Валентина Грицук Перейти до переліку статей номеру 2015:#2
Олексій Скляренко: «Ми потрапили на одну хвилю з Брехтом»


Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер. 1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 — 2012). Ролі: Паж у «Соломеї», Тореодор в «Кармен», професор Стравінський у «Майстрі та Маргариті», Батько у «Заводному апельсині», Ерік Брун у «Нетутешній сад. Рудольф Нурієв». Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу. У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.

Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.

– Олексію, знаю, що ви працювали донедавна у Романа Віктюка. Якою була ваша перша зустріч та подальша співпраця? Як вплинув Роман Григорович на вас як на творчу особистість, що тоді тільки складалася?

– Перше враження, звичайно, глядацьке. Я ще навіть студентом не був, коли з гальорки Львівської опери дивився незабутню «Лоліту». Це було неймовірне враження.

А показатися Роману Григоровичу нагода трапилась під час навчання. Коли я був на другому курсі інституту, Віктюк у Київській консерваторії відновлював виставу з Адою Роговцевою «Священні чудовиська». Я прийшов на репетицію і наважився спитати, чи міг би він мене прослухати. Після репетиції ми спускались східцями, повз нас проходили студенти, викладачі консерваторії, – Роман Григорович почав розпитувати, чим я захоплююсь, чого навчився. А я замість відповіді – з місця в кар'єр, прямо на сходах почав танцювати і читати вірші, грати уривок. Можливо, саме готовність грати негайно і, не вагаючись, незважаючи на місце, час, обставини, справила враження на Майстра. Він тут же зачепився: «Закінчуй інститут і приїжджай». І я після четвертого курсу поїхав... До того я, власне, планував прослуховуватися у Москві, в тих театрах, де пластичні і хореографічні можливості актора цінуються і використовуються. Я міркував про «Ленком» чи «Сатирикон». Але саме тоді, коли я отримав диплом, театр Віктюка дістав власне приміщення і фактично став державним. Таким чином я прийшов саме до такого театру, про який мріяв, і відразу у виставу, про яку і мріяти не міг – у «Саломею».

– А інший ваш безпосередній вчитель, педагог — Валентина Іванівна Зимня, професор, яка вела курс в Карпенка-Карого, носій іншої школи, підходів. Як вони вплинули на вас, два такі різні майстри?

– Валентина Іванівна – дуже вимогливій педагог. Ти робиш перший крок, кажеш перше слово – і стоп. Валентина Іванівна не дозволяє брехати, передусім тілу студента. Вона сидітиме на одній фразі до сорока хвилин, доки не доб'ється «живої правди». Вона кричала: «Відкрути голову, тіло дихає, ноги живуть, перше, що відгукується в людині — руховий імпульс, забудь слова». І я думав: ось потраплю до Віктюка, там інша школа, інші підходи, не такі архаїчні. Й ось в театрі Романа Григоровича одна з перших репетицій починається тими ж словами: «Ноги брешуть! Відкрути голову!», але ще більш екзальтовано. Ви знаєте, Віктюк — він чародій, він вміє домагатися від артиста майже неможливого, вибиває з-під ніг ґрунт і досягає незаштампованості. Він не ставить прямого завдання, бо на нього буде прямий штамп. Він дає акторові правильний вектор, веде до поставленої мети окружними шляхами, щоб народилося неординарне вирішення, яке він майстерно доводить до рівня рефлексу. А щодо школи, – вона скрізь одна. Віктюк більше режисер, майстер, а Валентина Іванівна — досвідчена актриса і педагог від Бога, до того ж достатньо вольова людина, яка досягає від студента, чого хоче. Завдання педагога – виховати актора-професіонала, а режисера – створити світ, в якому він буде існувати. Отже, школу я отримав правильну.

– Хто ще став для вас учителем? Можливо, люди не з професії, а з життя? У вас династія сильна. Хто впливав на огранювання вашого таланту?

– Найперше – Алла Сігалова. Я пропрацював близько двох років у її проекті. Це був колосальний вплив — естетичний, смаковий. Я мріяв працювати у неї, бо свого часу один з акторів її театру, Сергій Швидкий, був другим педагогом на нашому курсі. Я вважаю Сергія Васильовича одним із своїх вчителів і дуже вдячний йому за все, що він дав нам, своїм учням. Він привносив у тренажі, в етюди, можна сказати, школу Сігалової, яку і сам сповідував на той час.

Алла Сігалова, до речі, була хореографом-постановником першого варіанту віктюківських «Служниць» в «Сатириконі» з Райкіним. Один із знаменитих танців тої вистави на «Je Suis Malade» Даліди Сергій Швидкий розучив з нами на курсі. Коли під час першого показу я станцював Віктюкові уривки, він не міг зрозуміти, звідки я це знаю. Тож, коли я почув, що Алла Михайлівна набирає акторів на проект, негайно пішов на кастинг, і, хоч як це дивно, пройшов. Напевне, завдяки знанням, прищепленим Сергієм Швидким, адже мені вдавалось моментально вловлювати її специфічний стиль.

Але передовсім, напевно, найважливіший мій вчитель – це дядько Володимир Денисенко, один із кращих педагогів в Україні з класичного балету. Важко пригадати, скільки зірок він випустив. Поки тривало навчання у театральному, всі чотири роки я з дня у день займався в його класі – як в училищі, так і в оперному театрі.

Серед учителів також Оксана Лань – керівник балету «Акверіас» у Львові, куди я прийшов у 12 років. Вона займалась джазом, модерном, завдяки їй я пропрацював рік у Софії Ротару в кордебалеті. А перші свої кроки я робив у цирковій студії покійного нині Анатолія Гугніна, який згодом створив театр «Мімограф» у Львові.

– Мені дуже сподобалася вистава «Кураж» за Бертольдом Брехтом. Гадаю, в європейських театрах чимало театрального продукту в такому руслі, а в нас – рідкість. В українських виставах зазвичай драматична та хореографічна складові живуть у виставі своїм життям. Навіть знаменита наша Алла Рубіна у концепціях режисерів драматичного театру існує окремо, а її авторська, побудована виключно на пластиці давня вистава «Бал» у Київському театрі російської драми — комбінація відомих балетних па, старанно виконаних непідготовленими до балету драматичними акторами. У вашій виставі є те, чого давно вимагав, наприклад, Єжи Ґротовський і режисери-реформатори другої половини ХХ століття, коли внутрішній емоційний чи ментальний імпульс від актора-персонажа виливається «тут і тепер» у пластичну форму, або це робиться на репетиціях і фіксується. У виставі з дебютантами, з випускниками нашої вищої театральної школи, що орієнтована традиційно на побутово-психологічний театр, це зроблено навдивовижу вправно. Студенти наші (деколи досить ліниві) під вашою орудою навдивовижу старанні, і в них все вийшло як належить.

– Віктюк не раз висловлювався про те, що театрові варто мати виставу без слів. Я хотів зробити «Кураж» давно, ще в Москві. В силу багатьох причин, в тому числі фінансових, цього не сталося. Але відсотків 30 розробки вже було. Я Віктюку показав пілотну версію, 30 хвилин дії, йому сподобалось. Але довелося покласти в довгу шухляду. Вже й не сподівався, що це колись випливе. І тут Валентина Іванівна Зимня прийшла на виставу Каті Степанкової «Обман довжиною в життя», де я робив пластичну партитуру. Валентина Іванівна зацікавилась: «А ти не хотів би щось зробити з моїми студентами?» – і почались довгі переговори, я ще був у Москві, точніше, мотався туди-сюди. Я шукав матеріал, не розумів, що можна зробити зі студентами. І та ж Катя Степанкова згадала в розмові із Зимньою про мою ідею з «Кураж». А Валентина Іванівна свого часу грала німу Катрін у Чернівецькому театрі. Це було першопрочитання «Матінки Кураж» Брехта у Союзі, а Катрін–Зимня увійшла в театральні енциклопедії. Отже, Валентині Іванівні ця тема була близькою, її зацікавила ідея, на відміну від мене, оскільки на Кураж потрібна актриса з серйозним драматичним обдаруванням і досвідом.

– Як одну з найбагатослівніших п’єc ставити без вербальної складової?

– Але я в першу чергу бачив брехтівські ремарки. Я прибрав текст, залишив ремарки, і вийшло лібрето.

– Яким чином вистава вийшла за межі навчального театру? Хто допоміг?

– Київський театральний продюсер Слава Жила. Він побачив виставу в університеті і сказав, що з цим так просто розставатися не можна, хоча він не знає, чи на цьому можна заробити, адже немає зірок. В нашій країні ще поки не зовсім по-європейськи, у нас на анґажементні, антрепризні вистави звикли ходити не на проект, а виключно на зірок.

– Хоча насправді ця вистава могла б наробити галасу на будь-якому європейському фестивалі. Вражаючий музичний супровід, крім усього іншого.

– Що стосується музики, насамперед хочу сказати про відомого київського композитора Андрія Шустя. Левова частка музики написана Андрієм, з яким мені було неймовірно цікаво і легко співпрацювати. Доходило до того, що він писав музику за відеозаписами сцен, і це завжди було влучно.

– Нічого собі.

– Ми просто потрапили всі на одну хвилю в «Кураж» – і діти, і я, і Андрій, і Тарас Ткаченко, художник-постановник. Окрема подяка Мар’яні Садовській, ми використали дві її пісні, що привнесло у дію ноту трагедії. Ми випустили виставу у досить короткий термін – всього за два з половиною місяці. Це покоління уже інших вібрацій, вони в швидшому ритмі існують, моментально схоплюють завдання, їм не потрібно довго пояснювати.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Інтенсивна хореографія2013-07-30
 
Вистава «Сон» у Київському ТЮГу2004-02-11
 
Бути чи не бути молодій українській режисурі в ХХІ столітті?2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#2

                        © copyright 2017