Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2015:#3
Дві половинки одного пінгвіна


Марина Врода (н. 1982), в чиєму доробку на сьогодні вже шість короткометражок і одне каннське «золото», представила на цьогорічному фестивалі документального кіно про права людини «Docudays-UA» зняту за підтримки фонду «Відродження» нову стрічку, в конкурсній програмі «DOCU-ПРАВО». Хоч, здається, не менш органічно вписалася б вона і в програму «DOCU-ЖИТТЯ», адже діапазон порушених у фільмі проблем – як безпосередньо, так і натяками – виходить за межі розмови тільки про права людей із особливими потребами, зокрема в українських умовах.

Власне, про те, що Ірина, одна з двох головних героїнь фільму, – паліативна хвора (себто особа, якій поставлено невиліковний діагноз, із яким їй доведеться існувати постійно, а в українському випадку, до того ж, без жодної допомоги з боку держави) – глядачеві напряму не кажуть. Якщо бути точним, у фільмі взагалі нічого не коментують і не пояснюють. Натомість, услід за камерою (достатньо обережною, щоб іноді забувати про її присутність), глядачеві дають змогу впродовж неповних двох тижнів спостерігати за щоденним життям двох дівчат у тісному просторі звичайної пострадянської квартири, і зрідка – поза домом, куди Ірина виїжджає на інвалідному візку в супроводі або своєї подруги, або батька, який саме приїхав провідати доньку.

Подруга Ірини Маня не лише допомагає їй і всіляко полегшує побут, а по суті, вможливлює для неї нормальне існування – себто таке, в якому Ірина не почувається хворою, котра потребує постійної опіки, а живе життям звичайної людини, що, як і всі довкола, має свої потреби і бажання (у фільмі показано один із її нечастих розважальних виходів у світ), власні зацікавлення і сферу діяльності (чим саме вона займається, у фільмі не сказано, але бачимо, що з зовнішнім світом вона взаємодіє через Інтернет), а також повноцінний емоційний і, власне, приватний світ (куди і камера, і глядач зазирають лише краєм ока). Зі свого боку, і Маня зовсім не ставиться до Ірини як до неуникного обов’язку чи такого собі шляхетного тягаря (до речі, обидві дівчини – волонтерки, і, як виявилося, саме на ґрунті допомоги іншим і познайомилися): з загальної атмосфери неважко відчути, що для Мані Ірина – близька (а може, й найближча) особа, людина, яку вона любить, якій допомагає і якої теж потребує. Власне, в цих стосунках – природу яких у фільмі свідомо не проартикульовано, хоч іноді камера, здається, помічає більше, ніж хотіли показати дівчата чи, тим паче, сама режисерка, – обидві сторони однаковою мірою і дають, і беруть, і органічність їхнього взаємоіснування та повнота взаємодоповнення і підказала Марині Вроді цю жартівливо-метафоричну назву.

Світ «Пінгвіна» буденний: сон, щоденні вправи і рухи, вдягання-роздягання, сніданки-обіди-вечері, робота за комп’ютером, жарти, зрозумілі лише мешканцям цього мікросвіту, вихід у зовнішній світ, часом прогулянки й нарешті повернення додому. Але якраз спостереження за такими начебто мало цікавими заняттями і за тисячу разів повторюваними рухами дає змогу ледь не тактильно відчути близькість і органічність двох у цьому крихітному просторі. І водночас показати, що, не залежно від фізичного стану чи обставин, кожна людина може жити повноцінним життям і почуватися щасливою.

Може, але має докласти до цього зусиль. І саме на цих двох моментах і акцентує Марина Врода. З одного боку, на цінності будь-якого людського життя і кожної без винятку особи (в цьому сенсі фільм органічно вписується в програму фестивалю з захисту прав людини), а з іншого, – на тому, що повноцінність життя залежить зовсім не від фізичного стану (чи, знову ж, обставин), а якраз від бажання і докладених зусиль. Уже після перегляду режисерка наголосила, що вважає Ірину сильною особистістю, адже, навіть маючи низку важких діагнозів, у тому числі, невиліковних, наважилася переїхати від батьків у інше місто й розпочати самостійне життя, хоч і менш комфортне і повне викликів, але таке, якого вона для себе прагнула. І хай з фільму глядач про це не дізнається (як і, приміром, про те, що обоє дівчат нині активно допомагають переселенцям зі сходу України), він так чи так розуміє, що в країнах, де люди з особливими потребами полишені самі на себе (або в кращому випадку – на близьких), потрібні значно більші воля до життя і мужність, аби сприймати таку-от життєву ситуацію без приреченості. Й водночас іще важче при цьому не перетворити своє життя на щоденну сізіфову боротьбу. Хай там як, Ірині з Манею разом це вдається – як завдяки силі волі, так і взаємній любові та підтримці. А Марині Вроді вдалося зняти про це тонкий і проникливий фільм – фільм, який зачіпає цілу низку актуальних проблем і каже навіть більше, ніж планували його творці.


Корисні статті для Вас:
 
Біг як метафора2011-08-07
 
Український "Крос" в Каннах2011-08-07
 
«Майдан» Сергія Лозниці: анатомія масового протесту2014-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#3

                        © copyright 2019