Яр Левчук Перейти до переліку статей номеру 2015:#4
Петро Панчук: «Завдання актора – створити внутрішню лінію»


Цьогорічним лауреатом Шевченківської премії став відомий актор театру і кіно Петро Панчук. У виставі «Всюди один» Національного театру російської драми імені Лесі Українки він грає Тараса Григоровича Шевченка, національного пророка, поета, художника. Вже втретє актор втілює цей образ на українській сцені.

– Петре Фадейовичу, насамперед розкажіть про ваших учителів – Леоніда Олійника й Аду Роговцеву. Що вони дали вам як актору?

– Леонід Артемович Олійник – керівник курсу, почну з нього. Його особливість була в тому, що упродовж чотирьох років він нічого не сказав мені, що грати.

– Як це?

– Отак. Коли я був у інституті, то ображався: вчуся, а він мені нічого не каже. А з часом зрозумів його, він великий був педагог і мав підхід до кожної людини. Коли бачив, що студент робить 5–6 самостійних завдань, тоді як потрібно одне, себто у п’ять разів більше, то вірив: сама робота людину і навчить.

Ада Миколаївна все, що вона вміла і знала, віддавала нам. Але ми тоді були ще дітьми і не могли всього «перетравити». Під час репетицій Ада Миколаївна аналізувала ролі, і після її аналізу легко було зіграти. А наступного дня вже пробую самостійно зіграти, але не виходить. Річ у тім, що Ада Миколаївна енергетично заряджала нас. Це немовби надути кульку, надмеш її – і вона летить, а потім опускається… Я безмежно вдячний їй за перші кроки в акторській майстерності.

– У вашому творчому доробку – ціла галерея образів з класичної української та зарубіжної літератури: князь Мишкін та старець Зосима за Ф. Достоєвським, Возний за І. Котляревським, Омелько і Пузир за І. Карпенком-Карим, Кайдаш з І.Нечуєм-Левицьким, Стальський за І. Франком, Каїн за Байроном, Адольф за А. Стріндберґом, Іван Бездомний за М. Булгаковим, Просперо за Шекспіром, три ролі у виставі за Б. Брехтом. А також Г. Сковорода і Т. Шевченко. Хто був найскладнішим для втілення?

– Гадаю, найскладнішою була робота над образом князя Мишкіна за Достоєвським.

– Із Жолдаком?

– Так. Я актор, як пишуть, психологічного реалістичного театру. До того я колись працював з Андрієм. Він каже: «Я Петі дозволяю все!». І от ми почали працювати, він дав мені тиждень свободи, а потім говорить: «Ні, так репетирувати ми не будемо, так колись репетирував Смоктуновський» (посміхається). І почав мені викручувати руки. У нього було інше бачення персонажа. Я ніяк не міг це сприйняти. Хоча раніше у нас були різні експерименти. Він брав 15 кращих акторів із театру Лесі Українки, театру імені І. Франка і студентів (вистава «О-О-И.Чорнобиль». – Я. Л.). Спектакль був побудований за методом імпровізації. На завершення роботи залишилися студенти і два актори: Люба Куб’юк і Петро Панчук. На прем’єру вийшли студенти і Петро Панчук. А під час роботи над роллю Мишкіна почалася криза, і переді мною постав вибір: або йти з проекту, або ламати себе. Я довірився режисеру і обрав друге. І це принесло результат, ми мали успіх у Румунії, Франції, Югославії.

– Ви говорите, що є актором психологічного реалістичного напряму…

– Мені в будь-якій ролі тісно. В більшості випадків актор не є творцем. Що це означає? Йому треба дати текст, розвести по мізансценах, показати, як грати. А для мене важливіше глибоко охопити, відчути тему. Після цього я можу дозволити режисерові ліпити із себе будь-яку форму.

– На мою думку, Тарас Шевченко у виставі «Всюди один» постає у вигляді мученика й святого, який розплачується за власні погляди в’язницею та нещасливим життям. Чи не думаєте ви, що це радянська інтерпретація постаті Тараса Григоровича?

– Я не завжди можу чітко охарактеризувати свого персонажа. «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется…» (О. Пушкін). Стараюсь грати зміст, а що сприймає глядач – не знаю.

– Для вас важливе сприйняття глядачів?

– Мені важливо цікаво розповісти історію, всередині якої закладаю власну ідею, яку може не знати і сам режисер. Тому найменше турбуюсь, як це зрозуміє глядач. Я все одно скажу своє, знаючи, що кожен зрозуміє по-своєму. Тепер повертаючись до попереднього питання. Ви кажете: мученик… святий... А я кажу: я цього не грав.

– А що ви грали?

– Як зберегти людську гідність у складних обставинах. Хоча завтра цю ж виставу можу грати про щось інше. Тому завдання актора – створити внутрішню лінію, яка не дублює зовнішній сюжет.

– І що, немає нічого об’єктивного? Глядач одне сприймає, актор грає інше. І тут нема точок перетину? Щось же має їх поєднувати?

– Поєднання є, але воно не завжди на рівні лінійної логіки. В мистецьких творах є й інші зв’язки. Візьміть будь-яку поезію. Наприклад, Валентини Давиденко:

На скелястім краєчку

Мій сад – бадилинки надій

На розбитім коліні.

Світ суничної капельки

Злизує вітер, як пес.

Унизу тобі ослики в кошиках

Зносять каміння, і палаци ростуть,

За якими не видно небес.

– Петре Фадейовичу, ЗМІ дуже скептично ставляться до Шевченківської премії. Чимало людей ставлять під сумнів потрібність цієї високої нагороди. Чому навколо цієї нагороди відбуваються постійні скандали, конфлікти, непорозуміння?

– Про скандали не знаю, не цікавився. А в компанії Бориса Олійника, Івана Драча, Богдана Ступки, Михайла Рєзніковича непогано почуваюся.

– Коли відбулося ваше перше знайомство із Кобзарем? Який найулюбленіший вірш чи поема?

– Перше – в шість років. На день народження голова колгоспу подарував «Кобзар». З підписом: «Петру Панчуку від правління колгоспу імені Суворова (1963 рік)». Мій улюблений вірш? «Чи то недоля чи неволя» (Петро Фадейович цитує вірша. – Я. Л.). А іще слова з твору: «Ми не лукавили з тобою / Ми просто йшли. / У нас нема зерна неправди за собою».

– На вашу думку, хто найповніше втілив образ Шевченка на сцені і в кінематографі?

– Не знаю. Думаю, що це ще попереду. У мене Шевченків було три: в нашому театрі (імені І.Франка. – Я. Л.), у Черкаському і в театрі імені Лесі Українки. Але завжди він для мене неповний. Я розумію, що в жодній ролі ти його не наповниш. Завжди залишається те, що не зігране.

– І все ж таки, у якій виставі Шевченко найбільш наповнений?

– В останній. Завдяки Михайлу Юрійовичу Рєзніковичу. Він ставить високу планку для актора. Він ставить духовну вимогу. І оці вимоги, які будять тебе, не дають розслабитися. Тому остання робота для мене – найбільш повне втілення.

– Які ролі вам ближчі до душі: з української літератури чи з європейської?

– Українська класика мені близька, у моїй генетичній пам’яті закладені всі ці баби, діди, тітки, дядьки. І мені не треба докладати особливих зусиль, щоб звідти дістати якийсь характер. А європейська література для мене чужа. Я люблю Мрожека, але на енергетичному рівні він мені не близький. Коли я хотів його поставити, то він витягував із мене енергію. Українська ж класика – це територія, яка дає мені силу. Ти споріднений з тими, хто писав цю п’єсу, хто грав її в минулому, хто дивився. Ти – немов гілочка рідного дерева, соки береш від нього. А до іншого дерева, якщо мене прищеплюють, я тяжко приживаюся.

– Що вам як режисеру хотілося б поставити?

– Я актор. Як сказав Олег Борисов, якому пропонували стати міністром культури: «Я хочу померти пристойним актором» (сміється).


Корисні статті для Вас:
 
Петро Панчук: «Актор повинен мати чисту душу»2006-02-11
 
Віра Яковенко :Потрібні свідчення про час, в якому ми живемо2012-02-26
 
Слава Шевченка. Слава Шевченку?2011-08-14
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#4

                        © copyright 2019