Тетяна Дорошенко Перейти до переліку статей номеру 2015:#6
(Не)спілкування людських душ


При перегляді фільмів, передбачених програмою курсу «Історія кіно», саме фільм Мікеланджело Антоніоні «Затемнення» справив на мене найбільше враження, незважаючи на те, що «конкурували» з ним такі шедеври, як берґманівська «Сунична галявина» та «Сімейний портрет в інтер’єрі» Лукіно Вісконті. Ні барокова пишнота «Портрета» (чого варті ті ж таки інтер’єри та антураж!), ні прониклива екзистенційна відвертість «Галявини» не змогли затьмарити магічного, суґестивного впливу «Затемнення». Цікаво, що для доведення тієї ж вихідної тези про зростаючу відчуженість особистостей в сучасному (а може, й не тільки в сучасному?) соціумі, про «тотальну некомунікабельність душі» Антоніоні знадобилося значно менше тексту, ніж його колегам. Вербальних аргументів він застосував найменше, а от переконав у власній правоті якраз найбільше, принаймні про себе можу це сказати. І тут якраз геніально спрацювали суто кінематографічні, притаманні тільки цьому виду мистецтва засоби та прийоми. Маю на увазі ефекти світлопису, пейзажі, панорами, зіставлені зі звуковими засобами, що відчутно посприяли досягненню неперевершеного художнього враження. Кадри природного, небесного затемнення стали начебто продовженням того затемнення (чи скоріше навіть запаморочення) душі головної героїні фільму, яке ми з хвилюванням спостерігали на екрані. Молода і приваблива Вітторія проходить життям наче в напівсні, не маючи духовних сил відкритися хоч комусь із тих, з ким її зводить життя: вона легко залишає одного коханця (зі сцени їхнього дивного прощання починається фільм), потім так само легко відпускає і нове почуття, яке не встигло навіть ствердитися в її серці. І тут Ален Делон склав з Монікою Вітті дивовижний ансамбль, зобразивши зустріч та закономірну розлуку двох самозаглиблених сучасних егоїстів, що здатні лише ковзнути одне повз одного, все ж таки відчувши при цьому деякий потаємний жаль та смуток, навіть тривогу (екзистенційного порядку).

Антоніоні дуже влучно обрав локацію для зйомок на натурі – нові, початку 1960-х, модерні райони Риму – справжній апофеоз урбанізму! Важко навіть повірити, що десь неподалік розташовані Колізей та собори Ватикану. Помешкання головної героїні теж певним чином відображає її світосприйняття: Вітторія не так мешкає у своїй новій, не надто затишній квартирі, як ховається в ній від викликів життя, почуттів, людей (пригадаймо, скільки разів повторився кадр, коли вона з-за фіранок обережно споглядає за кимось, хто шукає її чи кличе). З одного боку, ніби легко дорікнути Вітторії за те, що вона не вельми активна в житті, не дуже уважна до ближніх, наприклад, до своєї розгубленої немолодої матері, яка явно не може звикнути жити сама після смерті чоловіка та знаходить сурогат сильних почуттів у грі на біржі. Але чомусь висловити цей докір не поспішаєш. Адже в такому стані душі молодої героїні є певна філософська та навіть історична закономірність. Пригадати хоча б героїв Камю, таких же «чужих» навколишнім, незбагненних та емоційно прохолодних. Не можна заперечувати, що формуванню таких характерів сприяє наш час з його глибинними ознаками та впливами. Якщо після Другої світової війни матеріальні та побутові негаразди змушували людей елементарно триматися гурту, допомагати одне одному вижити, прогодувати та виростити дітей (типові герої та сюжети повоєнного неореалізму), то після того, як середній європеєць домігся бажаного добробуту та незалежності від, так би мовити, спільноти, не надто міцні зв’язки на різних рівнях соціального життя без практичних та економічних чинників почали стрімко слабшати і рватися. І, мабуть, нешляхетно було б дорікати героїні «Затемнення» в тому, що вона ніяк не може наповнити душевну порожнечу хоч чимось (чи кимось), коли сам час формує масово такі характери й долі, й важко тут протидіяти «тектонічним» зрушенням епохи. Вітторія впродовж фільму кілька разів намагається «прокинутися», і тоді ми спостерігаємо за виникненням у неї гострого, доволі таки емоційного інтересу до чогось (тема Африки на вечірці з подругами, політ на літаку, закоханість у героя Делона), але все це закінчується нічим – героїня продовжує свою усамітнену ходу на тлі дивних пейзажів та споруд, немов якась принцеса, охоплена невідомими чарами. І глядач (мені так чомусь здається) не може не почати на якомусь етапі відчувати і в своїй душі певний відгук на поклик цих чар, адже будьмо відвертими: як би ми не наповнювали своє життя різними подіями, справами та досягненнями, важко заперечити, що за великим рахунком людина – істота самотня, і проходить відмірений для неї життєвий шлях по суті сама (скільки б супутників не крокувало поруч), що налагодити справжнє спілкування людських душ (а не просто обмін корисною інформацією) зовсім непросто. Тим більше непросто знайти в цьому непривітному іноді світі бодай щось, що варто помістити у чарівні глибини власної душі.


Корисні статті для Вас:
 
АЛЕН ДЕЛОН: ГРАНІ ЕКРАННОГО ОБРАЗУ2010-02-11
 
«Блоу-ап» Антоніоні: бачити, мислити, уявляти2004-01-12
 
Мікеланджело Антоніоні: людина в пошуках справжності2007-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#6

                        © copyright 2019