Альона Зоріна Перейти до переліку статей номеру 2014:#5
Справа НКВС під назвою «Запорожець»


На думку Віктора Петрова, кожне соціальне й політичне гасло в Радянському Союзі було закликом до знищення. Жоден політичний захід радянської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних акцій. Масові розстріли ставали ознакою часу. Таким чином, терор і політика в Радянському Союзі стали синонімами.

Але ніде і ні в чому руйнівні тенденції більшовизму не виявилися так гостро, як у ставленні до української інтелігенції. Починаючи з перших років захоплення влади, більшовизм упродовж свого панування систематично і послідовно нищив українську інтелігенцію: від найвидатніших – до найнепомітніших, від геніальних творців, політиків, філософів, письменників, учених зі світовим ім’ям і визнаною славою – до невідомих геніїв, чи були це представники старшої генерації, що проявили себе ще до 1917 року, чи, навпаки, представники молодшої й навіть наймолодшої генерації, народжені вже після революції, — вся українська інтелігенція, незалежно від віку, соціального походження, поглядів, ставлення до радянської влади, була приречена на згубу.

Десятки, сотні й тисячі імен, гідних визнання й поваги, люди усіх галузей і фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці: археологи, історики, мовознавці, музикознавці, етнографи, фольклористи, діалектологи, укладачі словників, знавці української мови, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, коректори, бухгалтери, агрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, сценаристи, драматурги, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітектори – їх чекали катастрофа, обернена в одчай, безнадійність, голод, заслання, смерть[1].

Серед українських режисерів, що зазнали репресій під час тоталітарного режиму в Україні, був і Олександр Довженко.

Кіно України і тоталітаризм. Табу щодо України

У книзі «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська цитує Довженка: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема…»[2]. Ці слова відображають ситуацію в Україні, що тривала не одне десятиліття.

Першопоштовх до заборони української історії та культури мав не лише політичне, ідеологічне, а й психологічне підґрунтя: це був вічний страх безформної імперії перед національно виразною історико-культурною реальністю, постійне існування якої підірвало б імперію, а згодом взагалі могло зробити неможливим її існування.

Категорію «табу» в контексті української історії слід розглядати лише в комплексному масштабі, оскільки йдеться не про конкретні заборони, а саме про систему табу, що вибудовувалась віками. Йдеться не лише про офіційну псевдоісторію, а й про механізм перекроювання національного простору України. Безвідмовна його дія пояснюється віковим існуванням і застосуванням. Це стосується й часів тоталітарного режиму в Україні.

Основним об’єктом табу є сама Україна та всі її аспекти, в тому числі історія, культура і мова. Згаданий механізм полягає у руйнуванні інституцій[3]. Саме домагаючись цього, тогочасна влада піддала репресіям безліч українських митців, літераторів та науковців.

Один із піків репресій, спрямованих проти української інтелігенції, припадає на 1930-ті роки. Цей період дістав назву «Розстріляне Відродження». Серед кінорежисерів у цьому списку – Борис Дробинський, Юрій Нікітін, Микола Сасим, Теодозій Ференц, Олексій Ходимчук та геній українського театру й кіно Лесь Курбас. Підставою для виконання безжальних вироків якраз і було порушення табу на зображення України в будь-яких формах (розмова, кіно, вірш тощо).

Надалі влада стала «обережнішою» і не розправлялась фізично з «порушниками»: митцям, що «не догодили» режиму, створювались нестерпні умови для роботи, наприклад, заборона сценаріїв, перешкоди при зйомках, вимушений переїзд тощо. Діячі культури мали або обрати шлях дисидентства, або прийняти політику партії (насправді чи робити вигляд).

Справа НКВС «Запорожець»

Першим, хто відкрив таємницю існування в архіві КДБ справи-формуляру «Запорожець» на Олександра Довженка, був «донедавна полковник Служби безпеки України, історик за фахом та літератор за покликом душі»[4] В’ячеслав Попик. У середині 1990-х років вийшла його стаття «Під софітами ВЧК–ДПУ–НКВС–НКДБ–КДБ», а 2000 року – книга «Під софітами спецслужб». У цих публікаціях автор відкрив широкому загалу витяги з агентурних донесень із справи-формуляру «Запорожець» на О.Довженка без зазначення архівних посилань, які на той час призначалися лише для службового користування.

7 липня 1994 року, до сторічного ювілею режисера, ЦДАМЛМ України передав документи на нього з відомчих архівів прокуратури, суду й органів КДБ України (матеріали «Справи № 112»), серед яких: агентурне донесення органів НКВС УРСР про виступ Олександра Довженка на партійних зборах Київської кінофабрики, рапорт оперуповноваженого ДПУ УРСР про враження після закритого громадського перегляду звукового фільму «Іван», донесення народного комісаріату внутрішніх справ УРСР наркому внутрішніх справ СРСР Лаврентію Берії про антирадянські настрої Довженка під час роботи над фільмом «Щорс», лист режисера до Юлії Солнцевої (дружини) тощо.

Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБ України) 2005 року розсекретив двадцять шість документів, що стосуються життя і творчості Олександра Довженка. Два документи вже було оприлюднено 1994 року повністю, а ще один, повторно розсекречений, – зі значними скороченнями. В Україні ці документи майже одночасно опублікували відомий український науковець Леонід Череватенко в журналі «KINO–КОЛО» та автор цього дослідження в «Архівах України». Серед розсекречених архівістами ГДА СБ України у 2006–2007 роках масиву документів – невідомий раніше аркуш зі справи-формуляра «Запорожець» під назвою «З робочого зведення Київського облвідділу ДПУ УСРР щодо висловлювань О. Довженка», з якого можна побачити ставлення митця до подій 1932 року в Україні.

Завдяки цим донесенням стає зрозуміло, що Олександра Довженка радянські спецслужби «вели» і «розробляли» все життя. Нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія наказав начальникові 2-го відділу ГУДБ НКВС СРСР комісару держбезпеки 3-го рангу П. Федотову взяти режисера в активну «розробку». П. Федотов ретранслював це розпорядження наркомові внутрішніх справ УРСР – комісарові держбезпеки 3-го рангу О. Сєрову (17 червня 1940 року)[5].

Олександр Довженко: погляди та діяльність

З матеріалів цієї справи у документальній оповіді «Під софітами ВЧК–ДПУ–НКВС–НКДБ–КДБ» стає очевидним глобальний масштаб стеження за Олександром Довженком. Перший «висновок» було зроблено, коли йому було 25 років (1919 року), і він, молодий викладач Житомирської гімназії, потрапив до петлюрівського війська. Була «порада» відправити його в концентраційний табір, але після остаточного з’ясування обставин[6]. Як знаємо, тоді його визволили боротьбисти.

З плином часу накопичувались оперативні матеріали. Їхня географія окреслювалась Житомиром, Києвом, Варшавою, Берліном, Харковом, Одесою і Сосницею. 1934 року ці матеріали набули статусу справи-формуляру «Запорожець». Такої «честі» удостоювались лише особливо небезпечні вільнодумці. В одному з документів під грифом «цілком таємно» є припис: «“Запорожец” – Довженко Александр Петрович, кинорежиссер, разрабатывается по делу-формуляру как украинский националист» [7]. Відповідно до такого обвинувачення і збирались матеріали справи.

Проглядаючи ці документи, бачимо чимало доносів «із розмови». Найчастіше Довженко говорив про культурно-занедбанську політику СРСР щодо Західної України («Мы туда несем нашу грубость, неделикантность, некультурность»), взагалі знищення української культури та історії (зокрема, він був незадоволений випущеним 1943 року підручником з історії України: «По этой книжке выходит, что с давних времен и до наших дней украинский народ только и жил тем, чтоб воссоединиться с Россией. Украины в книге нет, есть привесочек, придаточек России»). Зустрічаються і висловлювання щодо тих митців, хто прийняв лінію партії («Довженко сетует, что Бажан “испортился” с тех пор, как вступил в партию»); також режисер виступав проти політики партії в цілому («Коммунизм и фашизм – философские братья, и те, и другие – тоталитарные режимы»).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Петров Віктор. Українські культурні діячі УРСР 1920–1940 – жертви більшовицького терору / В. Петров. – Нью-Йорк, 1959. – С. 12–13.
  2. Пахльовська Оксана. Система табу як ідеологічна кодифікація псевдоісторії України // Оксана Пахльовська. Ave, Europa! – К., 2008. – С. 83–101.
  3. Там само.
  4. Попик В. А. Під софітами спецслужб. Художньо-документальний збірник / В. А. Попик. – К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу, 2000. – 406 с.
  5. Безручко О. Справа-формуляр «Запорожець»: нові документи про режисера Олександра Довженка / О. Безручко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2009. – № 2 (33).
  6. Попик В. Під софітами ВЧК–ДПУ–НКВС–НКДБ–КДБ / В. Попик // Дніпро. – 1995. – № 9/10. – С. 21–59.
  7. Там само.


Корисні статті для Вас:
 
«До кіно пішов я з єдиною метою – робити комедійні фільми»2004-02-11
 
Кіно як світогляд. Довженко і Параджанов2004-02-11
 
Довженко в "Історії кіномистецтва" Жоржа Садуля2012-06-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#5

                        © copyright 2019