Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2015:#6
Балканський антирецепт, або Помилка Кустуриці


Книгу своїх спогадів Емір Кустуриця (н. 1954) написав напередодні свого 60-річчя, в Україні вона вийшла якраз до цього ювілею. Однак ювілею ніхто тут не відзначав, навпаки, через ставлення балканського кінорежисера до подій в Україні (схвалення анексії Росією Криму та війни на Донбасі) йому заборонили в’їзд до України, де він планував виступити з концертами. Книга частково дає відповідь на питання: чому кінорежисер нібито прогресивних поглядів і сучасного кіностилю поділяє агресивну політику Росії.

Книга має присвяту: дітям і дружині, хоча в ній більше йдеться про батьків – Сенку і Мурата, про материних батьків, сестер і брата і про батькову сестру та її обох чоловіків, про батька дружини, одне слово – про велику Емірову родину. В просторих розповідях про кожного зі згаданих родичів відчувається щирість і любов автора, коли митець, покликанням якого є творчість (у цьому випадку – один із найскладніших її різновидів – кінорежисура), у своїх мемуарах відводить так багато місця своїм близьким порівняно із власне творчістю (у книзі йдеться про фільми «Тато у відрядженні» та «Андеграунд» і побіжно про «Мрії Арізони»), це справляє позитивне враження. Однак у це приватне життя автора непомітно вплетено роздуми політичні, хоча не в публіцистичних відступах, як це зазвичай буває, а, знову-таки, крізь призму особистісних відчуттів і за допомогою тих самих рідних – переважно батька і матері, які формували свідомість свого єдиного сина. Батько був чиновником високого рангу – заступником міністра інформації Республіки Боснія та Герцоговина. Щоправда, залишається загадкою, як йому вдалося втриматися на посаді за такої нестримної жаги розмовляти про політику і вдома, і поза домом, не приховуючи своєї критики устрою Югославії в компаніях приятелів, з якими дуже любив чаркувати у вільний від відряджень час. Батько не посвячував сина у свої трудові будні, тому з мемуарів вимальовується тільки як пияк, зате мамину працю вдома дитина бачила щодня. Дім і син трималися на плечах матері, стійкістю якої знаменитий режисер не перестає захоплюватися. Власне, як і собою: уже з того моменту, коли ще учнем молодших класів, погано навчаючись, змайстрував макет «Титаніка» і відчув насолоду від творчого процесу. І хоча вся книжка приправлена іронією і самоіронією, однак це ніскільки не впливає на самооцінку, яка, зрозуміло, є високою.

Після захоплення волейболом і баскетболом унаслідок спілкування з батьковим другом кінорежисером Шибою Крвавицею, який навіть зняв хлопця у своєму фільмі, Емір захоплюється кіно, і відразу видає гідний результат: його аматорська стрічка «Трохи правди» (знята, щоправда, професійним кінооператором) здобула нагороду на фестивалі аматорського кіно. Далі йдеться про вступ до ФАМУ – авторитетного навчального закладу у Празі, де готували фахівців для кіно. Про навчання розповідь дуже пунктирна: студент більше пізнавав життя серед завсідників пивних барів. Автор книжки зауважує: «Пиво було цілющим зіллям, що його чехи потребували для порятунку душі <…> щоби під легкою анестезією можна було пережити радянську окупацію» (с. 146). Його найбільшої уваги удостоївся викладач режисури Земан[1], котрий не відчував міри випитого, але це не перешкоджало йому залишатися дотепним, зокрема, придумати російське слово з вісьмома літерами «о» (Ломоносовоговно).

Один із розділів книжки названо «Де в цій історії я?» не випадково: цей вислів Кустуриця запозичив у свого знайомого, кишенькового злодія Кери, який, треба сказати, відіграв важливу роль в особистому життя Еміра. Він запевнив, що красуня Майя, в яку Емір, ще живучи в Сараєво, закохався з першого погляду, але на момент від’їзду в Прагу розбив з нею глека, і досі в нього закохана. Ця інформація дала поштовх для поновлення стосунків, що закономірно завершилося щасливим шлюбом.

Коли режисерський дебют Еміра «Чи пам’ятаєш Доллі Белл?» несподівано для всіх здобув «Золотого лева» Венеціанського МКФ, а «Тато у відрядженні» – «Золоту пальмову гілку» в Каннах, тут уже і сліпому стало ясно, де в історії кіно опинився тоді ще боснійський кінорежисер Емір Кустуриця. Це питання він почав приміряти до все нових і нових персонажів, що з’являлися на сторінках мемуарів. Він знімає свій американський фільм «Мрії Арізони» і товаришує з Джонні Деппом, якого запросив на головну роль. Держава дає йому чудовий будинок («”Пальма” не може більше жити в комуналці з тещею», с. 220) і на додачу Президент Боснії і Герцеговини Ізетбегович «разом зі своїм сином намагався похитнути мої тверді переконання», заявляючи: «Якщо доведеться боротися – будемо боротися». Це був 1991 рік, коли після розпаду СРСР, почала розпадатися Югославія, а Кустуриця був проти цього, хоча й усвідомлював неминучість розпаду. Винними у війні, яка розгорілася на Балканах, вважав тільки націоналістів, тобто тих, які хотіли незалежності своїх республік. Польський публіцист Ян Пєкло, що тоді поїхав до Югославії, переконався: «на руїнах комуністичної системи легше створити націоналістичну диктатуру, ніж стабільну демократію. <…> Серби руйнували мечеті та римо-католицькі церкви, палили цілі села, вбиваючи їхніх мешканців із рафінованою, притаманною для сусідських порахунків жорстокістю. Звичайно ж, усе це супроводжувалося грабежами, які, мотивовані вищими ідеологічними раціями, перетворювалися на бажану “патріотичну діяльність”»[2]. Звісно, нічого такого Кустуриця у своїх мемуарах не пише, адже на своїй батьківщині він тоді не був. Противник війни, він розумів, що кривавий сценарій можливий. Багатонаціональна країна розвалилася, але Кустуриця вбачав у цьому процесі «руку США», адже, за його переконанням, там не тільки розроблявся план дій Боснії і Герцоговини, а й писалася конституція незалежної країни. Виходить, викладати в Колумбійському університеті (а саме там Емір працював з 1988 року), знімати у США фільм – в цьому режисер нічого поганого не бачив, а от політичні консультації для його країни він засуджував. Війна спалахнула, поки він жив у США, потім він з родиною переїхав до Франції, де купив великий дім (окремий епізод у книзі присвячено його переїздам у нові, дедалі розкішніші будинки). Але в Боснії не був після 1988 року. Мав намір, але так і не зібрався. Найбільше, що його обурювало в боснійських націоналістах, їхня бездарність і амбіційність. Вони відкинули твори боснійського письменника, лауреата Нобелівської премії Іво Андрича, чий критичний аналіз боснійської ментальності Кустуриця поділяв, і навіть повалили пам’ятник Андричу. «Переважно графомани, – різко засуджує режисер своїх земляків, – вони сприймали ці буремні часи як шанс здобути статус і нагодувати свою немічну, хирляву душу успіхом за будь-яку ціну <…> Без справжніх здобутків у житті й літературі, без справжнього успіху, який приносить зміни, дилеми, драми й несподівані повороти, вони заплуталися в сітях власної аморальності, і тільки їм відомо як – назвали її мораллю. <…> І ті люди, які могли порадувати тільки гризунів, на повний голос називали нобеліанта покидьком! <…>

Злоякісний нарцисизм цих людей убивав будь-яку мудру ідею про співжиття, а їхня суспільна діяльність убивала всяку віру й надію на майбутнє» (с. 267–269).

Невідомо, чи відповідають ці слова дійсності (у фільмах таке ставлення завуальоване карнавальними стихіями), але їхній універсальний характер заперечити важко. Щодо творчості самого Кустуриці, то, відірвавшись від свого рідного Сараєво – в житті, і в творчості, – Кустуриця як режисер багато втратив. Доля вчинила злий жарт: його останні фільми уже не викликають інтересу, навіть у середовищі кінематографістів.

«Чий ти, синку?» – ще одне питання, з яким грається автор. Так запитувала в нього мати Сенка, маючи на увазі його стосунки з Мілошевичем. На відміну від Марадони, котрий мав на плечі витатуйований портрет Фіделя Кастро, Емір не залишив на своєму тілі портрета Мілошевича. Кустуриця пояснив, що його прихильність до сербського президента мала «вагомі» причини: «Я з ним познайомився телефоном. Року 1988-го мала бути прем’єра фільму “Дім для повішання”. До цієї розмови мене особливо спонукала моя егоїстична природа. Без сумніву, я завжди такий, коли йдеться про кіно. Директор “Бєлград-фільму” Мунір Ласич не дозволяв прем’єри в культурному центрі “Сава” <…> Оля Варагич, директорка “Дому для повішання”, знала, що тільки новий шеф ЦК Сербії може сплутати рахунки цьому Ласичу й розв’язати проблему» (с. 382–383). Ясна річ, за велінням Мілошевича, все відбулося на користь Кустуриці, і той зберіг вдячність на все життя.

Але, мабуть, найбільшим «одкровенням» книжки є її фінал: Сенка сидить на лавочці у Герцег-Новому, де вона доживала віку і подумки розмовляла зі своїм покійним чоловіком. Про політику, хоча все життя не могла її терпіти. Вона слухає геополітичні міркування Мурата: «Доки той Єльцин буде розвалювати найбільшу воєнну міць світу, чи є в цієї людини якась мораль, чи нормальний він?» Бо «якщо та велика сила пропаде, все полетить у пизду» (с. 387–388).

То чи треба дивуватися, що Кустуриця побачив в українському Майдані загрозу для Росії та її «найбільшої воєнної міці». Чи треба дивуватися, що, будучи людиною Мілошевича, він підтримує дії Путіна, його анексію Криму й участь у війні на Донбасі. Але як це поєднується з пацифізмом режисера, пояснити неможливо.

  1. Карл Земан – чехословацький кінорежисер, майстер в комбінації різних технічних засобів, постановник фільмів «Пан Прокоук – бюрократ», «Скарб Пташиного острова», «Подорож в доісторичні часи», «Барон Мюнхгаузен», «Хроніка клоуна» та ін., лауреат нагород МКФ.
  2. Пєкло Ян. Волинь, Єдвабне, Боснія: злочин між сусідами // «Ї». ‒ 2013. – № 74. – Волинь 1943. – С. 306.


Корисні статті для Вас:
 
Дорослішання(?) Кустуріци2010-04-11
 
Віднайдення в кінематографі екзистенційного коду Східної Європи2008-10-11
 
Війна як карнавал безумців2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#6

                        © copyright 2017