Олександр Шагайда Перейти до переліку статей номеру 2015:#6
Спогади про батька


У когорті українських кіноакторів першої половини ХХ-го сторіччя Степан Васильович Шагайда (Шагадин) (9.01.1896 – 20.01.1938) посідає одне з чільних місць. Коли він прийшов у кіно в 1924 році, його акторська індивідуальність була уже сформована на рідкість насиченою подіями біографією і сценічним досвідом, набутим у «Березолі». Підлітком він був служкою у церкві Св. Юра у Львові, два роки провів послушником у Почаєвському монастирі, опановуючи малярство в іконописні майстерні. Воював у складі Богданівського полку Січових Стрільців і служив в особистій охороні гетьмана Скоропадського. Встиг побувати і в лавах Червоної армії, а 1922 року вступив до «Березоля», де успішно зіграв кілька різнопланових ролей. Співпраця з О. Довженком почалася 1926 року зі зйомок фільму «Вася-реформатор», а згодом Шагайда зіграв батька головного героя в картині режисера «Іван» (1932), уклавши в цей образ весь драматизм долі селянина, змушеного відірватися від своєї землі й шукати порятунку на чужому для нього промисловому будівництві під час Голодомору.

1935 року О. Довженко фільмує Шагайду в «Аерограді» в ролі мисливця Глушака, все життя якого пов’язане з тайгою. С. Шагайда розповідав: «Глушак – це краща з моїх робіт у кіно. Цей образ я виносив в собі до певної його зрілості і в ньому полюбив навіть самого себе, що дуже рідко буває у актора…»

За 13 років роботи в кіно актор знявся у 22-х стрічках, більшість з яких належать до класики українського мистецтва. Плідно співпрацював із провідними режисерами Одеської і Київської кінофабрик. Серед кращих його екранних робіт – стрічки «Перлина Семіраміди» (1929) Г. Стабового, «Перекоп» (1930) І. Кавалерідзе, «Кармелюк» (1931) Ф. Лопатинського, «Кришталевий палац» (1934) Г. Гричера-Чериковера, «Багата наречена» (1937) Л. Лукова.

18 грудня 1937 С. Шагайду було заарештовано за звинуваченням у проведенні шпигунської діяльності на користь буржуазної Польщі й антирадянській агітації (ст. 54-6 і 54-10 КК УРСР) і за постановою Народного комісара внутрішніх справ і прокурора СРСР розстріляно 20 січня 1938 року. Відомостей про місце виконання вироку й поховання в архівних матеріалах не збереглося. 1958 року Шагайда був посмертно реабілітований.

Історіографічна база даних про життя і творчість Степана Шагайди і митців його генерації вкрай мала і має переважно офіційний характер, витриманий в дусі радянської ідеології. Тому особливої цінності набуває текст, у якому в суто людському вимірі постає образ видатного артиста, яким він запам’ятався синові – Олександрові Степановичу Шагайді. Його спогади, що їх люб’язно надав мені для публікації син Олександра і внук Степана Шагайди Андрій Шагайда, оприлюднюються вперше. Людмила Новікова

Олександр Шагайда[1]. Спогади про батька

У 1930 році тато отримав запрошення працювати на Київській кінофабриці. Ми переїхали в Київ і зняли кімнатку в Дикому провулку.

Батько ставився до мене, як до свого товариша. Лише одного разу впродовж нашого недовгого спільного життя батько розсердився на мене і почастував ляпанцем нижче пояса. А було це так. Навіщось знадобилося мені вийти на сходовий майданчик, коли я був удома один, а двері протягом закрилися, тільки замок – клац і все. Стою я під дверима, зажурившись, думаю, що мені тепер робити: ключі залишилися в квартирі. А тут приходить батько. У гримі, в тюремному одязі. У той час в павільйоні кіностудії знімали фільм «Кришталевий палац», в якому батько грав роль німецького скульптора, антифашиста. Знімали епізод: скульптор Бруно – у в’язниці. Батька відпустили перекусити не більше ніж на півгодини. І ось він від досади ляснув мене, а сам поліз на дах, з даху по водостічній трубі – на балкон, а там і в квартиру. Добре хоч сталося це влітку, і балконні двері лишались прочинені.

Кращим другом батька був Степан Йосипович Шкурат, на той час уже заслужений артист України, а в минулому – сільський пічник і учасник церковного хору. Бас був у нього видатний, і співав він чудово. До війни режисер Кавалерідзе поставив фільм-оперету «Запорожець за Дунаєм», де Шкурат грав і співав Карася, а батько – незначну роль рибалки. Вони разом знімалися у фільмах Довженка «Іван» і «Аероград». У рідкісні вільні батькові дні ми родиною виїздили на Труханів острів на Дніпрі. Батько запрошував, коли траплялась нагода, і свого тезку. Там ми купалися, засмагали, вудили рибу. Дуже любили обидва Степани боротися один з одним. Борня була відчайдушна. Досі пам’ятаю, як я потерпав за батька. Шкурат був теж потужної статури, як і батько, але борюкався з таким могутнім ревінням, що в мене душа в п’ятки тікала.

До числа його друзів можна віднести також артистів Лисовського, Капку, Гайворонського, Свашенка. Уся ця компанія любила іноді розіграти кого-небудь або пожартувати. Мені батьки якось подарували металеву скарбничку з ключиком. Я туди збирав копійки. Одного разу Капка (комік в житті і на сцені, маленького зросту, щупленький) побачив у мене цю скарбничку і попросив до завтра дати йому жменю копійок. Я, звичайно їх йому позичив.

– Поїхали, хлопці, на Хрещатик, – сказав він своїм товаришам, – і я вам покажу виставу!

Потім, повернувшись, батько з реготом розповів нам з мамою, що втнув там Капка.

Хрещатик – центральна вулиця в Києві. Міліція суворо стежила там, щоб ніхто не переходив вулицю в недозволеному місці. Інакше – штраф 3 карбованці. Капка залишив на площі своїх товаришів, попросив їх тільки спостерігати за його діями, а сам з манерами сільського дядька (артист же!) перетнув вулицю в недозволеному місці на очах у міліціонера. Тут же, звичайно, пролунав свисток.

– Громадянин! Ви порушили правила переходу через вулицю. Платіть 3 карбованці!

Капка дістає з кишені копійки і починає їх лічити.

– Одна, дві, три, чотири, – і так далі до якого-небудь числа, після чого зойкав: – Тьху ти, здається, помилився, передав копійку.

І знову починає:

– Одна, дві, три, чотири…

І так кілька разів: то передав, то недодав, і щоразу починає лічити з початку. Міліціонер стоїть і увесь кипить. Не має він права не прийняти штраф копійками, адже це державна монета. Потім терпець його увірвався:

– Забирай свої копійки, щезни, щоб я тебе більше не бачив, а то – приб’ю!

«Багату наречену» знімали в Каневі. Ми з мамою жили там увесь період зйомок. Іноді і я знімався у фільмах. Звичайно, в невеликих епізодах. У фільмі «Червона хустина» Френкеля я грав панича. У «Наталці Полтавці» – просто сільського хлопчину. Козловський у цьому фільмі грав і співав (фільм-оперета) Петра. Під час зйомок, я пам’ятаю, прийшла подивитися на зйомки англійська принцеса! Чи не вона нині – королева Англії?!

Якось, коли знімався фільм «Я люблю», на знімальному майданчику я познайомився з дівчинкою, яка грала внучку шахтаря Варку. Коли вона не була зайнята в зйомках, я на правах місцевого жителя водив її по павільйонах, по території і знайомив з усіма закутками кіностудії. Потім в павільйоні ми грали з нею в піжмурки, ховаючись в декораціях. Вона при знайомстві назвала себе: «Гуля Корольова», а я їй: «Лесь Шагайда».

Тато перебував у розквіті фізичних і творчих сил. Вів активну громадську діяльність, як депутат райради часто зустрічався з виборцями. Завжди намагався відреагувати на скарги і обов’язково допомогти. Крім того, батько часто виїжджав на кінофестивалі, де виступав перед глядачами.

Восени 1937 року вийшов на екрани фільм Пир’єва «Багата наречена», в якому брали участь, окрім мого батька, артисти Курихін, Ладиніна, Любезнов та інші. Цей фільм мав великий успіх не лише у рядових глядачів, а й у вищого керівництва того часу. Згори дали розпорядження представити основних учасників творчої групи фільму до урядових нагород і почесних звань. Батько був теж у списку. Та в грудні доля нашої сім’ї круто змінилася.

17 грудня 1937 року я з батьком домовився, що завтра, у вихідний день, ми поїдемо купувати мені те, про що я давно по-хлоп’ячому мріяв: духову рушницю. Таку, якою тепер стріляють у тирі. Тоді продавалися вони в магазинах. Я помчав спати в передчутті завтрашнього дня.

Вранці, 18 числа, прокидаюся – і не можу зрозуміти, що сталося. Мама плаче ридма і збирає розкидані по квартирі речі.

– Мамо, що сталося?

– Стьопу заарештували.

– За що?

– Не знаю.

Пізніше, трохи заспокоївшись, вона мені розповіла.

Після дванадцятої ночі пролунав стук у двері. Батьки ще не спали. Мама читала. Батько сидів біля радіоприймача і крутив ручку, перебираючи станції. Цей приймач – СВД- 9 з оптичним оком для тонкого налаштування – остання новинка. Батько його купив місяць тому замість того, що був у нас раніше. Крутити ручку і ловити станції усіх країн світу було для нього великою насолодою. Мама відчинила двері. Увійшли дві людини у формі НКВС у супроводі нашого сусіда Каминського. Пред’явили ордер на обшук і арешт. Батько сполотнів, став білий, мов стіна. Поки робили обшук, перетрушуючи одяг, білизну, книги, мої іграшки, батьку і матері не дозволяли розмовляти. І тільки коли дозволили перед відходом попрощатися, мама запитала у батька:

– Стьопа, скажи чесно, ти в чому-небудь винен?

– Присягаюся найдорожчим для мене – життям мого сина, що я ні в чому не винен! – відповів він зі сльозами в голосі, підійшов до мене, сплячого, і поцілував, прощаючись, в лоб.

За три тижні, якщо на той час він ще був живий, 9 січня 1938 року йому виповнилося лише 42 роки. Мамі було 32 роки, а мені ще не було 12-ти.

Ми з мамою були абсолютно впевнені, що це просто якась помилка, що там у всьому розберуться і відпустять його, що треба трохи потерпіти і почекати, а там знову буде все добре.

  1. Шагайда Олександр Степанович (10.02.1926, м. Київ – 28.08.1985, м. Москва) – син Степана Шагайди. В дитинстві зіграв епізодичні ролі в картинах «Червона хустина» Л.  Френкеля ( панич), «Наталка Полтавка» І. Кавалерідзе (сільський хлопчик), «Сорочинський ярмарок» (1938).


Корисні статті для Вас:
 
Йосип Гірняк – безсмертна мистецька душа2016-01-02
 
Збереження обличчя2015-06-11
 
«Один з найближчих моїх київських друзів…»2015-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#6

                        © copyright 2019