Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2015:#3
Чого чекати від українського кіно: лінія розлому


Сьомий пітчинг кінопроектів, що претендують на державну фінансову підтримку, завершився в середині грудня 2014 року з розпливчастим результатом.

Позитивним є те, що конкурс відбувся у визначені терміни (протягом півроку), результати другого етапу відбору було оголошено через кілька тижнів. Змінилися граничні обсяги коштів, на які можуть претендувати кінематографісти. Більшість ігрових повних метрів наполягали вже на сумі близько 10 мільйонів гривень, документальні зупинялись на позначці скромнішій – близько 800 тисяч; 10-хвилинні мультфільми – на 600 тисячах.

Усі ж гарні розмови про «зиму, що нас змінила», закінчились майже повною відсутністю проектів , що констатували хоча б якісь зміни. Якщо сценарій (тематика) багато чого визначає в успіху майбутнього фільму, то вже тепер можна робити певні прогнози. Подальша доля більшості проектів-переможців викликає, звісно, не більше оптимізму, ніж рішення Експертної комісії: картина реальності, зображена майже у всіх конкурсних проектах – навіть у відверто спекулятивному та казковому «Люксембурзі» Мирослава Слабошпицького, що отримав найбільшу кількість балів і де сильно помітна жіноча манірність та бажання «продовжити самозадоволення» «Ядерними відходами», – зовсім нехтує запитами суспільства та відрізняється від тієї, про яку рік тому мріялось на Майдані чи ту, що бачимо наразі на сході країни.

Наполовину оновлений склад Експертної ради розглянув цього разу проекти у більш структурованих (відносно п’яти попередніх пітчингів – шостого не було) сесіях і показав їм суддівські картки з таким «середнім балом»:

• Ігрові фільми, розраховані на широку глядацьку аудиторію: «Її серце» (37,9), «Троє» (36,9), «Червоний» (35,8), «Клієнт» (33,0), «Ржака» (32,2), «Кайдашева сім’я» (26,2);

• Ігрові авторські фільми (спільне виробництво): «Люксембург» (44,0), «Вулкан» (41,1), «Бабин яр» (40,1);

• Ігрові комерційні фільми (спільне виробництво): «Коли падають дерева» (38,1), «Цариця Дніпра» (33,7);

• Ігрові фільми на тему «Подвиг героїв, які віддали життя за Україну, та вшанування їх пам’яті»: «Дім» (38,1), «Будинок слова» (33,0), «Гвардія» (30,1);

• Дитячі ігрові повнометражні фільми: «Бобот» (37,6), «Небесний вартовий» (35,7);

• Дебютні фільми (загальна кількість 12): середній бал від 26,8 до 18,4;

• Анімаційні фільми (всього 14): середній бал від 40,5 до 32,1;

• Неігрові фільми (всього 25): середній бал від 42,5 до 29,0;

• Неігрові фільми на тему «Подвиг героїв, які віддали життя за Україну, та вшанування їх пам’яті (всього 6): середній бал від 41,4 до 38,0.

Загальний висновок: важко собі уявити жанрову частку цього кіно (виходячи з експертних оцінок) у прокаті, а артхаузну – в притомному людському контексті. Щоб встановити хоч якісь зв’язки із сьогоденням, глядачеві потрібно буде проявити неабияку фантазію і відсікти зовсім неактуальне й те, що, на його думку, не відповідає дійсності. Відсікати доведеться чимало.

Поставивши собі за мету проаналізувати елементи сюжету та жанрові особливості хоча б перших трьох тематичних сесій, можемо засвідчити, що у відносній безпеці залишиться небагато проектів. Серед них – «ретро-драматичний», справді вишуканий сюжет «Її серце» Ахтема Сеїтаблаєва (під час Другої світової війни вісімнадцятирічна кримська татарка Селіме рятує кілька десятків єврейських дітей, умовивши їх перейняти місцеві звичаї та змінити віру), в якому притаманну більшості проектів проблему вербальної фальші гіпотетично може бути розв’язано радикальним способом: герої тут можуть розмовляти німецькою та кримськотатарською (можливо, ідиш), але з огляду на патріотизм режисера цього, звичайно, не станеться.

Там же, де героїв не позбавлять української (умовної чи безумовної) мови, загальним трендом (у повному й короткому метрах) залишиться відродження (продовження) артхаузної традиції в її кострубатенькому варіанті. Для світової ідентифікації нашого кінематографа, на думку частини режисерів, згодиться що завгодно, тільки не предметно жанрове або українське поетичне кіно! Власне, генеральна концепція («дайте нашому кіно саморозвиватись органічно!») дає кожному прошарку кінематографістів тематично-стилістичну частку в українському кіно. Мажорам – мажорне, дівчатам – дівоче, бізнесменам – бізнес, інтелектуалам – інтелектуальне, ар’єргарду – свинячий хвостик, і навіть не надто розумним – не зовсім розумне. Вільна стихія органічної творчості! Тільки прошарки її нерівномірні, тому перевагу має енергійний, а не талановитий (за окремими, звичайно, винятками).

Бажанням не тільки відтворити соціальну реальність, а й показати зарозумілому Заходу принади українського степу (дія відбувається в Херсоні) характеризується драма-комедія «Вулкан» Романа Бондарчука, що багато в чому полемізує з вищеозначеною концепцією «п’ятдесяти відтінків сірого». Власне, це не фільм, а протитанковий снаряд, випущений по пропагандистській машині, що форматує мізки західного обивателя. Зовсім недавно ми прагнули подати цьому обивателю позитивний імідж країни, й тим дивніше було бачити, як швидко це сталося… Рафінованого німця-перекладача з місією ОБСЄ відправляють у прифронтове українське містечко. Там він знайомиться з харизматичним «дядьо Вовою», який тут же втягує сором’язливого іноземця в бізнес-проект: відшукувати та продавати сучасним німцям кістки та уцілілі речі солдатів Другої світової війни. А місцева Марушка робить не надто впевненого в собі, нещасливого в шлюбі інтелігента справжнім мужчиною… Героя, як губка вологу, всмоктує в себе місцевий клімат, і він у південному піску загрузає, тому що, бачте, поезія… Не зрозуміло тільки, як жанрова домінанта комедійності поєднується тут із «прифронтовою атмосферою» та «бізнесом на кістках» (утім, перше, як відомо, Кустуриці вдавалось, то ж почекаємо нашого результату).

Постановником фільму «Червоний» виступає Ахтем Сеїтаблаєв. Сюжет розводить по один бік барикади українського повстанця Данила Червоного та радянського льотчика Віктора Гурова; їм протистоять начальник табору майор Абрамов та ватажок кримінальників Коля Тайга (прізвище без національної ідентичності). Українець і росіянин (повстанець і комуніст) домовляються між собою й піднімають повстання. За звичних обставин вони, природно, ідейні вороги. Тільки необхідність «дружити проти третього» робить їх соратниками – однак чи надовго ідилія?.. Намальований авторами портрет колишнього радянського суспільства (саме колишнього, яке дуже відрізняється від нинішнього, постреволюційного) вельми точний. Але цей портрет саме колективний, соціологічний, позбавлений суб’єктивності й живих ознак. Необхідні в пригодницьких фільмах яскраві сюжетні оберти витісняють тут життя, а гебешна підступність робить зайву рекламу «новому варварству». Вороги не зближуються ідейно, їх праця не переростає в щось більше, їхня дружба ситуативна. То про що фільм? Про необхідність мати під рукою «третього», бажано етнічно неблизького, аби продовжувати бути, так би мовити, «навіки разом»?

Український вестерн «Троє» Віталія Потруха розповідає про трьох, як водиться, різних за характером друзів, що на початку ХХ століття намагаються встановити справедливість там, де не діє нічого. На думку продюсера Ігоря Савиченка, події у фільмі актуальні та перегукуються з тим, що ми переживаємо сьогодні. Поживемо – побачимо.

«Клієнт» Марини та Оксани Артеменко – це кілька короткометражних історій, пов’язаних однією багатоповерхівкою. Домінуючий жанр – добре скроєна комедія ситуацій, про яку неможливо сказати щось, окрім «сакраментального»: «чи на часі?».

Ще одна «комедія» під дикою, тупою й, як на мене, зовсім несмішною назвою «Ржака» Дмитра Томашпольського. Вона, можливо, розкаже місцевим аборигенам (як про земляків, певно, думає режисер) за всіма ознаками автобіографічну історію про «визнаного світом»(?) режисера артхаузу, якого викрадають незнайомі та під загрозою смерті вимагають, аби він зняв фільм, від якого глядачі не просто сміятимуться, а іржатимуть, як коні. Проблема в тому, що розсмішити режисер має 12 фріків без почуття гумору, серед яких гінеколог і член «комісії з питань моралі» (стилістику анотації збережено). Режисер добре розуміється на гуморі вище пояса? Ключову тезу в проекті винесено, як водиться, за дужки. Що тут первинне – претензія на режисерські саморефлексії, дисертація на тему психології творчості, зокрема теорії комічного? Чи універсальна відповідь на всі запити суспільства: «все дурня!»? Чи це цілковита маячня? Актуальність таких питань в більшості членів Експертної комісії інтересу не викликала, адже в комедіях, як і в авантюрних проектах, завжди неможливо вгадати, звідки в них «ноги-руки ростуть».

Цікаву, зокрема й за кількістю спецефектів та фантасмагоричних епізодів, трагікомедію «Кайдашева сім’я» планує зняти Іван Войтюк у співпраці з Театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв», якщо, звісно, на цей римейк сучасної театральної постановки (та й фільму 1990-х) знайдеться шістдесят мільйонів гривень.

У соціально-кримінальній драмі «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк «…Лариса вирішує втекти з дому з допомогою свого коханого – молодого бандита Шрама, якого розруха і безробіття штовхнули на кримінальну стежку. Зруйновані життєві ілюзії, розчарування і крах дитячих надій розкриваються на фоні деградації та розрухи української периферії», – йдеться в описі проекту на сайті компанії. Дія відбувається в невеличкому селі під Харковом, де годинник зупинився – там вічні 90-ті – що тут удієш?

У пригодницькому детективі «Цариця Дніпра» Олексія Шапарева все починається ще на початку минулого століття. Високопоставлені шпигуни, молоді не запилені красуні, що вміють вести власне розслідування, сяюча палуба шикарного корабля, що курсує з Києва до Одеси й навпаки (як, враховуючи дніпровські пороги, – не роз’яснюється)… Одне слово, екзотика.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Повернення народу, що вистояв проти знищення2013-09-25
 
Комунікативна антиутопія2004-02-11
 
Підступність «чарівної казки»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#3

                        © copyright 2017