Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2014:#6
Завойовник- «визволитель»: образ воїна в сучасному російському кіно


Тему війни в російському кіно сміливо можна назвати однією з ключових. Спочатку це була громадянська, згодом – Велика Вітчизняна. Кількість фільмів і серіалів про останню – переконливий доказ її нев’янучої ідеологічної ваги. І не дивно: ця війна – остання «героїчна епоха», коли народ Росії зі зброєю в руках виганяв ворога зі своєї землі. До речі, і досі найбільш популярним у кіномистецтві лишається період окупації: картини переможної ходи Європою, очевидно, не викликають такого гострого співпереживання (особливо у світлі нових історичних фактів про неприємні подробиці звільнення країн від нацистів).

А як щодо фільмів про війни останніх років?

Війна як захист населення

Образ «визволителя» лишається актуальним і тут. Яскравим прикладом є «Серпень. Восьмого» Джаніка Файзієва. Москвичка Ксеня на прохання колишнього чоловіка, офіцера-миротворця з Осетії, відправляє до нього в гості їхнього маленького сина – якраз напередодні конфлікту. Поїхавши забрати дитину, вона потрапляє в епіцентр військових дій. Загалом же у фільмі дві сюжетні лінії – порятунок дитини матір’ю і порятунок Північної Осетії Росією.

Зупинимось на останній. Російське керівництво дбає лише про те, щоб швидше залагодити конфлікт і рятувати населення. На шляху до цього виникають незначні труднощі: на терміновій нараді президента один з радників пояснює, що в разі військового втручання Росію назвуть агресором, вона опиниться в міжнародній ізоляції. Отже, атака на сусідню державу для допомоги її маленькій самопроголошеній республіці чомусь виявляється агресією і не схвалюється байдужим до долі мирних мешканців світом? Нейтралітет Росії – запрошення до інших подібних актів, до тероризму. І президент не може не віддати наказу військовій колоні рушати, визволяти осетинів. Ба більше, постає питання: чи зрозуміє справжній агресор (себто Грузія) «урок», якщо армія зупиниться на її кордонах? Звідси висновок: необхідне вторгнення на її територію, звісно, для загального блага. І під охороною російських танків у біженців – дітей, жінок і літніх людей – спокійні й задоволені обличчя…

Грузію подано справжнім агресором, байдужим до міжнародного права і засад гуманізму: танк стріляє в миротворця Заура (і заразом нищить автомобіль, де, як знає глядач, сидять Заурові старенькі батьки). В окупованому місті снайпери стріляють у цивільних, навіть жінок. Героїні загрожує реальна небезпека; «рятуючи» Північну Осетію, російські війська дбають і про своїх співвітчизників, що перебувають там (фактично, ілюстрація доктрини про захист етнічних росіян за кордоном). Образ російського воїна-рятівника втілено у постаті військового, якому у відчаї дзвонить Ксеня. Саме у цей момент він в авангарді колони російських військ стоїть перед входом у Рокський тунель – браму до Грузії. Російська жінка з території маленької самопроголошеної республіки, атакованої агресором, благає про допомогу великого і сильного російського солдата… Щоправда, він поки що не може допомогти їй: немає наказу наступати, Цхінвалі і Північна Осетія можуть лишитися Грузії. Жінка у відчаї: тоді їй не знайти сина. Отже, тільки військове втручання могутньої держави може повернути маленького хлопчика матері? Зрештою, вона, звісно, рятує сина, за допомогою іншого армійця, який є втіленням усіх чоловічих і громадянських чеснот (любовна лінія фільму).

У «Серпні. Восьмого» подати події в «правильному» ідеологічному ключі було нескладно: адже офіційно першою зброю застосувала Грузія (щоправда, в результаті провокації – але цю «незначну» деталь у фільмі оминули). А як бути з Чечнею?

У зображенні військових дій, в яких беззаперечним агресором виступає Росія, завдання можна вирішити іншим шляхом. А саме – перевести дію на рівень локальний, вихопити «один з життя момент», де все відбувається в потрібному ключі. Це досить легко у зображенні Чечні, враховуючи специфіку населення, і відповідно – характеру війни. Звідси – фільми, сюжети яких побудовані на ідеї оборони якоїсь точки або визволенні заручників.

Приклад першого варіанту – «Чистилище» Олександра Нєвзорова (1997 р.). За сюжетом, російські солдати захищають від чеченської армії лікарняний комплекс у Грозному. Показовий вибір місця дії – лікарня, що вкотре свідчить про зневагу ворога до законів гуманності. Фільм знято на основі реальних подій, але тут показовою є зміна місця дії: насправді бої велися за вокзал, а не за лікарняний комплекс).

Так само реальна історія лежить в основі фільму «Прорив» Віталія Лукіна 2006 року (до речі, ця цікавість до документальних основ, либонь, не випадкова: адже глядачеві показують не вигадану історію, а «правду»). Ідеться про зустріч у 2000 році в Аргунській ущелині десантної роти з переважаючим числом бойовиків. Здавалося б, звичайне військове зіткнення. Але річ у тому, що супротивник росіян прямував до Дагестану, де планувалося захоплення заручників. Отже, знову захист мирного населення. У цьому фільмі віднаходимо й деякі критичні нотки щодо військового керівництва: роту «з вищих міркувань» залишено без підкріплення (невелике, щоправда, прибуває, але – самовільно). Всі вояки гинуть. Утім, це лише підкріплює основну ідею: попри все, стояти до кінця і помирати за справу; окремі ж недоліки «верхів» – то лише окремі недоліки, що не мають скасовувати необхідності служити вітчизні до кінця. Недарма відкривається стрічка ліричною піснею про батьківщину, любов до неї (і це – у фільмі, в якому йдеться про фактично ворожу територію!).

Годі казати, що росіян тут ідеалізовано, а бойовиків подано такими собі хтонічними істотами, злими породженнями землі (вже у самому зображенні: вони показані переважно в хащах; і, навпаки, передують їм плани росіян на гвинтокрилі – достоту «сини неба»). Окремо варто сказати про іноземних найманців у бойовиків – слідування радянській кінотрадиції «об’єднувати» всіх ворогів в одній компанії. Серед чеченців лише двох можна умовно назвати позитивними: це польовий командир, колишній радянський офіцер, і старий чеченець, носій норм звичаєвого права. Перший підступно вбитий своїм же заступником, другий на горло карає злочинця. Висновок: «хороші» чеченці – ті, що гинуть або готові вбивати «поганих» своїх (цим несвідомо граючи на користь ворогу)?

І наостанок – про більш витончений прийом, а саме: «зняття» загалом правильних тверджень і питань про війну через їхню недоречну подачу. Його неодноразово застосував у фільмі «Війна» Олексій Балабанов. Солдат, щойно відпущений з чеченського полону-рабства, заявляє в інтерв’ю: усі чеченці – бандити. І на зауваження журналістки, що в ньому говорить озлобленість, відповідає: «Ну, вам видніше…» Кому видніше – журналістці чи людині, що прожила у чеченців не один місяць, – вирішувати глядачеві. Або: англієць, наречена якого є заручницею в бойовиків, шукає гроші на викуп. І у відповідь на свій виступ чує: «Ви вважаєте, що воєнні дії росіян у Чечні справедливі?» – питання хороше, але в цьому контексті недоречне. Правда може подаватися в іронічному ключі і тим скасовуватись: «сміливий чеченський чабан» у суді над героєм розповідає, як той «цинічно вбивав чеченських жінок і дітей». Так, жінка була лише одна, і дитина теж. Але вони були, точніше, навпаки: їх не стало. От і при обстрілах житлових будинків гинуть лише декілька людей, і випадково – конкретно їх же ніхто не збирався вбивати… І, що головне – героя це не хвилює: він просто робив свою справу (цілком шляхетну: звільнення заручниці), і думками про випадкових жертв не переймався – інакше міг просто відмовитись від мети.

Отже, військова агресія Росії – міф. Її солдати – виключно «захисники мирного населення».

Еволюція «захисника»: трансформація людини в солдата

На цьому тлі цікаво простежити, як усе-таки війна формує особистість «захисника» і як це репрезентує кіно. Часто, звісно, ніяк: показано професійних солдатів, що вже пройшли психологічну точку неповернення і спокійно, без рефлексій поєднують у собі гуманістів і вбивць.

Дуже характерну ілюстрацію цього подав у своєму фільмі «Війна» Олексій Балабанов. Це режисер «авторського» плану, що, працюючи у формах масової культури, подає героя відсторонено, пропонуючи глядачеві самотужки проаналізувати цю особистість чи просто прийняти її такою, якою вона є.

Отже, Іван. Солдат, взятий в полон чеченцями, зустрічається з іншими заручниками – англійцями Джоном і Маргарет, що мають сплатити величезний викуп. Лідер бойовиків відпускає Джона, аби той знайшов і привіз гроші, та Івана. Згодом росіянин (що вже звільнився від служби) допомагає англійцеві повернутися і знайти бойовиків. Але Чечня – край, що живе за законами сили, і чужинцям, аби здобути потрібне чи просто вижити, доводиться вбивати. І от у хлопцеві, що ніяк не міг пристосуватися до умов мирного часу, швидко пробуджується солдат, який вміє вбивати, не задумуючись. Ба більше: англієць, що попервах із жахом сприймав холоднокровні вбивства, зрештою також бере зброю до рук. Інакше не можна. Виправдовуючись за своє невміння вбивати, він чує відповідь: «Два роки тому я теж не вмів. Вони мене змусили. А ти прийшов сам».

Отже, сама територія вимагає застосування насильства. Про це говорить і ватажок бойовиків Гугаєв: його люди перемагають, бо сильні; «біда росіян» – слабкість (зокрема політична: чеченець згадує, як вони «віддали» Україну, Казахстан тощо, загалом півкраїни). Отже, щоб перемогти, Іван і Джон мають стати «сильними», причому перший переймає у супротивника не лише цей принцип, а й подекуди поведінку. Захопивши полоненого, він ставиться до нього, як свого часу бойовики ставились до нього.

Втім, закони (точніше, беззаконня) воєнного часу діють лише для самих військових. І демобілізований Іван, позбавлений «ліцензії на вбивство», мусить відповідати перед судом за скоєні вбивства. Право на межі «захисту» держава воліє лишати за собою, безкарно вбивати можуть лише обрані її представники…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Олег Басилашвілі: «Окупантів не люблять ніде»2014-09-11
 
Страшні люди Росії2004-02-11
 
Природа насильства на екрані2002-12-12
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#6

                        © copyright 2017