Ніка Хмельниченко Перейти до переліку статей номеру 2014:#5
Тарас Ткаченко: «Наступний фільм буде дитячий»


У вас режисерська освіта – друга. Чому так?

– Я вчився на режисера, закінчуючи Київський університет ім. Т. Шевченка (українська філологія). Кіно осмислено почав дивитися лише в студентські роки. І так непомітно у кров цей наркотик увійшов, що я не зрозумів, як це сталось… Нині викладаю в школі свого майстра Бориса Савченка й бачу, що брати на режисуру одразу після школи не варто, навіть дуже талановитих. Це шкідливо. В них ще немає багажу, звички вчитися і дуже часто – школярське бачення світу. Ми кидаємо їх, по суті, в безробіття.

А чи допомагає вам спілкування з молоддю?

– Мені не дуже подобається нове покоління серіальністю мислення, пластикою образів, пласкими сюжетами. Я не звинувачую їх. Це ми, викладачі, не даємо їм якихось критеріїв, не вміємо пояснити. Звідси – невміння розказати історію, втілити ідею в образ. Невміння говорити метафорами. І тоді зображення – лише ілюстрація слова. Або є надлишкова фабульність чи, навпаки, зайва метафоричність.

Ви працюєте над новим фільмом «Гніздо горлиці». Як ви собі уявляєте аудиторію цієї стрічки?

– Я роблю жіноче кіно. Насправді жінки – найбільш вдячні глядачі. Я роблю класичну мелодраму (її дивляться, щоб поплакати), але з оптимістичним кінцем. Розраховую на жінок від 25-ти до 70-ти і більше років. Це історія для тих, хто в житті вже відбувся і перед ким стоїть питання: «Їхати чи не їхати за кордон?».

Чи мали ви на меті повчання?

– Ніколи не нав’язую свою думку і в жодному разі не засуджую тих, хто виїхав. Навпаки, ми маємо їм бути вдячними. За стільки років треба звернути на них увагу. Вони ждуть від нас єдиного: розуміння… Їм треба виговоритися, щоби їх почули. Вони побоюються осуду. Якось ми знімали у церкві, всі були в милі… Це була служба на святого Миколая. Після служби до мене підійшла жінка, подивилася у вічі та просто взяла мене за руку. Їй важливо було потриматися – як за нитку, що в’яже з батьківщиною.

Ці жінки – найбільший український інвестор. Порівняйте. Нам ЄС дає 14–18 млрд євро позики на років 10. Таку ж суму ці жінки щороку надсилають в Україну – замість цілого соціального відомства утримують пенсіонерів та платять за навчання дітей. Кожна п’ята гривня в Україні – зароблена за кордоном. Причому, людина, яка виїхала: як мінімум, смілива, працьовита, здібна (треба ж вивчити мову). Це директори шкіл, головні економісти підприємств, більшість жінок – з вищою або двома вищими освітами. Я з багатьма розмовляв.

У нашому фільмі є моменти і для розради, і для дорікань. Приміром, адресоване українським чоловікам. У фільмі є епізод, де чоловік будував хату і втелющив туалет посеред двору. Мені казали: що ти з чоловіків рагулів робиш? Коли ж ми поїхали знімати у Вижницю, виявилося, що я цю споруду взяв із життя, хоч раніш і не бачив. Треба до себе критично ставитися, інакше відбуватиметься деградація. Треба мати на себе зло. Взагалі, чоловіки дуже залежать від системи. Чоловіки тих жінок в Україні принижені тим, що в них відібрали їхню функцію соціальну. І це дуже колупає всередині. Жінка знаходить себе у родинних стосунках, повинна дітей виростити, а чоловік має зробити щось таке, аби діти про нього розказували. Опинившись без справи, чоловікам важко знайти собі місце. Жінки ніби їх заміняють, відчуваючи небезпеку для сім’ї. І останні років десять – це трагедія в країні. Жінкам на чужині без сім’ї дуже нелегко, де ти сам на сам, у стані постійного стресу, ізоляції; тому вони часом легко йдуть на контакт при найменшому теплі. Й родина розпадається.

А яким має бути якісне кіно?

– Не знаю. Спершу нам треба перестати гратися в історію. Адже кожна людина хоче бачити в кіно віддзеркалення себе. Історичне кіно – це не аналіз, а трактування історії, значить – саме те, що ми хочемо бачити. Коли ми сперечаємось про історію, ми сперечаємося і про наше бачення майбутнього. Візьмімо Холодний Яр. Там треба покопатися: вони чомусь не пішли на з’єднання з УНР… Треба аналізувати, а не робити одразу плакатних героїв. Де починається плакат, там закінчується кіно. За великим рахунком, якісне історичне кіно має бути дорогим.

А минулого року на 30 стрічок виділили близько 150 млн грн.

– Говорити треба не тільки про гроші, а й про рівень фаху. Хочеться робити кіно, щоб воно було вартісне. Щоб актори, режисери-постановники, сама кіношна громада переходили з одного на другий, третій проект. Нині я аналізую польське кіно, яке акцентувало на сучасному герої. І знову ж таки: при «Мосфільмі» у поляків була спеціально навчена кавалерія: коні вміють скакати лавою, падати, не боятися вибухів. Колгоспного коня тут не візьмеш.

Мабуть, наступний ваш фільм буде історичний?

– Ні. Катастрофічно не вистачає комедії, дитячого кіно. Дитяче – тому що йде боротьба за покоління. Навіть на мовному рівні. Коли з’явився серіал про Альфа, діти заговорили українською (мовою дубляжу). Дитина, наче губка, всотує все. Тож наступний фільм, мабуть, буде дитячий.

Була вже спроба: «Іван Сила».

– І слава Богу. Я кажу: треба знімати, знімати... Польське кіно, приміром, – це вражаюча самоіронія. Фільми про себе самих – «День безумця», «Ода до радості» тощо.

Кіно – це самоусвідомлення народу?

– Так-так. А от історичні фільми відволікають від сьогоднішньої реальності: це колись ми були такими. І сьогодні нам треба навчитися бачити життя навколо себе: і з війною, цим лихом. Я казав, чому знімаю «Гніздо», є актуальність: з України виїхало близько чотирьох мільйонів заробітчан. Це кожен 10-й, а з них кожен третій – працездатний. Гадаю, якщо кіно вдале і актуальне, воно починає дискусію, тему підхоплюють-розвивають медіа, обговорюють люди. Хороше кіно повинно мати функцію суспільного провокатора. Бачити больові точки...

…і мати риси епохи, якщо взяти визначні фільми.

– Бо в них є актуальність. Дотичність до проблем. А люди однакові по всьому світу. Багато фільмів одного народу популярні в іншого. Теми заробітчанства, війни і миру відомі багатьом. Країни, які робили кіно «про себе», от як румуни, мають вагомі плоди. Є адепти американського кіно, але ми американців не доженемо технічно. А зробити кіно, приміром, як іранці, які бачать світ з іншого боку, – це цікаво.

– Скільки не вистачає грошей для завершення «Гнізда горлиці»? Чи може допомогти діаспора?

– Треба 150 млн гривень, або 2 млн євро. Українська діаспора трохи розлючена на нас, бо ми постійно щось просимо. Я ще не звертався, але далекий від ілюзії, що нам допоможуть. Ці люди ходять пішки, щоб зекономити євро на автобус, але надсилають копійчину своїм родичам. Це гроші, заради яких вони в чомусь собі відмовили. Брати ці гроші? Діаспора в Генуї ставиться до нас дуже тепло, допоможе – чим зможе – організаційно, участю в зйомках. Це дуже відповідально – чесно про них розказати.

Яке місце українського кіно у світовому?

– У світі не так багато кінематографічних націй. Але таких, щоб глибока традиція тривала більше ста років від самого його початку, – небагато. Україна не раз дивувала.

Традиція – це Довженко і поетичне кіно?

– І Довженко. І шістдесятники з Іллєнком, Параджановим. І тяжкі часи... Довженківський кінематограф теж поетичний, і хоч тепер дещо інша поетика, але ця внутрішня жилка, яка є лише в нас, себе виявить, вона не так в майстерності, як у відчутті життя, що його дає наша земля. Ви ж недаремно на цій землі живете, з цією природою, відчуттям, мовою. Кіновиробництво – триває. Хоч дороге і штучне (ручна робота), копітка праця потребує хороших фахівців, і не лише режисерів. Важливо: ми маємо традицію, і вона неодмінно дасть паросток. Все, що має корінь, виживе, подолає перепони. Душа – наш предмет зображення.

Як митець ви працюєте із невидимим і маєте показати ці тонкі прояви візуально…

– Мистецтво – гімнастика для душі. Ми з душею працюємо, хоч не дуже уявляємо, що це таке. Електрик теж не уявляє, що таке струм, куди піде. Але ж воно працює, мобілку заряджає…

Як вам у роботі допомагає участь у конкурсі «Коронація слова» в ролі члена журі?

– «Гніздо горлиці» взято у дипломанта 2012 року. Мені цікаво. Чи маю час прочитати надцять сценаріїв? Ні. На жаль, фаховий рівень сценаріїв дуже низький. Важливо формалізувати їх подачу. Синопсис прочитується за три години. Але ніхто не подає синопсисів на «Коронацію». Тому ти переважно сортуєш ідеї… Кожного року точаться суперечки, чи давати першу премію, тому що реально ґран-прі дається авансом. Та не визначити кращого – лишити стимулу інших.

А що для вас могло би стати подарунком, нагородою?

– Я марнославний. Гроші потрібні, щоб жити. Серед українських режисерів мало заможних людей. Бути постійно невизнаним генієм… або ти нездоровий чоловік, або щось таке. Всі видатні режисери мали визнання, славу за життя. Це було доказом того, що їхня праця – не марна. Я ще мало що заслужив. Але якщо не маєш нагород – то хто ти такий? І це відкриває нові можливості. Марнославство – це рушій немарності життя.

В авторові каламбуру відчувається філолог…

– Гроші – теж мірило визнання. От мене питають: чи Шевченківська премія має називатися премією? Вибачте, якщо б це називалось не-премія… Тим більше, що ці десять тисяч доларів – навіть не квартира. А худа машина. І не «повний пакет», який давала сталінська премія, коли придворні вирішували свої побутові проблеми… Я, звісно, хочу, щоб моє кіно не лишало байдужим. Сказати, що мені достатньо, щоб люди, плачучи, виходили із зали? – ні.

P.S. Тарас Ткаченко за фільм «Гніздо горлиці», головну роль у якому виконував Віталій Лінецький, що загинув 19 липня, одержав сертифікат на $3 тис. Через передчасну смерть актора Віталія Лінецького доведеться змінювати історію, тобто переписувати сценарій і дещо переробляти фінал. Іншого актора не запрошуватимуть, зберігаючи найбільше кадрів з виконавцем головної ролі, що пішов із життя. Фільм знято на 40 відсотків, лишилось зняти 30 % матеріалу в Італії та 30% – восени в Карпатах. 

Липень, 2014


Корисні статті для Вас:
 
Тарас Ткаченко: «Завдання фільму – починати розмову…»2007-02-11
 
Майже магічний реалізм2004-02-11
 
Віталій Лінецький: «Люблю і ненавиджу водночас»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#5

                        © copyright 2019