Андрій Володін Перейти до переліку статей номеру 2014:#5
Олег Басилашвілі: «Окупантів не люблять ніде»


Олег Басилашвілі: «Окупантів не люблять ніде, з якими би благими намірами вони не посідали чужі землі»

З початку Другої світової війни минуло понад 70 років. І от сьогодні в Україні, як і в 41-му, бомбардують міста, від авіанальотів та обстрілів гинуть мирні мешканці, тривають бої з участю танків і артилерії. Про те, чому нинішня війна не має виправдань, в інтерв’ю «Росбалту»розмірковує актор театру і кіно, народний артист СРСР Олег Басилашвілі.

– Олеже Валеріановичу, та війна, свідком якої ви були, давно закінчилась, а нова, схоже, тільки починається. Що ви про це думаєте?

– (...)З цією війною в мене дуже багато пов’язано. Мій названий брат, курсант артилерійського училища, що закінчив його в чині молодшого лейтенанта, був направлений на фронт. Його звали Жора. Він воював начальником стрілецької батареї, під Вязьмою потрапив в оточення, самостійно вибрався звідти, пройшов фільтраційний табір, був направлений на Харківський фронт – і там теж опинився в оточенні. Знову самостійно вибрався, потрапив у стрілецьку частину й прийняв смерть у танковій битві на Курській дузі біля станції Прохорівка, в чині командира артилерійської батареї – начальника штабу окремого артилерійського дивізіону 76-мм гармат 125-ї стрілецької бригади… Батько пройшов усю війну, вернувся додому майором, уже в липні 1945-го. Чим старшим він ставав, тим частіше розповідав про війну. І тепер мені здається, що він і такі, як він, люди були щасливі всі ці чотири воєнні роки. Тому що вони робили справедливу справу – захищали свою батьківщину від фашистів, свої родини, будинки, свої улюблені ліси і поля. Недаремно наш лозунг був: «Наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами». Та от що стосується сьогоднішньої війни в Україні, чесно кажучи, я не дуже розумію, що там відбувається і чому. Хто від кого що захищає? Думаю, нам не повідомляють усієї правди про це. А раз не повідомляють, значить, щось ми робимо не зовсім справедливо.

– Ви думаєте, не за зовсім справедливу справу б’ються ополченці південного сходу?

– Я не розумію, за що саме вони б’ються. Жахливо тільки одне: гинуть мирні люди, насамперед, звичайно, військовозобов’язані, а потім діти, жінки, літні люди. Вони-то в чому винні?.. Цих негідників, хто б вони не були, що спровокували воєнні дії, рано чи пізно судитимуть судом усіх народів.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не знаю. Адже хтось у цьому зацікавлений! Комусь треба, щоб гинуло мирне населення, а на південному сході України кровоточила рана.

Кому потрібна чужа кров? І головне, незрозуміло – заради чого? Я не розумію, якої мети домагаються так звані повстанці? Відокремлення від України? Ні. Того, щоби бути з Росією? Також ні – вони цієї вимоги не висувають. А навіть якщо б і висували – мало хто чого вимагає. Федералізації? То вона їм обіцяна. Якихось змін у конституції? На це в Києві також уже згодні. Чого ж ці люди далі опираються?! Може, досить відстрілюватись, хлоп’ята, – за що ви воюєте? Ні, вони знову стріляють…

Нічого зрозуміти не можна. ЗМІ не доносять до мене повну картину того, що відбувається. Чому туди ідуть якісь добровольці з Росії? Яким чином вони туди потрапляють? Є ж кордон!.. Він повинен бути на замку. А тут десятки, сотні добровольців зі зброєю переходять його – і хоч би хни. Як це може бути? І що це за люди? А їхня найновіша зброя? Ви що, можете зі стрілецької зброї збити вертоліт? Ні, не зможете, хоч яка б вона була прекрасна і точна. А от з ПЗРК – можна. А звідки ці ПЗРК? Там що, на Донбасі й Луганщині, величезні склади озброєння?..

– Вам здається, що цим людям тепер треба здатися?

– Треба припинити цю бійню. На місці повстанців я б вийшов на високий пагорб, узяв би в руки зброю, поклав її на землю і закричав: «Братці, все! Ми припиняємо стрілянину. Припиняйте і ви теж. Давайте сядемо, поговоримо…» А вміння натискати на курок та переживати сексуальне задоволення від того, що ти вбив людину – це, знаєте, не геройство, а злочин. Я сам був біженцем, і пам’ятаю, як ми тікали з Москви в грудні 1941-го. Пам’ятаю, як це важко і страшно. Навіщо ж тепер людей мучити? Тоді принаймні наш народ боровся проти фашизму, проти поневолення німцями нас, росіян і радянських людей. А сьогодні проти чого вони борються? І хто їм допомагає?..

– Але ж якщо ополченці складуть зброю – їх уб’ють. А мирних мешканців спалять так само, як в Одесі.

– Зачекайте! Значить, по-вашому, в завдання київського керівництва входить спалити південний схід України?

– А чому ні? Зараз там українські військові бомбардують і обстрілюють зі зброї міста, мирних людей.

– Вони бомбардують не цивільне населення, а тільки тих, хто з ними воює, якісь внутрішні війська в цих Донецькій і Луганській республіках. Мирні люди просто потрапляють під вогонь, на велике нещастя… Все це викликає в мене дуже неприємні думки. Навіщо нам це потрібно? Ми, завдяки приєднанню Криму, замість брата і друга, який поруч із нами, вже надбали злого ворога – на всі віки.

– Як ви гадаєте, чому росіян, які перемогли фашизм, так не люблять на Заході: не в самій Німеччині, а в інших країнах Європи, зокрема й Східної?

– Для наших солдатів війна була святою справою. І слава всім, хто тоді воював! А ось потім у визволених від фашизму країнах так званої східної демократії – Чехословаччині, Угорщині, Югославії, Польщі, Румунії, Болгарії – наша армія утвердила новий соціалістичний порядок. Ці країни відчули себе окупованими СРСР. Ми насаджували там свої правила, арештовували противників режиму… Тому нас не люблять, ми стали немовби другими окупантами. Ми намагались зробити добру справу, дати цим країнам нове життя, те, про яке мріяли самі. Але воно принесло з собою жертви і страждання… Я думаю, в цьому вся справа. Окупантів не люблять ніде, з якими би благими намірами вони не посідали чужі землі.

– Цього року київська влада відмінила всі урочистості, приурочені до святкування Дня Перемоги. На Західній Україні ветеранам Великої Вітчизняної взагалі заборонили святкувати День Перемоги, а громадським організаціям і партіям – проводити масові акції біля місць військових поховань. Як вам це?

– Чесно кажучи, я в це не вірю. Це неправда. Цього не може бути. Я був у Києві минулого літа. Там біля підніжжя монумента Батьківщині-матері на високому березі Дніпра стоїть зброя, що брала участь у боях. Це діючий музей військової слави. Я побував і в інших місцях України, де радянські війська дали відсіч фашизму. І не вірю в те, що там чомусь забороняють святкувати 9 травня. Кому потрібна ця брехня? Давайте я запитаю вас: хто вони такі, що чинять опір на південному сході України? Чому не хочуть жити в мирі, в одній державі разом з усіма українцями і новим київським урядом, якого висунув Майдан?

– Вони кажуть, що не хочуть жити в одній державі з бандерівцями – нащадками пособника фашистів Степана Бандери і тих поліцаїв, які чинили звірства в Україні разом з німцями.

– Виходить, ми з вами, чи що, хочемо жити разом з фашистами? В Росії вони також є, свої бандерівці. Тож давайте зараз усі також повстанемо. Що ж ми мовчимо, не б’ємо фашистів у себе вдома?

– Але в нас вони поки що не прийшли до влади…

– А в Києві, ви вважаєте, прийшли? А чому? Знаєте, скільки націоналісти там одержали на виборах у Раду? Якісь малі відсотки. Що ж нам брешуть з приводу того, що бандерівці взяли владу в Україні?.. Ось ця брехня мене й насторожує, тому що людина, яка бреше, виявляється, бреше в ім'я якоїсь нехорошої мети. Якої – я не знаю.

– Є думка – мовляв, через Крим почнеться тепер війна України з Росією, а потім і з усім світом. І знову підуть похоронки нашим матерям. І щоб війна не прийшла в наш дім, треба віддати Крим назад. І тоді нас, можливо, не зачеплять, залишать у спокої…

– Крим – не іграшка: відібрав – віддав назад. Народ Криму – теж не іграшка. Треба рахуватися з тими, хто живе там. Було проведено референдум, і справді, я в це вірю, більшість кримчан висловилась за приєднання до РФ. Але уявіть собі, що Кубань проголосує за те, щоб приєднатися до США. Значить, Штати можуть увійти туди і заволодіти Кубанню? І як би ми назвали цей акт? Напевно, окупацією… Можуть сказати і фіни: Карельський першийок – колишня фінська земля. Ану ж бо ми його заграбастаємо! І пішло, і поїхало. І починається світова війна… Якщо ми хочемо допомогти росіянам, які страждають в Україні від Одеси до Луганська – ну що ж, у нас повно земель на сході країни, і не тільки там. Ласкаво просимо, приїздіть, а ми вам допоможемо, будете громадянами Росії. Все що завгодно, аби тільки самій Росії не вступати ні в які військові конфлікти…

– А якщо стосовно тих росіян, які не зможуть виїхати, буде проводитись геноцид, етнічні чистки? Як це було в Югославії з сербами? Що тоді?

– Я в це не вірю. В Україні геноциду бути не може…

– А якщо припустити, що таке все ж станеться? Чи повинна Росія втрутитись?

– Повинна, поза сумнівом, якщо там будуть знищувати росіян, євреїв, татар, німців, будь-які народи. Ми зобов’язані втрутитись, але яким чином? Тільки через посередництво ООН. Ставити там питання руба – припинити геноцид, ввести «голубі каски». Але чомусь досі в ООН ніхто не звертається з такою вимогою. Чому? Хтось зацікавлений у тому, щоб цей порох тлів увесь час. Але це тління, якщо його не зупинити, поповзе до світової діжки з порохом.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

Джерело: http://censor.net.ua/r291121


Корисні статті для Вас:
 
Интеллигенция выступила против войны2014-05-15
 
Вайдина епоха солідарності2014-02-09
 
Остап Ступка: «Коли граєш у шедеврі...»2007-08-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#5

                        © copyright 2019