Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2015:#3
Ганна Яровенко: «Мій фільм – це зброя»


Ганна Яровенко – кінорежисер-документаліст. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка (1996), Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1999). З 2001 р. працювала на студії документальних фільмів «Вертов і Ко» (Москва), з 2004-го – проекти на українському телебаченні (на «1+1» серіали «Сімейні драми», «Сімейні мелодрами» і телепрограма «Міняю жінку», на «ICTV» телепроект «Фабрика краси»). Фільми: «Борис Васильєв» і «Федір Хитрук» з циклу «Портрети епохи» (2002), «Кіноманія» (2004), «Фієста» (2007), «Жінка – банкомат» (2013), «Вільні люди» (2014). Зіграла головну роль у фільмі «Las Meninas» (2007) Ігоря Подольчака.

– У вас було чимало телепроектів, серед них і серіал «Сімейні драми» на «1+1»…

– Так, нині там я знімаю нові сезони «Сімейних мелодрам». А влітку 2013-го там у мене був проект: документальний фільм «Жінка-банкомат», історія наших жіночок, що працюють в Італії, а діти – тут. Тобто «виховання дітей по скайпу». І ще багато всіляких проектів.

– 1 грудня в Будинку кіно відбулася прем’єра фільму «Вільні люди». Розкажіть про нього.

– Роки три тому зателефонувала Олена Москаленко, головний редактор «Укркінохроніки», запропонувала співпрацю. Там у 2006 році я зробила фільм «Фієста» про дуже цікавого кобзаря з Черкащини Михайла Коваля. Я людина «етнографічна»: якби було ще одне життя, була б археологом, етнографом. І коли навчалася в театральному, часто вечорами ходила з подружками до Миколи Будника. Він робив бандури, кобзи… Туди хлопці приходили, виготовляли інструменти, а ми собі співали. Якби тоді було знаття: взяти камеру і зняти Будника! А потім, коли його не стало, те, що не зняла патріарха кобзарського цеху, переслідувало мене як сором. Коли працювала в Москві, моїм шефом був Віталій Манський. Спершу була режисером монтажу його фільмів, а потім вже дали можливість робити свої. Я зняла фільм про письменника Бориса Васильєва, на що Манський сказав: «Яровенко, це тільки ти можеш зробити антидержавне кіно за російські гроші». Фільм побоялися показати по телебаченню, бо там Васильєв казав, що «русскому солдату нечего топтать чеченскую землю», що «есть война честная, освободительная, и есть – война бесчестная». І все це – на тлі «Норд-Осту». Це переплелося тоді у фільмі, й канал РТР (Росія) акуратненько поклав фільм на поличку. Також зробила фільм про Федора Хитрука, режисера «Вінні Пуха». В Москві ніби й робота йшла, і особисте життя складалося. Але я чітко усвідомлювала: як тільки наш Мінкульт прокинеться і дасть мені гроші на те, щоб зробити кіно, яке я хочу… я повернуся. Так і сталось: повернулася до Києва і почала знімати. Так з’явився фільм «Кіноманія» про Владислава Чабанюка, вчителя, який у своєму селі Легедзиному на Уманщині знімає ігрове кіно. Потім десять років були якісь проекти. І от до чого я підводжу. Якщо запитати: «Що ти хорошого зробила в житті?» – я скажу: «Кіноманію» і «Вільних людей». Не знаю, може, ще мені щось випаде зробити хороше. Але «Вільні люди» будуть у цьому списку.

Коли Олена Москаленко зателефонувала, я робила «Сімейні драми». Вони нескінченні, там: він-вона, він її кинув, вона вся в соплях... Думаю: «Про що ж я хочу зняти кіно?» І перше, що виринає в пам’яті, – Микола Будник. А в нього було багато учнів, з деякими я знайома. Можливо, варто робити про них, бо мені цікава жива людина, яку можна вивчати, її світ… Отже, сучасний кобзарський цех. Написала заявку, сценарій… Ну, сценарій в документальному кіно – фікція. Може бути план, покрокові епізоди, щоб якось планувати: треба поїхати в Луцьк, у Львів, в Рівне, де живуть герої... Все. Далі вивчай життя, і воно тебе понесе і дасть більше, ніж ти собі навигадував. Але, звичайно, перед тим, як починати знімати, треба розуміти конфлікти: хто, кому, що, чого, з якої причини. Тобто має бути «скелет» у голові, а далі життя «наростить». Так мене вчив Манський. Я закінчила КДУТМ у Юрія Терещенка і його теж вважаю своїм майстром, бо виросла на його принципі «реального кіно». Це – мій метод роботи. Я не сиджу в кущах, не знімаю довгофокусним об’єктивом, роблячи «красиву картинку». В мене «картинка» майже репортажна. Майже. Але репортаж – це коли приїхав, за півгодини зробив, написав підводку і видав в ефір. Фільм народжується на монтажі. Наприклад, «Кіноманію» я монтувала, щоб не збрехати, з листопада по травень. І матеріал «Вільних людей» почала розшифровувати в листопаді, бо останній знімальний день був 28–29 листопада, перед тим, як побили студентів на Майдані. Десь наприкінці травня фільм був готовий.

Справді, я написала про кобзарський цех, але кіно в результаті вийшло… не про це. Відриваючись від «Сімейних драм», я бігла на відбіркові тури, і десь у червні 2013 сказали, що фільм запускається. В кобзарському цеху хлопці щирі і відкриті, та сам цех – досить втаємничена структура. Можна зняти лише обряд освячення нових інструментів у церкві. Та це їхні внутрішні речі. Зрозуміла: кожен має професію, сім’ю, але їх об’єднує кобзарська, лірницька традиція. Чому? Про це треба говорити, показати сучасних хлопців, які цікавляться старосвітськими інструментами.

Перший знімальний день – «Кобзарська трійця», фестиваль 2013 року в Музеї Гончара. Тоді виникла ідея, що має бути кілька героїв: я знімаю кожного, а потім герої об’єднуються і йдуть, як колись ходили кобзарі по Україні, від села до села. Я знала, що Ярема, Компаніченко погодяться. Зрозуміла, що буде героїв більше, але не знала, хто… Одна з моїх поїздок ще перед зйомками – у Львів. Оля Годованець, другий режисер, порадила знайти бандуриста Ярослава Криська. Я з ним поговорила і зрозуміла, що він може бути героєм фільму. В нього є учень, Тарас Дороцький, сліпий. А в кобзарів так: вони традицію взяли від старих майстрів, тепер їхнє завдання – передати її сліпим, бо то їхній хліб. Я знала Юрка Фединського. Є ще Юркович в Мощуні, Юрко Кочержинський – майстер, який робить інструменти, і в нього багато студентів. Знала, що є Ігор Рачок – живе на хуторі, усамітнений і дуже закритий. В кобзарський табір ми виїхали на три дні: у себе на подвір’ї американець Юрко Фединський побудував майстерню, де приймає учнів і майстрів і проводить пленери, майстер-класи, і охочі власноруч можуть змайструвати музичний інструмент. У нього знайомлюся з унікальною людиною. Це Андрій Ляшук, не так давно студіює ліру. Мене вразили глибина його думок, щирість розмови і характер. До того ж Андрій – рекламіст з Рівного, має поліграфічний бізнес, але разом з тим не випускає ліру з рук. І отак-от викристалізувалося п’ятеро героїв, з якими мені хотілося вирушити в цю мандрівку: Тарас Компаніченко, Ярема (Вадим Шевчук) з Києва, Ярослав Крисько, його учень Тарас Дороцький зі Львова, Андрій Ляшук з Рівного. Потім ще зняла майстерню Кочержинського. Й Ігоря Рачка – це взагалі окреме документальне кіно. Тоді я почала працювати саме з цими п’ятьма. Цікавила робота, сім’я. Було важливо показати, що вони не є якимись диваками, не зрозумілими для суспільства. Але відчувала, що фільм вийде неповним, якщо будуть тільки хлопці. Весь час запитувала себе: «Нащо я це роблю? Ну, розкажемо про хороших людей, прекрасно. Що далі?» Переломним моментом став День Незалежності 2013 року. Ми їдемо в Мощун на зйомки, і я кажу знімальній групі: «Ви мене хоч бийте, хоч ріжте, але відчуваю, що нам сьогодні треба поїхати на Майдан». Фільм і почався з Майдану в День Незалежності. Нас просто приголомшило, що були всі російські зірки, концерт вели російською; якщо наші співали, то половина пісень була російською, а якщо й українською, то «Червона рута», «Водограй», що вже оскому набили; а найбільше «ура» викликали Потап і Настя, Вєрка Сердючка... Мене чогось сильно тягнуло до пам’ятника – козак Мамай. Я почала знімати, як по тому пам’ятнику діти лазять, а він сидить собі, непорушно смутний… Відкрилося: ти маєш робити кіно не про кобзарів, а про інформаційний простір, бо з інформаційного поля починаються наші думки. Це як зерна, і що проростає – ми бачимо, особливо там зараз. І стало зрозуміло: коли підемо в похід, акцент слід робити на спілкуванні кобзарів з людьми...

Це ще було в Крячківці. Ми їздили по сусідніх селах, видивлялися красиві пейзажі. Проїжджаємо центр села: величезна голова Леніна, і діти сидять під нею. Я кажу: «Стоп! Вилазимо з машини!» І ми вийшли «спитати дорогу». Іван Любиш-Кірдей налаштував камеру, Андрій Бондар направив бум, і я почала з дітьми говорити: хто яку музику любить, хто на чому грає, а можеш процитувати якусь улюблену пісню? Тобто бажання вивчати інформаційний простір і показати його в мене підсвідомо вже було, а після того Дня Незалежності мене порвало на шмаття, і так само оператора Івана Любиша-Кірдея, який теж є музикантом. І ми почали досліджувати, з кобзарями, і їм стало цікаво. Це було наче соціологічне дослідження по Черкаській області, в основному по Уманщині, Тальнівщині. Днів чотири, бо було важко всіх зібрати в одному місці. Про зйомки сільських жителів заздалегідь не попереджали. Прийшли в школу в Доброводи: йшли нахрапом, ніхто нікому не дзвонив, що «до вас їде знімальна група з Києва». Коли повернулися, знімали на Покрову освячення інструментів, але у фільм це не ввійшло: я просто зняла, «щоб було». Юридично в мене вже закінчився знімальний період у середині жовтня, і я мала почати монтажно-тонувальний, він мав тривати десь 36 днів, дуже коротко. Оця нормативно-правова база – такий маразм! Я розумію: так, закладаються якісь терміни, але не можна зробити годинне кіно так, як телепродукт. У документальному кіно над кожним кадром думаєш: ставити – не ставити, рухає він історію далі – не рухає…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
"Українська революція": реконструкція історії2012-02-07
 
Ірина Правило: про Іванка, його батька і колесо життя2013-06-17
 
«Поводир»: вигадані пригоди на тлі реальних смертей2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#3

                        © copyright 2017