Ольга Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2014:#6
Глибинні мрії донеччан


«Глибинні мрії»

Режисер – Вірляна Ткач спільно з Сергієм Жаданом, фрік-кабаре DakhDaughters та мистецькою групою ЯРА

Актори: Лариса Руснак, Артем Мануйлов, Микола Шкарабан, Юліян Китастий,Остап Костюк, Микола Зеленчук та дівчата з Донецька, які зображують хор біженок

Війна на сході України наклала свій відбиток і на мистецтво. Цьогорічний Гогольфест проходив на своїй уже звичній локації – в арт-кластері Видубичі. Занедбана промзона сьогодні якнайліпше резонує з руйнаціями індустріальних районів Донбасу. Значна частина з-поміж подій візуальної, музичної, театральної, кіно- та освітньої програм стосувалася саме подій на сході, осмислюючи їх та демонструючи прагнення миру та спокою в Україні.

Одна з таких – театральний проект «Глибинні мрії» мистецької групи Яра з Нью-Йоркського експериментального театру LaMama, Національного центру театрального мистецтва та Донецького фонду «Ізоляція». Режисерка Вірляна Ткач зі своєю групою створили чимало вистав на українську тему: «Капітан Джон Сміт їде в Україну», «Темна ніч. Ясні зорі» про Тараса Шевченка, не так давно їх зміг подивитися й український глядач.

Проект «Глибинні мрії» презентували ще восени минулого року, коли ніхто й подумати не міг, що Донбас перетвориться на арену бойових дій. Творці спілкувалися з молодими мешканцями Донецька, ровесниками України, розпитували про їхні мрії та ставлення до рідного міста, таким чином намагаючись зрозуміти саму Україну. Поезію та монологи до перформансу, в якому – мрії мешканців степів і будівників міста, писав Сергій Жадан. Цього ж року фонду «Ізоляція» – платформі сучасного мистецтва в Донецьку, як і тисячам донеччан, довелося покинути рідні місця. Їхні мрії і домівки зруйновано. Колишній завод із виробництва ізоляційних матеріалів, де містився фонд «Ізоляція», захопили бойовики. А проект «Глибинні мрії» став як ніколи раніше актуальним. Учасників розпитали про їхні нові мрії у зв’язку з новою ситуацією, давніші ж бо стали такими далекими, а то й смішними. Додалася нова історія жінки, якій довелося тікати з рідної домівки.

Вистава нанизує різні пласти: як на змістовому, так і на формальному рівні. За допомогою аудіо- та візуальних засобів, гри, співу подаються різні історії. Змінюються не лише засоби, персонажі, а й локації. Вистава починається, як тільки глядачі переступають поріг приміщення камерної сцени. На них очікують імпровізований металошукач, перевірка речей та обшук. Разом із глядачами проходять і дівчата з валізами.

Далі у маленькій переповненій, задушливій кімнаті лунають голоси Донецька – записи донеччан про їхні мрії та думки, просякнуті досвідом війни. Якось непевно, невиразно витають вони у повітрі. Здається, місця вистачить лише для глядачів, серед яких на своїх валізках сиділи й дівчата-біженки, та цих неуособлених голосів. Однак тут же, десь на маленькому клаптику простору, розгортається історія біженки, втіленої Ларисою Руснак. У жінки – лише ранець та валіза. І безвихідь в очах. А також ключі від помешкання, якими вона дорожить понад усе, незважаючи на те, що ними вона вже, може, й не відчинить жодних дверей. Вона не знає, що з ними робити, так само, як і з безліччю інших речей, що розсипалися з валізи. Але це шматок тої реальності, звідки ще не так давно не треба було втікати.

Лариса Руснак запрошує в іншу залу: там – інша історія, інша епоха. Глядачі знайомляться з черговим персонажем – заробітчанином із Західної України, який зводить будинки, котрим судилось бути знищеними чи пошкодженими під час війни. Це не його оселя, але йому боляче. Ще одна історія – хлопця, який пішов воювати. Історії персонажів посилюються візуальними проекціями, грою на народних музичних інструментах, беземоційним та водночас драматичним криком-співом фрік-кабаре DaghDoughters, що озвучує поезію Сергія Жадана.

Вірляну Ткач цікавлять глибинні процеси мислення мешканців Донбасу, тому вона вводить у виставу і легенду про євшан-зілля, про половців, а також сцени з фільму Дзиґи Вертова «Ентузіазм. Симфонія Донбасу». В цьому – прив’язаність до рідної землі, захват від величі індустріального світу. Недарма в останній сцені жінка-біженка та інші персонажі таки повертаються на свою землю. Але вони вже інші: замість сірих плащів та темного одягу на них білі сорочки-сукні. Кожен з них пережив свій біль, свої втрати, розбиті мрії, порожнечу. Треба все починати з чистого аркуша, маючи під ногами лише грудку землі, ніби й рідної, але ще "свіжої" від виритих окопів, воєнної техніки та могильних ям. Сцена розгортається вже на вулиці. Шматочок землі серед залишків промислового комплексу, до якого так довго і тяжко біжить героїня, досить промовистий. Реальний світ закинутої промзони стає найвиразнішою декорацією.

Вистава завершується черговою мрією сучасної донеччанки. Останньою у виставі, але далеко не останньою в житті сьогоднішніх мешканців Донбасу. Її важко назвати фінальною точкою. Незважаючи на те, що задокументовані мрії створюють своєрідне обрамлення, вони не надають їй завершеності. Вистава радше нагадує колаж, ту валізу біженки, в якій зберігається те, що вона вважала необхідним, або просто те, що перше у поспіху вдалося схопити. Але своєю багатоплановістю «Глибинні мрії» стимулюють як емоційне, так і мисленнєве сприйняття, що надає виставі об’ємності, залишаючи простір для думок.


Корисні статті для Вас:
 
ГОГОЛЬFEST Трансформації2011-03-19
 
Любов та інші "Бутерброди"2012-01-15
 
Вірляна Ткач: повернення до Лишеги2011-06-04
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#6

                        © copyright 2017