Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2015:#6
Андрій Романій: «Де нині актори театрів Донбасу?»


Андрій Романій (н. 1970) – український актор театру, заслужений артист України. Закінчив Дніпропетровське державне художньо-театральне училище (педагог Неллі Пінська). Був провідним актором Донецького академічного українського музично-драматичного театру, де за більш ніж 25 років зіграв 70 ролей, серед яких – Хлестаков («Ревізор»), Жорж Дюбуа («Любий друг»), Голохвастов («За двома зайцями»), Фредерік Леметр («Фредерік , або Бульвар злочинів»). Нині працює в Національному театрі ім. І. Франка. Нагороди: Срібна медаль Академії мистецтв України (2003), премія ім. А. Довганюка «Кращий комедійний актор року» (2005). Ґран-прі фестивалю «Таврійські ігри-98». Дипломи: за кращу чоловічу роль регіонального фестивалю «Театральний Донбас» (1996, 1998, 2000 – перша премія, 2004, 2006), за кращу чоловічу роль Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» (2006).

– Починаючи з літа 2014 року, трупи багатьох українських театрів поповнилися акторами та іншими творчими працівниками зі східних областей, змушених починати життя заново, шукати застосування своїм талантам у нових місцях…

– Я не написав заяви на роботу в театр, який перейшов під юрисдикцію «ДНР», тому що я тоді сам з собою посварився б. Я ставлюся до «ДНР» як до фейку. Це все одно, що молитися іншому богові, розумієте? Хоча я не можу засуджувати тих, хто під впливом обставин це зробив.

– Які ваші враження від театру імені Франка?

– Мені тут дуже сподобався колектив. Ті речі, які я завжди вважав правильними і знав, що в Театрі вони мають бути, – є тут: коли конкуренція набуває здорових обрисів, коли люди один за одного переживають, допомагають. На жаль, у Донецькому театрі останнім часом я цього не спостерігав. Тож був приємно здивований тим, що мої поняття про правильний, хороший, професійний театр знайшли підтвердження в театрі імені Франка. Я побачив, що таке правильні художній керівник і директор, зрозумів, чому не можна суміщати ці посади. Це ступор для театру. Марк Матвійович (Бровун), царство небесне, мудра та прекрасна людина, повністю взяв у свої руки владу тому, що тоді був такий момент, що по-іншому не можна було, а потім він це дітище боявся комусь передати. Мабуть, не знайшов такої людини, якій міг би довірити посаду художнього керівника. У франківців я побачив таку систему, коли художній керівник вирішує свої завдання, директор – свої. Станіслав Анатолійович Мойсеєв – дивовижна людина, чудовий фахівець, він на своєму місці. Вони працюють у тандемі з Михайлом Васильовичем Захаревичем, висококласним фахівцем, який керує цим театром близько тридцяти років, який пройшов шлях від актора і режисера до директора, тому абсолютно точно розуміє специфіку роботи театру на всіх рівнях. Рішення щодо творчості приймає художній керівник, а адміністрування – кошториси, гастролі, штати – бере на себе директор, і ця формула ефективно позначається на роботі театру в цілому.

Атмосфера в трупі здорова. Коли я приїхав, перші питання були: чи є де жити, може, якимись речами допомогти, може, грошей зібрати, якісь продукти? А я людина амбітна, горда, про допомогу прошу навколишніх украй рідко. Тому, природно, я відмовлявся, але мені був приємний сам факт, що пропонують. Коли я їду в Донецьк, практично кожен день хтось із франківців телефонує і запитує: «Андрюшо, як ти там? Ми переживаємо, ти ж дзвони, пиши, ти ж там обережненько». Це приємно. Думаю, це щиро, тому що я служу тут скоро рік і за цей час не почув жодного поганого слова про колег. Вищою мірою порядні люди.

Досі перебуваю в ейфорії від зустрічі з цими людьми, чудовими, високими професіоналами. У Донецьку я був таким собі напівбогом, завжди думав, що я такий-от талановитий, мені й море по коліно. Приїхав, подивився на справжніх майстрів і зрозумів, що мені-то ще вчитися і вчитися. Це ж театр класиків, корифеїв, чудових майстрів. Тому служити в цьому театрі – велика честь, і велика відповідальність, і щоденна, копітка праця. Потрібно відповідати рівню цього театру.

– Ви спілкуєтеся з колишніми колегами?

– Безумовно, телефоную в Донецьк щодня, питаю, що в театрі, цікавлюся планами, хочу знати, що там відбувається. Там залишилися друзі, які мені дзвонять, вони не змогли виїхати через об’єктивні причини, і таких багато. Думаю, якби український уряд зробив усе можливе для переселенців, у Донецьку залишилося б зовсім мало людей.

На жаль, люди там перебувають у шорах пропаганди мас-медіа. Але потрібно розуміти, що в комплекті з шорами завжди йдуть вуздечка і батіг.

– На Донбасі люди були в шорах задовго до війни?

– На жаль, так. Донбас був самодостатнім регіоном. Не те щоб автономним, але слабо інтегрованим в Україну з точки зору політичної та соціальної. Я прожив там 26 років, і хочу сказати, що йому давали цукрову кісточку. Це ми приймали разом з розповідями, що саме так і треба, що це і є добре. Розрив між багатими та бідними на Донбасі завжди сильно відчувався. Це було по всій Україні, та на Донбасі особливо. Але разом з тим, гастролюючи по Україні, спілкуючись, я не міг знайти аналогів такої любові до своєї землі, як у донбасівців. Вони так люблять свою малу батьківщину, як, напевно, в Україні ніхто більше не любить. Можливо, як писав Маяковський, «собака бьющую руку лижет»? Чи тому, що солодшого не їли, не знаю. Я не можу говорити про причини, я кажу про наслідки. Безумовно, любов до своєї землі заслуговує поваги, і політики скористалися цим. Проросійські сили зіграли на високих людських почуттях і затіяли цю підлу справу – страшну війну.

– Яке ставлення до себе, як до людини з Донбасу, ви відчуваєте?

– У мене таке враження, що я живу в громаді, а не в державі, адже мені всі довкола допомагають. Наведу приклади. Ріелтор не взяв із мене грошей за свою роботу, коли я знімав квартиру. Господар квартири, подивившись мою прописку, знизив ціну за оренду. Коли я прийшов у перукарню стригтися, і там дізналися, що я з Донецька, з мене не хотіли брати грошей. Чим я умовив: сказав, або платитиму за ваші послуги, або не буду сюди ходити. Я познайомився тут з багатьма хорошими людьми...

– Ви нині вчитеся на режисера?

– Коли почалася війна, я, розуміючи, що в мене тепер з’явиться багато вільного часу, вступив на режисуру в Харківський університет мистецтв імені Котляревського, і я вже на третьому курсі. За рік війни два курси подужав, фактично в одну сесію склав чотири сесії. Це було вкрай важко – скласти 35 предметів, але в мене вийшло. Маю прекрасного наставника, це Олександр Аркадійович Аркадін-Школьник. «Ladies Night», «Зойчина квартира», «У джазі тільки дівчата» та інші хіти донецького театру – його вистави. Він мене підготував до вступу, він був ініціатором цієї ідеї. І ще одна людина, яку я теж дуже поважаю, він не має стосунку до театру, він – генерал міліції. Він сказав: «Андрію, треба розумно використовувати цю можливість, адже у тебе нарешті з’явився вільний час, розпорядись ним правильно. Іди вчитися». І коли мені два таких авторитети про це сказали, я зрозумів, що це треба зробити. Навчаюся, готуюся до постановки вистави «Бенкет під час чуми». Це буде в рамках мого навчання, але до цієї роботи в університеті ставляться дуже серйозно, що, безумовно, не може не тішити.

Іще раз наголошую, стільки хороших речей побачив за цей рік... Не кажу, що вдячний обставинам, але, якби не вони, можливо, я б такого в житті ніколи не побачив. Мені важко уявити, як би я не познайомився з такими людьми, як у театрі Франка, а також із художниками, композиторами, благодійними організаціями. Нещодавно я побував у журі дуже зворушливого конкурсу дитячого малюнка «Мир і вій­­­на очима дітей Донбасу». Просто приголомшливо, які діти талановиті! Тепер переймаюся проведенням форуму, присвяченого проблемам сирітства. Господи, дякую, що навколо мене стільки небайдужих і прекрасних людей!

– Процес роботи над виставою: як було в Донецьку, і як це відбувається в Києві?

– В основному – за винятком Аркадіна-Школьника, Негреску, Мойсеєва, Дзекуна, Шулакова, з якими я працював в Донецькому театрі, – там принцип постановок був такий: анумо йдіть на майданчик і щось мені зробіть, а я потім підкоригую. Я завжди сміявся, казав, знаєте, в Донецькому театрі вигідно бути режисером, за тебе все роблять артисти, а ти тільки коригуєш.

– Можливо, це та свобода, про яку мріють актори?

– Сценічна свобода повинна мати розумні межі. Не можна підміняти режисерський непрофесіоналізм акторською свободою. Це більше схоже на самодіяльність або студійність, коли кожен може робити що хоче. У Києві інше, так, актора не ущемляють, йому дозволяють пробувати, але ініціатива, навіть для імпровізаційних форм, виходить від режисера. Я бачив, як працюють Станіслав Мойсеєв, Лєна Роман, Андрій Май, і можу сказати, що тенденція саме така.

До того ж, ставлення до артиста тут краще. На всіх рівнях. Хоча в Донецькому театрі теж до мене добре ставилися. У мене завжди були доглянуті костюми, грим, якісна косметика, вчасно подавався реквізит. Але при цьому я не був середньостатистичним донецьким артистом, тому моя оцінка може бути суб’єктивною. В Києві довелося починати з нуля. Я новенький, і тому оцінюю все більш-менш об’єктивно. У театрі ім. Франка, так ставляться не тільки до «зірок», а до всіх. І ще одна разюча відмінність: у Донецьку найголовнішим було – продати квитки, в Києві ж – поставити якісну виставу. Зауважте, я не клею ярлики, не даю оцінки, як правильно, а як нi, я просто констатую факт.

– Ви сказали, що вважаєте своїм учителем Аркадіна-Школьника...

– Безумовно, є люди, в яких я вчуся все життя. Велика подяка і Марку Матвійовичу Бровуну, і Аркадіну-Школьнику, і Шулакову, Негреску, Мойсеєву. Хоча ми з Мойсеєвим поставили лише дві вистави, але ця особистість – величезний етап у моєму творчому житті. Тому що він, як і його мама, народна артистка України Євгенія Василівна Воробйова, дуже багато мені дали. Також Ігор Іванович Молошников, Геннадій Васильович Горшков. Це ті люди, завдяки яким я відбувся як актор.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Федір Александрович: «Щоб побороти війну, потрібно навчитися довіряти2015-09-11
 
Ганна Яровенко: «Мій фільм – це зброя»2015-06-11
 
«Подвійна зоря» Тамари Яценко0000-00-00
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#6

                        © copyright 2017