Любов Дуракова Перейти до переліку статей номеру 2015:#6
Театр.doc у Москві


Маленький, навіть крихітний, документальний театр у центрі Москви. Але це місце, де виросла цікава, інтелектуальна еліта сучасного російського театру і кіно.

Цей театр створило подружжя. Вона – драматург Олена Греміна, він – драматург і режисер Михайло Угаров. Театр.doc – це територія дослідження виразок і проблем сучасного суспільства. Перед вступом до університету я прочитала інтерв’ю Михайла Угарова, в якому він розмірковував на тему, хто його глядач, а точніше, на яку за величиною аудиторію він розраховує. Тоді він сказав: якщо його глядач – це один відсоток, а в Москві мешкає п’ятнадцять мільйонів, то для його маленького театру досить і такої кількості глядачів.

Я була в цьому театрі кілька разів. Мене дуже вразила одна вистава. Це історія про юриста, який помер у в’язниці. Вистава називається «Година вісімнадцять» – саме стільки часу людина помирає у в’язниці, тоді як міліція відмовляється їй допомагати. 

Ось уривок зі статті Діни Годер «Навіщо потрібен документальний театр?»: «Ідеться про поставлену в минулому сезоні виставу «Година вісімнадцять», яку режисер Михайло Угаров і драматург Олена Греміна перетворили на суд над суддями, тюремниками і лікарями, що в 2009-му допустили смерть у «Матроській тиші» 37-річного підслідного юриста Сергія Маґнітського. Свою позицію відмови від розгляду цієї історії з різних точок зору театр продекларував досить виразно: стороні захисту можливість висловитися було вже надано, усіх убивць Маґнітського виправдано; тепер ми виступаємо з позиції звинувачення. Додаткова складність ситуації полягала в тому, що зібрати документальний матеріал у цій справі було майже неможливо: люди відмовлялися давати інтерв’ю, а хто погоджувався, просив не згадувати його імені. В результаті більшу частину текстів спектаклю було створено на підставі численних особистих документів, розповідей, доповідей, листів тощо. А крім того, додано ​​сильну, дещо мелодраматичну фінальну сцену, в якій судді (який судив Маґнітського) на вищому суді так само було відмовлено у склянці окропу, як він відмовив Маґнітському.

Всі імена героїв вистави справжні, це воістину бойовий політичний спектакль, і «Док» принципово грав його безкоштовно, щоразу влаштовуючи глядацькі обговорення. Мабуть, жодна постановка цього крихітного театру не мала такого гучного резонансу. Вельми скромна за коштами підвальна вистава була висунута на «Золоту маску» в номінації «Експеримент», що, своєю чергою, було жестом підтримки позиції театру. І тепер, коли справа про смерть Маґнітського знову розглядається в суді, немає сумніву, що важлива роль у порушенні громадської вимоги справедливості належить Театру.doc.».

Я дивилася телевізійний фільм про Маґнітського, побудований на «балакаючих головах» близьких, знайомих і колег. Фільм був нудний, додивилася до кінця лише тому, що ця історія мені була відома і викликала у мене інтерес. А спектакль дуже вразив. Там актори мали реальні імена винних у смерті юриста, і від їхніх імен розповідалася історія, а наприкінці вистави про свого чоловіка говорила справжня дружина героя. Мене зачепило художнє вирішення вистави, в якому судді, яка відмовила герою в склянці кип'ятку в камері в’язниці, так само відмовили на вищому суді у «Господа Бога». Коли ти розмірковуєш над цією сценою, то розумієш, що навіть у державі, де панує безправність і беззаконня, людина раніше чи пізніше відповість за свої вчинки.

Я так само згадую виставу «Ромео і Джульєтта» одного з учнів документального театру режисера Володимира Панкова, показану на сцені Центру ім. Мейєрхольда. Там Ромео – «новий росіянин», а Джульєтта – представник мусульманської діаспори гастарбайтерів, які прибули до Москви на заробітки. Спектакль музичний, незвичайний, але мені хотілося б поділитися особистими враженнями стосовно згаданої тематики. Коли я жила і навчалася в Москві, то узбеків і киргизів, що приїхали до столиці на заробітки, було не так багато, а от коли я завітала через три роки в гості до своєї подруги, то їх можна було зустріти на кожному кроці: на ринках, у магазинах, серед обслуги і т. д. Така кількість людей «неслов’янської зовнішності» викликала конфлікт, і саме документальний театр став місцем переосмислення цієї ситуації. Щоб висловитися проти загальної ненависті до тих, що «наїхали», «не наших», так само треба мати громадянську сміливість.

У тому ж «Театрі.doc» пізніше  вийшла вистава «Акин опера». Зі статті «Інопланетяни» Олени Волкової: «...Най­більше мене зворушила душевна ніжність оповідачів, їхня небачена для Москви добродушність. Були розповіді про арешти і обман, звільнення і погрози, але навіть у них не звучало ані ноти озлоблення. Навпаки, іронічний евфемізм «наші друзі» замість «поліцейські» в устах Абдулмамада Бекмамадова супроводжувався його доброю усмішкою.

Він розповідав про свої неймовірні поневіряння так, ніби відсторонено описував смішні бої нерозумних хлопчаків. Ця епічна дистанція в оповіді про себе теж загублена нашою культурою. Ми занадто серйозно сприймаємо свої страждання і самих себе. Звідси – наша загальна взаємна нетерпимість та образи.

Найбільше мене вразила розповідь про кохання іммігранта (не запам’ятала його імені) до зеленоокої красуні. Вони познайомилися на курсах корейської мови (юнак вирішив податися в Південну Корею), він довго не наважувався навіть написати їй повідомлення, потім ризикнув, і вони зустрілися. Вона відразу сказала, що вони не можуть дружити, потім збрехала, що покохала іншого. Він місяць сильно страждав, зрештою, в нагороду дочекався її слів: якби вона могла вийти за нього заміж, то кращого чоловіка годі й уявити. Ці слова він зберігає як скарб у своєму серці.

Єдине оповідання, в якому відчувалася образа на долю і скорбота, було жіночим. Напевно, в східній культурі жінка може поскаржитися на долю, а чоловік повинен піднятися над нею. Покіза Курбонасенова, завдяки якій спектакль виправдовує свій жанр опери (назва, звісно, іронічна щодо блискучих оперних постановок «патриціїв»), розповідає історію талановитої співачки,  що об’їздила багато країн, а тепер змушена працювати прибиральницею в податковій інспекції, щоб вижити і підняти сина. Її біль наповнює її пісні.

Але найвиразнішим було мовчання головного героя п’єси. Він сидів весь спектакль у центрі сцени, грав на тарі і мовчав. Я чекала його розповіді, але п’єса закінчилася, а він так і не розкрив рота. На деяких афішах він, Аджама Чакобоєв, названий режисером вистави. Його виснажене обличчя – застигла мука. Він може нічого не говорити, але його вигляд кричить».

На мою думку, громадянська позиція проявляється не тільки в політичній активності, а й у ставленні до звичайних соціальних проблем. Звісно, якщо ви не цікавитеся політикою, то політика все одно зацікавиться вами. У Москві, якщо ти прибув сюди як гастарбайтер, ти особливо відчуваєш соціальну несправедливість, зумовлену політичною ситуацією. Наприклад, коли я приїхала після Помаранчевої революції вчитися до Москви, то мої викладачі були шоковані моїм помаранчевим шарфом, який мені подарували друзі в Україні. 

А чи сьогодні до теми України звертається документальний театр? Коли в цьому маленькому театрі показували фільм про Майдан, міліція прийшли шукати бомбу, нібито закладену в будівлі, таким чином було зірвано показ фільму про події в Україні. І це відбувається сьогодні, в наш час.

Мені цікавий цей театр ще й тому, що звідти вийшло багато цікавих режисерів, як-от Кирило Серебренніков, Іван Вирипаєв, Талгат Баталов, українські драматурги Максим Курочкін, Наталя Ворожбит, а також один із моїх улюблених кіносценаристів сучасного кіно – Олександр Радіонов, який зробив низку ігрових фільмів, на межі між ігровим і документальним кіно, зокрема, разом з режисерами Миколою Хомерікі («Казка про темряву») та Борисом Хлєбніковим («Вільне плавання»). Я не зможу назвати імена всіх творчих особистостей, яких виплекав цей театр, але головна риса, що поєднує всіх митців, – це активна громадянська позиція, здатність відкривати та аналізувати виразки суспільства. 

І оскільки в театрі з такою громадянською позицією народилося багато відомих діячів російського театру та кіно, це означає що «громадянська позиція» все ж потрібна й цікава суспільству.   

Закінчуючи свою історію про документальний театр, я хотіла б розповісти про одну з останніх вистав – «Болотна справа». Це історія про масові протести в Москві, коли на вулиці вийшло близько мільйона людей. Протест не спричинив якихось значних політичних змін, а навпаки, викликав масові репресії. «Болотна справа» –  так серед активістів називається судовий процес над схопленими активістами, що протестували на Болотній площі в Москві. Таку ж назву має і вистава, в якій використано справжні свідчення учасників «Болотної» та їхніх близьких. На репетиції часто приходили представники прокуратури в пошуках бомби й різного роду порушень. Спочатку театр вигнали з орендованого приміщення, в якому театр проіснував більше 12 років, а нині їх намагаються витурити вже з нового приміщення. Театр перебуває під сильним пресингом. При цьому «тоталітарний режим» витрачає величезні кошти на роботу правоохоронних органів з метою «вижити» театр: вони там регулярно займаються пошуками вибухівки, а керівників театру регулярно викликають у прокуратуру.

Це історія про крихітний театр, який виплекав молоде покоління російських талановитих режисерів театру і кіно. Але також це історія про театр, який виховує глядачів з активною громадянською позицією, театр, який викликав і викликає страх у тоталітарного режиму. 


Корисні статті для Вас:
 
Не про сталкерів2015-09-11
 
Херсонська лабораторія моновистав2016-01-01
 
Нові горизонти «Золотих воріт», або з МакДонахом не розслабишся2016-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#6

                        © copyright 2019