Ольга Самолевська Перейти до переліку статей номеру 2015:#3
Збереження обличчя


До 100-річчя заслуженої артистки України Марії Капніст було відправлено молебень у рідному Володимирському соборі, відбулися вечори – в Харкові й Києві, в Будинку кіно; Укрпошта ввела в обіг поштову марку «Марія Капніст. 1914–1993», прозвучали радіопередачі, її вулицю Кавказьку прикрасила меморіальна дошка… Ось якби цю вулицю ще й прикрасити її іменем!

Жила серед нас справжня графиня, яка походила зі старовинного роду Капністів (Капніссісів), православних греків. У січні 1702 року кавалер ордена Св. Марка Стомателло Капніссіс (з усім його спадковим потомством) отримав графський титул за військові заслуги і вірну службу, про що свідчить грамота венеційського дожа Алоізія Мочченігі. У березні 1879 року герб Капністів був затверджений імператором Олександром II у Царському Селі, після чого його внесли до «Загального гербовника дворянських родів Всеросійської імперії».

По материнській лінії Марія Ростиславівна належить до славного козацького роду, її справжнє ім’я – Маріетта Капніст-Сірко. Мама, Анастасія Дмитрівна, – прапраправнучка знаменитого полководця, оборонця України, запорозького отамана Івана Сірка.

Марія народилася в Петербурзі, мешкала в гарному будинку на Англійській набережній. Через багато літ згадувала велике дзеркало, що прикрашало вітальню, у це старовинне свічадо дивилася навіть красуня Наталі Гончарова, яка приходила сюди на бали зі своїм геніальним чоловіком. Марія Ростиславівна добре пам’ятала Федора Шаляпіна, шанувальника краси та освіченості графині Анастасії Дмитрівни, він, будучи частим гостем у їхньому будинку, звернув увагу на артистизм і граційність маленької Марії (Мірочки), хвалив її першу сценічну роботу – роль пажа в домашньому спектаклі «Попелюшка» ...

І ось – шалена лютнева хуртовина 1917-го! Мама, зробивши з червоної тканини прапор, вивела дітей на вулицю: «Діти, всяка влада – від Бога. Зустрічаймо революцію!» Батько, граф Ростислав Ростиславович Капніст, був тоді уповноваженим Всеросійської земської спілки. Як деякі з демократично налаштованих дворян, він щиро повірив агітації, сподівався що революція – це те, що нарешті принесе справедливість і правду. Підтримував революцію матеріально, навіть перевозив з-за кордону більшовицьку «Іскру». За таке благородство більшовики-ленінці віддячили йому звичним для них способом – забрали родинний будинок, дачу в Судаку, а господаря розстріляли. Графству – бій!.. Ця втрата стала фатальною для всієї родини. Не витримавши такого жаху, незабаром померла від розриву серця старша сестра Ліза. Козацько-дворянське походження – це і є вся провина Марії Ростиславівни. Влада серпа і молота, яка перемолола мільйони життів, такої провини не прощала.

Вища освіта, про яку так мріяла Марія, стала для неї недосяжною: дворяни, ці хранителі культури, відтепер не мали права на таку розкіш. Тільки одному з братів, Андрієві, вдалося вивчитися, та й то лише завдяки помилковій літері «о» в паспорті. Принципова сестричка Мірочка вбачала у написанні прізвища «Копніст» зречення свого роду і не могла пробачити братові, що він не поміняв паспорт, уточнивши прізвище...

27-річну Марію Капніст арештували, і, щоб покарати її за родовід, 15 років мордували у таборах і засланнях. 15 найбільш діяльних років! А якщо скласти всі її роки, понівечені в’язницею, каторгою, знущаннями, й ту, затьмарену лихом юність, коли в неї відібрали будинок, дачу в Судаку, право вчитися, вільно жити і працювати, то цих скорботних років набереться більше трьох десятків.

Сибір. Караганда. Джезказган. Стептабір. Єнісейськ. Козаченське. Нічні допити. Побої. Вседозволеність начальства. Обрізані коси. Вибиті зуби. Плювки в їжу. Катування крижаною водою. Шахта. Лісоповал. Виробництво порожнистої цегли. Етапи, етапи ...

Шкіру обличчя Мірочка зіпсувала, втираючи вугілля, – щоб відштовхувати ґвалтівників. В руки, в легені в’ївся вугільний пил. В душу, в серце в’ївся гострий біль. Але Марія не оминала людей, душевно підтримувала сусідок по пеклу. Її сердечною – на все життя – подругою стала дивовижна жінка, Ганна ВасилівнаТімірьова, художниця і поетеса, яка досконало володіла французькою та німецькою, але все  життя, до самої пенсії, промучилася в неволі тільки за те, що кохала адмірала О. В. Колчака, неповних два роки була з ним у цивільному шлюбі і добровільно пішла за ним під арешт у січні 1920 року. 7 лютого гегемони розстріляли Олександра Васильовича. Єдиного сина Ганни Василівни, 24-річного Володю Тімірьова, позбавили життя у 1938 році.

Ще 1919 року Верховний Правитель Росії адмірал О. В. Колчак (яким лякали нас у радянській школі) проголосив: «Я готовий рахуватися з незалежністю України, щоб узгодити військові дії наших українських, польських та інших антибільшовицьких сил». Ех, скільки поколінь було би врятовано...

Про життя в’язнів сталінських концтаборів ми маємо лише поверхові уявлення. Зрозуміло тільки, що цим великомученикам ХХ століття було уготовано нелюдські умови. Коли під час етапу десь траплялося дзеркало, жінок тягнуло до нього.  А відтак – голосний плач, страшне виття. Ніхто з них себе вже не впізнавав. Одна з тих нещасних, кого заганяли до щастя залізною рукою, згадувала, що зазнала шоку, побачивши в такому дзеркальці свою сиву матір замість себе.

Багатостраждальна пам’ять Марії Капніст зберігала чарівний ковчег – будинок на Англійській набережній, трьох братів, сестру Лізу, батьків, величезне дзеркало, яке протягом двох сторіч сумлінно відображало і господарів, і гостей. Вона пам’ятала, як маленькою тягнулася навшпиньки до дзеркала, щоб побачити себе, таку красиву... У сталінських таборах люди втрачали зв’язок зі своїм обличчям. А чи ще живе її щедре дзеркало? І хто нині відображається в ньому? Коли Марію Ростиславівну звільнили, в дорозі на батьківщину її наздогнав ще один удар: у вбиральні вона замість себе побачила у дзеркальній поверхні страшну бабусю з виразними очима і не могла повірити, що то – її власне відображення. Молода душа не погоджувалася – адже було їй тільки 42 роки! Ще страшнішою була реакція друга її юності, коханого Юри, який з квітами зустрічав її на пероні. Стояв перед нею і – не впізнавав. Коли вона заговорила і побачила жах на його обличчі, їй залишалося тільки одне – кинутися геть, через вулицю, незважаючи на шалений потік машин. Того дня вона не загинула – її загибель під колесами машини було відстрочено до жовтня 1993 року на Брест-Литовському проспекті біля Довженківської студії...

... Та вільна весна 1956 року була чужою і самотньою. Притулку графиня не мала ніде. Ночувала по добрих людях. Як далі жити? Як не збожеволіти?

Тільки грати. Радісно і легко. Чужі прикрощі, чужу старість, чужу самотність, щоб забути про своє... Грати циганок, графинь, чаклунок, черниць... Знімалася на багатьох кіностудіях: ім. О. Довженка, «Мосфільм», «Ленфільм», «Білорусфільм», «Азербайджанфільм». Грала в таких фільмах, як «Дорогою ціною» (реж. М. Донський), «Тіні забутих предків» (реж. С. Параджанов), «Війна і мир» (реж. С. Бондарчук), «Руслан і Людмила» (реж. О. Птушко), «Стара фортеця» (реж. О. Муратов), «Табір іде в небо» (реж. Е. Лотяну), «Дике полювання короля Стаха» (реж. В. Рубінчик), «Нові пригоди янкі ...» (реж. В. Гресь). Серед її ста з гаком ролей та епізодів ніхто й ніколи не запропонував їй тієї ролі, яка хоча б віддалено відобразила її страшну долю.

Познайомилися ми з Марією Ростиславівною завдяки химерному випадку не в Києві, де жили недалеко одна від одної, а в столиці нашої тодішньої країни. Марія Ростиславівна знімалася на «Мосфільмі», а я приїхала здавати фільм в Держкіно СРСР. Адміністратори мосфільмівського готелю з радянською безцеремонністю поселили мене в номер, який займала дивовижної краси добросердна бабуся, яка радісно привітала незнайомку.

З увагою поставилася вона до мене, молоденької, і по-материнськи почала вчити вибору любові на все життя. Не дослухаючись до її порад (про що, до речі, незабаром довелося пошкодувати), я вслухалася в ніжну мелодію її голосу, милувалася її виразним обличчям, як насолоджуються несподіваним і вільним пейзажем. Найбільш правдива краса світу – це просвітлене, не переможене обставинами, збагачене мудрістю обличчя літньої людини. Такі обличчя – рідкісні. Це – діаманти краси. І ніяка топ-модель не може з цим зрівнятися. Здебільшого обличчя руйнуються через накопичені гріхи, і зусилля косметологів жодним чином не можуть запобігти цьому. Краса молодих залежить від пропорцій, які подарувала їм природа. А краса вікова – це зафіксовані життєві долання, це співробітництво душі і долі, це явище духовного поля битви і перемоги.

Кінооператорам Марія Капніст могла би повторити услід за Анною Маньяні: «Не приховуйте моїх зморшок – вони надто дорого мені коштували!» Але Анна Маньяні і в страшному сні не могла би собі уявити, якою може бути ціна зморшок… А якби Марія почала грати з 16 років, як така ж гострохарактерна італійка, то, може, і її знали б у всьому світі… Радянська м’ясорубка втрутилася і в долю країни, і в долю кожної людини.

Марія Ростиславівна не розповідала мені про страшні удари долі. Минули роки, дізнавшись про ці удари, я була вражена. Вирішила зняти документальний серіал «Чарівність України» і почати його з фільму про М. Р. Капніст. Народження одного за одним синів, а згодом заіржавлена криза українського кіно не дозволили мені здійснити багатьох задумів, зокрема й цього. А щодо життєвих порад Марії Ростиславівни, то я згадала про них лише після того, як зруйнувався мій перший шлюб. Тільки з духовним досвідом щось відкрилося, змінивши мене, і другий шлюб виявився справжнім. Настане час, і я передам поради Марії Капніст своїм дітям. Хочеться, щоб вони прислухалися...

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
«Один з найближчих моїх київських друзів…»2015-02-11
 
"У музеї кожне фото, кожен лист живі для мене..."2014-02-13
 
Подвижник українського кіно. Пам’яті Леоніда Череватенка2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#3

                        © copyright 2018