого. Так і зоветься:

Motto

Вмерти – не відступити!

Мені дарував-бо наймення

Цар спартанський

В червонім плащі –

Леонід.

1970-й рік

Леонід Васильович, не доживши до свого 76-річчя, покинув нас.


Корисні статті для Вас:
 
Вільна критична думка (1964-1980)2006-02-11
 
Анатолій Сирих: "Я можу робити тільки те, що мені цікаво..."2006-02-11
 
Вчора і сьогодні2006-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2017