Ольга Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2015:#2
Від простого до важливого: конструктор щастя


«Наше містечко». Київський театр юного глядача на Липках.

Режисер Дмитро Богомазов. Актори: Юрій Радіонов, Віктор Степаненко, Анджеліка Гирич, Андрій Бейник, Анатолій Сомик, Інна Бєлікова, Катерина Савенкова, Ігор Іванов, Марина Андрощук та ін.

«Завіси нема. Декорацій теж майже нема. Глядачі. Заходячи до залу, бачать ледь освітлену сцену», – так розпочинається п’єса американського драматурга Торнтона Вайлдера «Наше містечко», написана у 1938 році. А також однойменна вистава режисера Дмитра Богомазова у Київському театрі на Липках, прем’єра якої відбулася у грудні минулого року.

У цій виставі не варто чекати особливо вигадливих режисерських ходів. Богомазов у досить знайомій для свого глядача стилістиці відкриває для себе і для аудиторії текст, сповнений любові до життя, яке складається з простих і звичних для всіх речей. Режисер дотримується ремарок автора у п’єсі, ставиться до тексту обережно, дбайливо, ніби боячись порушити його збалансовану структуру і прагнучи прислухатися до чогось прихованого за зображенням щоденних ритуалів життя.

Йдеться про життя невеличкого містечка Гроверс-Корнерс, штат Нью-Хемпшир, на початку ХХ ст., де, як і в багатьох інших містах, щоранку сходить сонце, люди отримують свої газети та молоко, готують сніданки, діти збираються до школи, вони дорослішають, одружуються, живуть і помирають. У центрі нашої уваги дві родини – Гіббси та Вебби, хоча паралельно дізнаємося про долю багатьох інших мешканців містечка. Обидві сім’ї присутні на сцені одночасно: одна домівка справа, інша – зліва. Ми по черзі переводимо погляд з одного дому на інший, коли в одному починається дія – інший ніби завмирає, і навпаки. Однак у декораціях не побачимо жодного реалістичного натяку на будинки, кухню, побутові речі, сад. Художник Петро Богомазов за настановами автора у тексті робить дуже умовні декорації: безкольорові геометричні конструкції, що можуть складатися і розкладатися, мов дитячий конструктор, у різного розміру фігури, які використовуються для позначення будь-якого простору. Щоправда, костюми відповідають зображуваній епосі, в той же час обличчя – по-богомазовськи вибілено.

Акторам доводиться майстерно демонструвати безпредметну гру, оскільки на сцені – жодного побутового предмета, а в тексті – суцільні побутові дії. Дмитро Богомазов вирішує це за допомогою музичного дуету гітаристів, звуки якого начебто оживлюють рухи акторів, озвучуючи їх. Музиканти Олексій Петрожицький та Євген Бондарський з самого початку – на сцені, щоправда десь посередині між сценою та оркестровою ямою. Глядач бачить їхні спини, таким чином розуміє, як видобувається звук у виставі, хоча прямо цього не бачить. Так події розкладають на звук і пластику, які зливаються в акторській та музичній майстерності. Богомазов ніби досліджує ці найпростіші явища життя, розкладає, щоб потім скласти і зрозуміти їх особливість, значення, красу. Так само розкладаються і складаються декорації-конструктор, як і життя персонажів – на фраґменти, уривки, щоб за, на перший погляд, простим зрозуміти щось важливе.

Місіс Гіббс (Анджеліка Гирич) та Місіс Вебб (Інна Бєлікова) готують сніданки, чистять квасолю, проводять вечори на співанках, дають настанови своїм дітям, зустрічають чоловіків з роботи. У другій дії вони вже одружують своїх дітей – Емілі (Катерина Савенкова) та Джоржа (Андрій Бейник). В останній, третій, дії Емілі помирає, але може повернутися в будь-який момент свого життя, щоб пережити його знову, але цього разу вже спостерігаючи за всім збоку. І тоді їй стає зрозуміло, що ці щоденні, доведені до автоматизму ритуали, святкові церемонії, діалоги, що не становлять особливого інтересу, – це ті миті, з яких і складається життя, але люди не вміють їх цінувати.

А глядачі починають розуміти доцільність прийому «театру в театрі», умовної сценографії, непсихологічності гри акторів, їхніх вибілених облич, автоматизованих лялькових рухів. А також постаті Помічника режисера (Юрій Радіонов), який досить формально і холодно звертається до глядацької аудиторії, розповідає про містечко, його мешканців, водночас дає назви діям, викликає акторів на роль, оголошує антракти, а також часом перевтілюється в деяких персонажів. Можливо, все це вже колись відбувалося? А тепер програється ще раз для когось, хто нарешті зрозумів цінність життя у кожному його навіть найбуденнішому вияві, але тепер може лише спостерігати і страждати від свого колишнього незнання.

Вистава вимірюється темпорально: час постійно присутній у постановці, візуалізований він великим годинником на авансцені, стрілки якого рухає Помічник режисера. Крім того, структура п’єси – сама, як годинник, побудована на вимірюванні часу: у кожній наступній дії стрілка зупиняється через певну кількість років і знову вихоплює черговий день з життя мешканців Гроверс-Корнерса, фіксуючи ті самі декорації, тих самих персонажів.

З трьох нот на епітафії могили одного з мешканців міста музиканти на сцені видобувають цілу мелодію (музичне оформлення Олександра Курія та Олексія Петрожицького): смерть стає звільненням від постійної тривоги, що супроводжує життя, і разом з тим дає усвідомлення його цінності.

Цією виставою Богомазов продовжив свою роботу над роздумами про життя і смерть, про суть людської природи, а також свої музичні, пластичні та образні пошуки.

Акторам ТЮГу, очевидно, було цікаво спробувати себе у «богомазовському театрі», комусь це вдається більше (Інна Бєлікова, Катерина Савенко та Марина Андрощук, схоже, насолоджуються своїми трохи ґротескними, десь перебільшено комічними ролями), чоловічі ж персонажі (Віктор Степаненко, Андрій Бейник, Анатолій Сомик) виявилися менш винахідливими та більш формальними. Але загалом завдяки усім елементам та учасникам постановка «Наше містечко» склалася такою, що знаходить відгук у глядача, змушує побачити цінність у своєму житті, або хоча б подумати над цим, адже час веде свій відлік непомітно.


Корисні статті для Вас:
 
Вистава «Сон» у Київському ТЮГу2004-02-11
 
Олексій Скляренко: «Ми потрапили на одну хвилю з Брехтом»2015-02-11
 
ДМИТРО БОГОМАЗОВ: «ЩОБ В УКРАЇНІ БУЛО БІЛЬШЕ СУЧАСНОГО ТЕАТРУ»2007-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#2

                        © copyright 2017