Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2015:#5
Анімаційний серіал про Україну для дітей


«Мою країну – Україну» нарешті вдалося переглянути повністю, всі 26 серій. Завдяки існуванню кінотеатру українського фільму «Ліра» на Львівській площі, де серіал демонстрували в червні.

Перші шість серій випало подивитися на одному з фестивалів ще влітку 2010 року, і вони зачарували своєю легкою, невимушеною атмосферою, виразними героями (казкар Сашко Лірник і Кіт-воркіт) – живими й цікавими, смішними і переконливими, а також барвами й смисловою наповненістю. Серії знімали різні режисери, але сприймається «Моя країна» як твір цілісний, адже поєднують їхню роботу два згаданих персонажі, які завдяки енергійно-авантюрній вдачі Кота потрапляють у різні куточки України – міста Львів, Одесу, Тернопіль, Кривий Ріг, села – Легедзине і Шешори – і дізнаються легенди, пов’язані з цими географічними точками на карті України (легенди оживають на екрані). До того ж відчувається, що легенди нерідко вигадані авторами, та від цього вони, овіяні чарами кіно, не перестають бути переконливими. Цементує серіал також стилістика.

Тоді, у 2010 році, журналісти на прес-конференції дізналися від авторів – керівника проекту та керівника студії «Новатор-фільм» Степана Коваля, співавтора сценаріїв, казкаря Сашка Лірника, акторів, які озвучували мультики, та редактора проекту Євгена Сивоконя, – що цю благородну роботу, виконувану на незначні державні кошти і значною мірою на ентузіазмі, призупинено через брак коштів. На щастя, Степанові Ковалю та його команді в 2011–2012 роках вдалося завершити цей проект (останній фільм випущено 2013 року). В серіалі постало чимало інших населених пунктів (Петриківка, Косів з легендою про писанку – «Писанкова історія», Новомовковськ зі знаменитим Троїцьким собором, побудованим без жодного цвяха, Саки в Криму, Вилково на Одещині, Мелітополь, село Чорнозем на Чернігівщині, Умань на Черкащині й Дубно на Рівненщині), з’явилися й озера (Пісочне на Волині, Чорне озеро) та Свята гора, пов’язана з ім’ям богатиря Святигора. А ще стрічки «Чаша Ярослава» і «Сонячний камінь» (йдеться про бурштин). Та повернімося до початку.

Два вступних мультики знайомлять з героями – Сашком Лірником, якому треба придумувати казки (якщо творча ідея спадає на думку навіть під душем, доводиться занотовувати її, бо потім можна забути), і Котом, якого вигнали господарі (аби його впустив до себе Лірник, Кіт залучає мишок, щоб ті під дверима Лірникового помешкання прикинулися дохлими, тож Кіт начебто ловить мишей, яких «багато розвелося»). Довідавшись, що Лірник пише казки, Кіт стає йому в пригоді – витягає його з помешкання, й вони разом рушають у мандри. Все в цих мандрах важливе. Узяти хоча б транспорт: вони не мають свого авто, мандрують автостопом, трамваєм (це у Кривому Розі, де, їдучи, слухають екскурсовода, який розповідає і про найбільшу доменну піч – і ми ту піч побачимо, і про Івана Ждана, який винайшов підводний човен), а можуть і чарівним способом – верхи на летючому коні, як, наприклад, у Луганському степу, де їх посвячують в минуле байбаки – автохтони цього степу, що споконвіку був перехрестям цивілізацій, і кому, як не їм, розповісти і про колишнє безжурне життя, і про загарбників та пустелю, залишену ними, і нарешті про залюднення, яке колись почав козак, оселившись тут. Дуже актуально (з огляду на події на сході України) прозвучав епізод про загарбників – чорну лавину, що змітала все на своєму шляху! До речі, мотив протистояння загарбникам повторюється у кількох мультиках, зокрема і в «Тернополі» (там ворога здолав богатир на ім’я Жук), і в розповіді про Святигора, який зачинив у підземеллі усю нечисту силу, а випустив її на волю наївний хлопчина. Та фінал оптимістичніший: він таки здолав чортів, але після того сам перетворився на гору, названу його ім’ям, щоправда, доручивши тому необачному юнакові стати на сторожі замість себе.

У серіалі, як уже мовилось, чимало режисерів. «Коли ми починали проект «Моя країна –Україна», я запросив усіх режисерів, які були на той час в Україні, вже досвідчені, з власними фільмами. Та майже всі відмовилися. З різних причин: хтось не зміг переїхати до Києва, хтось не захотів працювати зі мною і так далі. Тоді єдиним шляхом, як реалізувати цей проект, було набрати молодих аматорів. До нас прийшло лише декілька студентів анімації  із Карпенка-Карого. Інші – це юристи, перекладачі, бармени, інженери літаків і так далі. З ними ми й почали створювати. Тому перші 10 фільмів – майже аматорські»[1].

Можна сказати, що в кожного з них свій почерк. Наприклад, С. Руденко у своїй стрічці показує історію зйомок французького фільму про Оноре де Бальзака, де Сашка Лірника гримують під виконавця ролі французького письменника. А в цей жартівливий сюжет органічно вплітається інформація про те, що саме тут, де велися «зйомки», в селі Верхівня Житомирської області (там Бальзак жив у маєтку Евеліни Ганської), щороку в день народження письменника – 20 травня – відбувається Міжнародне літературно-мистецьке свято «Весна Прометея». О. Мушенко та М. Мурашко у стрічці «Таки Одеса!» вдало використали характерні для цього міста мелодії (до речі, дуже популярні), адже розповідь центрується довкола маленького африканського хлопчика, якого привезли на пароплаві одеські моряки і який згодом став знаменитим виконавцем джазу і на концерт якого в Одеський оперний театр прийшли Кіт з Лірником. У стрічці про озеро Пісочне вмотивовується, чому у водоймі надзвичайно чиста вода: колись там стояв замок, де жив король з донькою, але нападник (знову!) вирішив узяти силою доньку заміж, і вона, тікаючи від нього, встигла за допомогою чистих думок зробити так, що замок опинився на дні озера, вода в якому – з чистих думок. Ну а розповіді про писанки і петриківський розпис вражають насамперед пластичним вирішенням, барвами, а також легендами, бо, виявляється Велике Яйце – а саме від нього походить життя – нападники викрали і замкнули у підземелля, та добро перемогло, і те Велике Яйце (тобто сонце) повернулося на своє місце і тепер має помічників – голосистих півнів, які щодня будять його від сну. Історія Петриківки також драматична: нападників тут долає парубок за допомогою своєї коханої. І далі квітують чудові розписи, серед мотивів яких – традиційне дерево життя. Кумедна історія про Вилково, село, яке не випадково називають Венецією, адже стоїть воно серед води. Чому? А тому, що жила там дуже зла дівчина на ім’я Вилка, вона всіх обзивала й сварила, та так, що вони зникали після її прокльонів, і врешті вона опинилась сама серед води на маленькому острівці. Ось тоді й заплакала гіркими сльозами, та їй було запропоновано загадати бажання – і вона загадала: щоб усі, кого вона лаяла, повернулися до неї. Так і сталося, а поселення, де вони зажили, відтоді й називається Вилково. Варто згадати три стрічки Оксани Карпус, що вийшли у 2012-му: про Умань, Мелітополь і «Башта Беати» про Дубно. У третьому змальовано цікавий характер дівчини Беати, яка мешкала в замку. Вона не злякалася нападу татар, вистрілила з гармати, й вороги розбіглися. Пластичне вирішення стрічки (замок, рухлива бешкетниця-панянка, її весілля із солідних розмірів тортом), як і сама динамічна історія з хеппі-ендом, цілком відповідає поширеним смакам нинішньої малечі. Варто згадати, що керівник проекту Степан Коваль сам узяв участь у кількох стрічках: «Казочка про місто Борщів», «Чаша Ярослава», «Чорне озеро» і «Чорнозем». У «Чорному озері», зокрема, Коваль експериментує з жанром фільму жахів, аби полякати Кота і Лірника (той дивом не втонув у цьому озері). «Чорнозем» – найвиразніший пластично і вельми дотепний. Тут Лірника спіткала пригода: напередодні увечері біля намету він лузав соняшникове насіння, там же вклався спати, а вранці прокинувся високо вгорі на соняшникові метрів зо три заввишки – таким сонях виріс за ніч. Черв’яки пояснюють враженому Котові, що тут земля така, а заодно і розказують легенду, звідки цей дивовижний чорнозем походить.

Для роботи над фільмом пластилін, який використовували всі учасники проекту, завозили з Іспанії. Він пластичний і слухняний в умілих руках Степана Коваля: його студія «Новатор» стала свого роду навчальним центром для охочих працювати з цим матеріалом, у Києві утворилась свого роду школа пластилінової анімації.

Чудовий мультик «Моя країна – Україна» об’єднав чимало творчих людей: сценаристів, режисерів, художників-аніматорів, операторів, акторів, директорів фільмів, музикантів. Значення його важливе: він пізнавальний, бо дає уявлення про різні куточки України та легенди з ними пов’язані; розважальний, бо знайомить з пригодами, виховує смак до подорожей; мистецький, бо розвиває художній смак, а також, що дуже важливо, почуття гумору в маленьких глядачів. Це твір патріотичний, його треба поширювати по школах і показувати учням. На превеликий жаль, телеканали ним не зацікавились, а Держкіно, власник фільму, не виявляє бажання просувати його до глядача.

  1. Степан Коваль: «У кожної творчої людини є мета змінити світ на краще» . Бесіду вела Галина Будівська. 13. 01. 2013.


Корисні статті для Вас:
 
Степан Коваль: «Це все – наша країна…»2004-02-11
 
Про анімаційну Україну й сучасну людину2010-06-11
 
Степан Коваль: «У пошуках нових форм»2010-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#5

                        © copyright 2017