Валентина Грицук Перейти до переліку статей номеру 2014:#6
Учитель історичної достовірності


24 серпня 2014 року пішов із життя Ростислав Ярославович Пилипчук, театрознавець, педагог, академік Національної академії мистецтв України (2001), кандидат мистецтвознавства (1971), професор (1989), заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат премії СТД України (1992), літературно-мистецької премії ім. І. П. Котляревського (1994).

Народився 10 липня 1936 року в Оришківцях Гусятинського району Тернопільської обл., 1958-го з акінчив філологічний факультет Чернівецького університету, 1963-го – аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АНУ за спеціальністю «Театральне мистецтво», в 1963–77 рр. – науковий співробітник відділу театрознавства, вчений секретар ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, в 977–83 рр. – проректор з наукової роботи Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, в 1983–2003 рр. – ректор цього інституту, а з 2003-го – радник ректора, професор кафедри театрознавства. Академік Академії наук Вищої школи України, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), Золотою медаллю АМУ (2011). Його історична концепція українського театру викладена у колективних виданнях «Український драматичний театр» (Т. 1, 1967), «Історія Української РСР» (Т. 1, Кн. 2, 1979), «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (1986), «Історія української культури» (Т. 2, 2001; Т. 3, 2003; Т. 4, Кн. 2, 2005), «Становлення українського професіонального театру в Галичині (60-і рр. ХІХ ст.)» («Просценіум», 2001–2006) тощо.

Р. Пилипчук – упорядник і коментатор видань творів українських драматургів, а також збірників спогадів про видатних діячів театрального і музичного мистецтва (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Лисенка). Його перу належать праці з історії українського театрознавства, театрального слов’янознавства, театрального джерелознавства. У 1980–1987 роках був головним редактором республіканського наукового збірника «Театральна культура» (сім випусків), його зусиллями видано в рамках «Записок Наукового товариства імені Шевченка» три томи театрознавчих праць (1999, 2003, 2006); був науковим редактором багатьох театрознавчих монографій і збірників. Учасник численних наукових конференцій, симпозіумів. Як ректор багатопрофільного вищого мистецького навчального закладу 20 років здійснював ефективне керівництво з підготовки фахівців театрального мистецтва, кіно і телебачення.

Містики Микола та Олена Реріхи, чи то пак їхні верховні вчителі в «Агні йозі», стверджують, що історія – брехня, а міф та казка – правда. В цьому твердженні є своя мудрість, адже в усному переданні, просіяному через сито віків, залишаються тільки щире золото, істина для нащадків, зерна правди в плідній структурі міфу, притчі, саги, билини… Наука ж і такий її різновид як історія, історія театру в тому числі, мають розвиватися за іншими законами, за якими точна деталь, факт, зафіксовані дані чи вимір, – найперше, на що спирається науковець. З часів Френсіса Бекона, наукової, фінансової, гуманітарної революцій в Європі, коли у часи Просвітництва парадигма з містичної змінилася на раціоналістичну, наукову, це мало би бути очевидним. Аж ні. Принаймні в історії. Вона пишеться й переписується на догоду не тільки тоталітарним правителям та системам, а й змінюється залежно від фінансового лобі, модних соціальних концепцій, власних наукових гіпотез чи естетичних уподобань.

Ростислав Пилипчук – науковець, який ніколи не дозволяв собі заради політичних чи якихось інших переконань або заради красивої наукової концепції підтасовувати факти, «притягувати за вуха» в наукову роботу такі барви та деталі, які би вписувалися у витворену самим же композицію. Хоч як це дивно, але така чесність серед науковців-гуманітаріїв, а особливо серед істориків, трапляється нечасто. Ростислав Ярославович завжди шукав першоджерела, а не ступав у слід попередників, нехай навіть таких авторитетних, як Іван Франко. Наукові праці Р. Пилипчука належать до старої академічної школи, до якої, крім І. Франка, входять такі постаті, як Д. Антонович, О. Білецький, О. Кисіль, П. Рулін, М. Возняк, – всі вони бачили процес розвитку українського театру в контексті тогочасної європейської історичної науки, де переважав історико-біографічний метод, позитивізм, а головне – пріоритет факту. Факти диктують концепцію, до речі, не завжди приємну для власних попередніх переконань та уявлень. Подробиці фактичних деталей, уведені в науковий обіг Р. Пилипчуком, додали до портретів М. Щепкіна, Л. Млотковського, І. Штейна, К. Соленика, Г. Квітки-Основ’яненка І.Карпенка-Карого М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського М. Заньковецької та інших діячів української театральної справи ті точні штрихи, акценти, відтінки, що оживили образи нашого театрального пантеону, уповнокровили їх, аби ми могли сприймати їх не засушеним гербарієм, а яскравими індивідуальностями.

Кандидат мистецтвознавства Наталія Єрмакова на одному із засідань кафедри театрознавства, присвяченому виходу у світ її книги «Березільська культура. Історія. Досвід», висловила подяку Ростиславу Ярославовичу за те, що не дозволив їй (своїми порадами) зісковзнути у дофантазовування, у міфотворчість. Гадаю, така спокуса є в кожного дослідника, тим паче, якщо він пише не просто про творчість кола людей, а про героїв. Науковець, змальвуючи їхні діяння, може перетворитися на євангеліста. Значно складніше й трудомісткіше навикопувати в архівах (державних і приватних, українських і зарубіжних) таку кількість точних деталей процесів, явищ, біографій, коли після публікації наукова гіпотеза перетворюється на наукове відкриття. Саме так працював Р. Пилипчук і вчив працювати інших – учнів, аспірантів, молодших колег. Прискіпливість, скрупульозність у науці була характерною для нього і як для педагога. На перших курсах ми, майбутні театрознавці, іноді вбачали в цьому занудство, але пізніше ця риса сприймалася вже інакше. Потрібно бути хоч трішки науковцем, аби оцінити цю його прискіпливу увагу до збирання, опрацювання та форми подачі історичної інформації.

Кажуть, у деталях живе Бог. Якось на своєму поетичному творчому вечорі в Києво-Могилянці відомий поет Олег Лишега сказав, що справжній поет ніколи не напише «пташка», бо справжній поет точний, як математик. Він скаже «горобець», «папуга», «ворона» і підбере до загальника «літає» відповідні синоніми. А й справді, що спільного в орла з дятлом? Справжня наука близька до поезії, до музики, до графіки. Їх споріднює не що інше, як прицільність, точність. Творчість і наука не терплять приблизності. Наукові узагальнення у таких дослідників, як Пилипчук, органічно виростають з низки попадань у «десятки» в різних мішенях.

Мені колись пощастило з керівником дипломної роботи, тему якої «Петлюра – театральний діяч» кафедра театрознавства затвердила в 1991 році, можливо, ще й тому, що ректором був тоді Р. Я. Пилипчук. Він став науковим керівником і знайшов рецензента, Вадима Леонтійовича Скуратівського.

У Ростислава Ярославовича багато учнів, і, напевне, вони саме в нього навчилися працювати з джерелами, бути інтелектуалами. Він навчав не довіряти тим, хто лінується розставляти у власному тексті коми, надіючись, що хтось колись «почистить» від сміття їхнє «геніальне» письмо. Впевнена: це камертон не тільки у театрознавстві, а й у житті.

Ростислав Ярославович навчав шукати нову інформацію, перевіряти її десятки разів і подавати навіть чорнові варіанти (не те, що до друку чи до захисту) так, щоб освіченим людям не свербіли руки перекроювати речення. А ще він навчав гамувати фантазію, коли йдеться про історію.


Корисні статті для Вас:
 
«САДОВСЬКИЙ САДИТЬ САД...»2006-02-11
 
Розум і стихія Українського Відродження2014-02-13
 
Амвросій Бучма: творча доля «розумного Арлекіна»2009-04-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#6

                        © copyright 2017