Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2015:#4
Віталій Лінецький хотів, щоб більше всміхалися


«Свідок – продавець цілодобового кіоску – бачила, як чоловік 16 липня о шостій годині ранку присів на парапет, що огороджує сходи в підземний перехід, і несподівано впав вниз, прокотившись по сходах. Те, що чоловік у цей час був один, зафіксувала й камера відеоспостереження, встановлена неподалік».

За кілька днів до цього, але вже не сухими рядками міліцейських резюме, а в спогадах друзів, з якогось дива 42-річний Віталій процитував рядки Василя Стуса: «I я найперше помолюсь! вдруге помолюсь! втретє помолюсь. I в смерть землею поріднюсь». Про такий збіг обставин кажуть: ніби у воду дивився!

Втім, елемент фатального передчуття не домінував і ніяк не впливав на загальне світосприйняття Віталія, коли успішний актор саме закінчив зніматися у фільмі «Незламна», де зіграв, хоч і виснажливу, вельми лаковану, але по-своєму цікаву роль майора НКВС, що готує дівчат до диверсійної роботи під час Другої світової війни. Вже тоді він знав, що його затверджено на нову роль, і готувався до великої роботи в іншому проекті. Тож про песимістичне «талант, життя чи гроші, що скінчились» не могло бути й мови.

У титрах фільму «Незламна» скромно й ніби похапцем – тільки ім’я та прізвище в чорній рамці, ні слова більше, крім стандарту. Озвучував фільм уже інший актор… Ніби все правильно, але щось підказує: хотілось би іншого – не кожен фільм стає лебединою піснею чи не найталановитішого актора свого покоління. Й тому відчуваєш: щось тягне тебе заохотити інших віддати шану Акторові, так, ніби це змінить на краще чи якось доповнить твоє теперішнє ставлення до нього. Чи змусить, наприклад, інших вклонитись таланту саме так, і за те, за що вклоняєшся йому ти. Але ж якась «посвята» чи звання «заслужений артист», якого був удостоєний Віталій, навряд чи замінить і доповнить поняття «чудовий актор», особливо, коли це ще й «талант від Бога», – а саме таким, з усіх точок зору й на думку багатьох, був Віталій Лінецький.

Сумна новина долинула в час Одеського кінофестивалю 2014 року, коли світ ще не оговтався від катастрофи малайзійського «Боїнга». Коли її оголошували зі сцени, дуже хотілось вірити, що це помилка чи непорозуміння. Поки глядачі величезного залу Одеського театру музичної комедії ім. Михайла Водяного піднімалися зі своїх місць, аби віддати шану Актору, калейдоскопом кадрів згадувалось: феєричний гоголівський «друг» Поприщин у моновиставі, поставленій режисером Марком Нестантинером у Центрі Леся Курбаса, друг-енкаведист із фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Вигадливий друг-оптиміст із фільму «Звичайна справа» Валентина Васяновича. І навіть симпатичний друг-програміст із серіалу «День народження Буржуя», завдяки якому актор став відомим широкому загалу.

Й, звичайно, згадувались ще багато театральних ролей, за дві з яких Віталій отримав «Київську пектораль»: у 1998 році – в номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану» за Сеньйора Меіса у виставі «Трохи вина... або 70 обертів» за новелами Луїджі Піранделло, та в 2007 році – у номінації «Найкраща чоловіча роль першого плану» за роль Єгора Войницького у виставі «6 кімнат ... » за твором Антона Чехова «Лєший».

Двадцять останніх років Віталій працював у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Саме на цій сцені уславився, став провідним актором. Грав тут не тільки витончених негідників, як це переважно було у фільмах та серіалах, а й різноманітні, цікаві, драматичні ролі, як-от: Дем’ян («Чарівниця» за п’єсою Івана Карпенка-Карого), Яго («Отелло» Вільяма Шекспіра), Расплюєв («Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна), Свидригайлов (за творами Федора Достоєвського), Войцек (за однойменною п’єсою Ґеорґа Бюхнера) тощо.

Згадався чомусь і давній кадр із рекламного ролика горілки, куди, за висловом Віталія, його «поманили карбованцем».

А потім у подробицях знову виник дрібний чиновник Поприщин, яким його пережив-зіграв Віталій у виставі «Із міра аднаво в другой» за повістю Миколи Гоголя «Нотатки божевільного». «Розум людський приноситься вітром з боку Каспійського моря», – чого більше в цьому твердженні: безумства чи екзистенційної чутливості? Як промовити цю фразу в півторагодинній виставі, аби вона не переставала залишатись динамічним видовищем? Про що в ній ідеться? Про безумство? Про «щось»? Коли так, то бідний розум твій понесеться геть за героєм та каспійським вітром уперед, в далеку країну Іспанію, аби знайти собі там гарну справу, а потім ще далі – на Місяць, де живуть наші носи – задля спасіння цього супутника Землі. Можливо, ще далі? Та де зупинка?.. Її нема, інакше – несвобода! Й смерть. Це ж про нас! – враз осяває думка. Гоголь у повісті писав про себе, Лінецький відчув це в собі, вистава виявилась про нас – кожного, хто хоч раз прагнув творчої свободи.

Поприщин–Лінецький не був агресивним безумцем, якого душили сильні ідеї, а, радше, одержимим інтелектуалом, що прагнув будь-кого чи будь-що спасти. Кого й що? Можливо, себе? Не впоравшись з усвідомленням ілюзорності світу, пульсуючий та живий, у фіналі він тихо згасає. Світ шукай у собі – не навкруги, – ця думка, схоже, нестерпна для шукачів істин. Та чи все навколо – лише ілюзія? Може, ні? Шукати вихід у темряві власної душі, боротися з химерами навколишнього світу, які руйнують твій, внутрішній світ, через нерозуміння й приниження, відроджувати в собі власне «я», скільки існуватиме світ, – це завдання для духовно потужного й слабкого водночас героя, яким його грає Лінецький.

У цій «летаргічній клоунаді» Віталій вів постійний діалог із самим собою, грав внутрішню зібраність, повсякчасну відстороненість від знаків, якими принаджував його героя світ. Монотонність його бурмотіння створювала стан, подібний медитації. Вже не вельми цікаво було, актор стоїть на сцені чи, може, сів, що він робить зі скупим реквізитом – столом, стільцем, убогим ліжком. Гіпноз накопичувався, а рівний, безбарвний голос все розказував якусь неймовірну історію про якісь події, які, можливо, були, чи, може, не були. Стримано-вибухові інтонації змінювались на рівні, монотонні, заворожувальні й навпаки – та у всьому цьому «епізодичному безладі» відчувалась на диво строга драматургія – з експозицією, зав’язкою, кульмінацією, розв’язкою та катастрофою. Зумівши ввійти в динамічний резонанс зі щасливо-нещасливим Поприщиним, можна було насолоджуватись текстом Гоголя, під який на диво легко було роздумувати сьогодні. Фантазія глядача прокидалася, і політ її був стрімким – щоб тут же наткнутись на реалії. Але вони вже не лякали, а натякали на переконливу можливість змін. Без особливих зовнішніх ефектів Віталій створював внутрішнє поле високої напруги, що в зіставленні з величезним товстим склом-ізолятором (воно перегороджувало сцену й насичувалось то канцелярськими ієрогліфами на початку, то криваво-білими мазками у фіналі; в ньому глядачі наприкінці починали бачити свої віддзеркалення) дзвеніло трагізмом, розгубленістю й упевненістю одночасно. Нагорода співтворчості з актором давала можливість зрозуміти героя, а в ідеалі – самого себе.

Я досить детально зупинився на цій експериментальній роботі, тому що впевнений: саме вона відкрила всі неординарні можливості Лінецького-актора, дала йому шанс уже не боятись нікого й нічого, навіть безмежної свободи – в її творчо-сценічній та побутовій іпостасях.

…Згадався епізод, коли два роки тому на прес-конференції, присвяченій прем’єрі стрічки «Вічне повернення» на Одеському кінофестивалі, виникла палка дискусія з Кірою Георгіївною Муратовою щодо деяких смислових акцентів фільму, а саме – авторського ставлення до «сильної» половини людства. Віталія, що зіграв у фільмі новелу-епізод, тоді не було в залі. Дискусія дещо затінила першорядне відкриття фільму – українського кіноактора Віталія Лінецького. Враження неочікуваної щасливої зустрічі з талановитою людиною підсилювала ще й гра зіркових «конкурентів» нашого героя. Хоча, зауважу, таке відчуття, можливо, вже на початку було запрограмоване проникливим постановником.

Згадаємо, що фільм Кіри Муратової будується як серія кінопроб різних акторів, які кілька разів промовляють один і той самий текст. «Фільм у фільмі» про вельми цікавий тип взаємовідносин Чоловіка й Жінки, характерний для всіх часів. Олег Табаков грав у стрічці зазвичай того, що тотально огортає своєю люб’язною присутністю всіх без винятку – такого собі кота Матроскіна в поважному віці. Це не надто гармоніювало з тим образом, який випливав з сильного драматургічного матеріалу. Натомість Сергій Маковецький грав спантеличеного несправедливістю, але дещо несучасного гуманітарія. Повірити в те, що його герой, плачучись у жилетку колишній однокурсниці (про неможливість вибрати між дружиною та коханкою, про нездатність покинути котрусь з них), пройде мимо очевидних жіночих принад своєї візаві, було складно.

Віталій на цьому талановитому тлі (окрім згаданих, ще й такі партнери, як Алла Демидова, Рената Литвинова, Наталя Бузько) зразу ж влучив у «десятку». Панівний жанр «психологічної комедії» він витримав настільки, що зайняв у фільмі найбільше екранного часу: вимоглива режисерка дозволила йому зіграти аж у двох новелах-епізодах. Його стовідсоткове відчуття тексту, нюанси поведінки, жестикуляції, інтонування (характерні для «вампіра», що живиться жіночою енергією), точність та виразність атрибутів цього типового люмпен-інтелігентського образу вразили настільки, що йому без вагань можна було віддати всі фестивальні призи.

…Згадалося, як після одеської прем’єри «красивої історії» Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» за участі Віталія Лінецького, з її теплими українськими краєвидами, полями й синім-синім небом – детальних та об’ємних, – що збігалися з відсутністю у стрічці героїзації вбивства – домінанти більшості «військових» фільмів, – залишилось доволі позитивне враження.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Віталій Лінецький: «Люблю і ненавиджу водночас»2004-02-11
 
"Звичайна справа" як симптом2013-06-17
 
Режисер помер: чи буде повернення?2013-11-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#4

                        © copyright 2017