Славомір Бобовський Перейти до переліку статей номеру 2015:#4
Про такий фільм я мріяв давно: «Іда» Павела Павліковського


Нагородження «Іди» найвищою відзнакою Американської кіноакадемії не заскочило мене зненацька, бо я з самого початку був зачарований твором Павела Павліковського. Відчував, що він винятковий. Не тільки завдяки красі його форми, а й завдяки посланню та діапазону дії. Адже йдеться у фільмі про болючі моменти в історії стосунків поляків і євреїв, але в такий спосіб, який робить їх універсальними, загальнолюдськими.

Я народився через 13 років після Другої світової війни, але виростав у тіні війни. Не пережив її, але шестирічною дитиною іноді прокидався серед ночі від страху перед нею. Не пережив її, але фрази з прекрасного вірша Тадеуша Ружевича, який у своїй повоєнній поезії виражав почуття людини, «ураженої смертю», були моїми фразами. Вони промовляли до мене, ніби взяті з моїх снів («Кричав уночі, / Мертві встали / В моїх очах/ Тихо усміхнені». Вірш «Кричав уночі»). Також інші автори поезій, оповідань, повістей, п’єс, фільмів показували мені жахіття війни. У ПНР, зрештою, особливо в тій ранній, десь до року 1970-го, в суспільній педагогіці експонувалася тема «часів зневаги». «Ні – війні!», «Хай буде мир!» – такі й схожі гасла носили на транспарантах під час першотравневих демонстрацій.

Виростав я в неприйнятті війни і страху перед нею. Виховувався в атмосфері засудження антисемітизму. Так. Серед воєнних історій, які доходили до мене з офіційної пропаганди, зі шкільних уроків і підручників, з літератури, фільмів і т. п., найсильніше діяли на мене страждання євреїв. У польській літературі є велика група авторів, що солідаризувалися з євреями, які постраждали під час війни. Уже цитований Тадеуш Ружевич присвятив їм чимало віршів, серед яких є «Живі помирали» – про муки мешканців варшавського гетто («чорні мухи відкладали яйця / в людському м’ясі»). Анджей Вайда тричі віддав шану стражданням євреїв: у «Самсоні» (1961), «Корчаку» (1990) й «Великому тижні» (1995). Він завжди був філосемітом. Тому що завжди ставав на бік слабших і скривджених. Євреї в час війни постраждали найбільше, що для мене завжди було очевидним. Те, що їм випало, для мене було і залишається таким незбагненним, що його не можливо передати словами. Так я це бачив завдяки вихованню в ПНР літературою, кіно і т. п., коли в 1989 році Польща почала існувати як нова, вільна країна. Доти ніколи не мав клопоту з моїм ставленням до єврейської теми. Але після того року багато що змінилося. Зрештою, ще раніше, після Нобелівської нагороди Чеслава Мілоша, потім після хвилі тріумфу Солідарності і після військового стану, коли – парадоксально – вже не можна було стримати вільнолюбних тенденцій, зрозумів, що моє бачення цього питання було наївним. Як студент полоністики читав вірші Мілоша, який не завжди подобався своїм землякам і різав їм правду у вічі. Славнозвісний вірш «Бідний християнин дивиться на гетто», де поет показує варшав’ян, що розважаються на каруселі біля муру, за яким було гетто, мусив також раніше читати і обговорювати з учнями середньої школи, коли вже працював полоністом у другій половині 1980-х.

Це було прикро, але очищало. Очевидно, я знав: не всі поляки зберігали гідність до братів євреїв, що були серед них звичайні пройдисвіти, наприклад, ті, хто за гроші видавали євреїв гітлерівцям. Але такого роду випадки дій нікчемних посполитих трапляються на яких-завгодно географічних широтах. Холодні негідники, психопати є скрізь. Бувало й таке, що самі євреї на себе доносили. Проблема варшав’ян з вірша Мілоша була інша, болючіша: ось палає героїчне гетто, жменька трагічних борців-богатирів змагається з гітлерівцями, а мої земляки розважаються на каруселі. А до необхідності змиритися з гріхом пасивності після 1989 року долучилось найважче завдання – моральна готовність прийняти щораз сміливіші оприлюднення відомостей про те, як поляки шкодили євреям у час війни і після неї, і то не психопатичні пройдисвіти з розряду тих, хто за гроші видавали євреїв гітлерівцям, а т. зв. пересічні, прості люди. А деякі з тих справ мали характер погромів, були ганебно потворними. Особливо страшними були два з них: в Єдвабному (біля Ломжі) і в Кельцях. Перший з них стався 10 липня 1941 року і був здійснений польськими мешканцями містечка, інспірованими й асистованими німецькими функціонерами[1]. Загинуло в ньому – за даними досліджень польського Інституту національної пам’яті – не менше 340 осіб, значну їх частину було спалено в стодолі. Натомість келецький погром коївся вже після війни – 4 липня 1946 року. Був серією нападів на євреїв у Кельцях. Погроми здійснили польські мешканці Кельц, а також солдати Війська польського і Корпусу внутрішньої безпеки та функціонери громадянської міліції, що були серед них. Безпосередньою причиною погрому стала плітка про те, що євреї ув’язнили в підвалі одного з будинків восьмирічного хлопця з метою здійснити ритуальне вбивство. Внаслідок погрому загинуло 37 євреїв (35 було поранено). Одне з тлумачень причини: цей погром інспірувала комуністична влада, зокрема через сильно проросійських чи просто російських діячів, аби вселити відразу до поляків серед міжнародної спільноти і тим самим відвернути її увагу від проблеми колонізації Польщі Радянською Росією. Ті згадані жахіття свого часу привертали увагу і в Польщі комуністичній, але говорилось про це мляво, побіжно. Й тільки після 1989 року відновили слідство кілька різних організацій, зокрема й Інститут Національної пам’яті.

І тільки після 1989 року врешті вголос заговорили про ті наші польські гріхи; вони знайшли відображення в літературі, потрапили й до інших мистецтв, зокрема в кіно. Такого роду зміст у літературі чи фільмі діяв на мене як потрясіння, але і як катарсис. Як правда про себе самого, яка – хоч і гірка, але стане прийнятною – може діяти як звільнення. Зрештою, конфронтуючи із прикрою правдою про моїх земляків у контексті їхніх стосунків з євреями, думав і тоді і тепер:

• багато з них вистояли чудово, про що йдеться в особистих свідченнях євреїв, – адже найбільше дерев на алеї Праведників у Яд Вашем мають саме поляки.

• підпільна Польська держава і її Збройні сили – Армія Крайова – карали смертю пройдисвітів, які доносили гітлерівцям на євреїв.

• євреїв у передвоєнній Польщі було дуже багато – бл. 9% усього населення Польщі, а їхня філософія співжиття з гоями, з народами, серед яких жили, не завжди мала ясні сторони, що й могло спричинити недоброзичливість навіть досить значної частини поляків до них і вплинути на стосунки між обома націями також у час війни (це не значить, що серед поляків не було людей, які думали про євреїв погано, як правило, вони спиралися на расово-культурні упередження, заздрили на єврейські статки, але такі люди, як уже згадувалось, існують усюди).

• у попередньому підпункті є теза: якщо ситуація в час війни для багатьох поляків була така, що не втягувала їх, оскільки вони були ЧУЖІ культурно, маніфестуючи ту свою чужість нерідко радикально; то це не є – боронь Боже! – виправданням моїх земляків, коли вони кривдили ізраїльтян, особливо з християнської перспективи, але дає певне пояснення, скажімо, антропологічне, байдужості тих, що розважалися на каруселі,

• траплялося, що в часи самої окупації євреї не трималися похвально, якщо йдеться про їхні стосунки з поляками, коли, наприклад, на польських (у передвоєнному значенні!) теренах, окупованих 1939 року совітами, вони як радянські солдати, офіцери чи урядовці часто маніфестували свою зневагу, недоброзичливість до поляків, відіграючись на них за свої кривди напередодні війни; і несуттєвим є те, які були ті кривди, нерідко дуже реальні і великі, суттєво, що вони співпрацювали з ворогом поляків (про це писав Яцек Куронь у своїй чудовій книжці «Віра і провина», чемно вказуючи, що то була одна з найважливіших причин недоброзичливості поляків до євреїв після війни, чого не взяв до уваги і тому мистецьки програв Владислав Пасіковський, який прагнув у голосному і контроверсійному фільмі «Наслідки» (ін. пер. «Стерня», 2012) зворушити серця поляків, приписуючи їм ледь не вроджену ненависть до євреїв (у фільмі йшлося про погром у Єдвабному),

• найважливіша проблема при розплаті моїх земляків за пасивність у час війни щодо кривди євреїв така: за будь-яку допомогу євреям в окупованій Польщі загрожувала смертна кара, чого не було в інших європейських країнах, ба більше, ті країни, а точніше, їхні уряди, наприклад, Франція Петена, співпрацювали – і то ретельно! – з гітлерівцями у справі знищення євреїв.

Так я думав про драматично важкі взаємини моїх земляків і євреїв після 1989 року, й далі так думаю, все ж залишаючись філосемітом, не тільки, зрештою, з погляду на трагічну долю Обраного народу у Другій світовій війні, а й з міркувань вагомості його культури в історії, у справах людства. Крім того, як християнин мушу змагатися з біблійним переказом про обраність єврейського народу. Не можу живити до нього недоброзичливості. І прошу тепер зіставити ту мою євреєфілію, той мій – в цілому не особливий – спосіб розуміння польсько-єврейських стосунків з хвилею звинувачень поляків у антисемітизмі, яка й досі час від часу здіймається і заливає нас після 1989 року.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Серед мотивів злочину в Єдвабному та інших погромів на терені Білосточчини під німецькою окупацією виділяється насамперед антисемітизм, особливо сильний у період кризи 1930-х років і розбуджений націоналістичними угрупованнями. Друге джерело причин – це дії гітлерівців, які проводили винищення єврейського населення на території Польщі, анексованої після 17 вересня 1939 року Радянським Союзом. Нацистська німецька пропаганда як претекст до тих дій використовувала, між іншим, радянські злочини на цих теренах і закиди євреям у співпраці з радянською владою. Німці мали наказ заохочувати та інспірувати антиєврейські погроми, які чинила місцева людність.


Корисні статті для Вас:
 
Хто вони сьогодні, цигани Європи?*2014-02-09
 
(Само)критичний погляд на історію2004-02-11
 
Нове сторіччя в польському кіно (спроба розвідки)2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#4

                        © copyright 2019