Редакція Перейти до переліку статей номеру 2016:#1
Ніхто тоді не знав, чим це закінчиться…


Повнометражний документальний фільм Сергія Лозниці «Подія» було завершено 2015 року, світова прем’єра відбулася на МКФ у Венеції, потім його показали наприкінці жовтня на МКФ «Молодість» у Києві з переднім словом режисера, потім фільм з’явився в українському прокаті. По гарячих слідах в редакції «Кіно-Театру» відбулося його обговорення.

Лариса Брюховецька: Сергій Лозниця після фільму про Майдан зняв «Подію». Тепер цей режисер став, мабуть, найбільшим кінематографічним авторитетом з екранних версій масових протестних рухів. Їх останнім часом було чимало: вже після Майдану – в Молдові, Туреччині, здається, на Тайвані… Одне слово, Лозниця без роботи не залишиться. Але це жарт, а якщо серйозно, то ми можемо пишатися, що він киянин і що, мешкаючи за кордоном, підкреслює своє походження з України. І що світ визнає його фільми. Нині телебачення взяло на себе місію фіксувати події, але він підтримує імідж саме документального кіно. Та якщо раніше він як документаліст висловлювався за допомогою окремого факту чи персонажа, то тепер із масштабної документальної події робить те, що належить до мистецтва кінодокументалістики, тобто авторське кіно. І мені здається, що ми маємо справу з важливим поступом документалістики, яка останнім часом, принаймні в Україні, опинилася на узбіччі через те, що з інформаційного простору її витіснило телебачення. Тим більше, що ТБ подає новини дуже агресивні, постійно шукає сенсаційних новин. А Лозниця уміє перевести події сенсаційні і навіть екстремальні у площину епічності.

Якщо говорити конкретно про фільм «Подія», то ясно, що він народжений крізь призму Майдану. Подія під назвою ГКЧП сколихнула тоді багатьох, і в світі, і в тодішніх республіках Радянського Союзу. Велика країна опинилася в ситуації, коли ніхто не знав, чим це закінчиться, яка сила переважить, хоча інтуїтивно (та й свідомо також) усі відчували, що час нового життя, нового етапу вже настав. Лозниця зумів вловити оту хистку невизначеність і показати її через масу, яка зібралася в Ленінграді. І хоч сам не був на цій події, дуже талановито використав кінофіксацію тамтешніх документалістів, аби показати, що переживали люди, які вже не хотіли вертатися назад до Радянського Союзу. Це як повінь, що прориває лід, і вода тече, і вже спинити не можна. Це ми побачили і в діях людей і в їхніх обличчях… Це дуже влучно як концепція: подія дістала назву ГКЧП, і саме північна столиця Росії тоді активно виступила супроти гекачепістів. Радянський Союз починався з Петрограда, там повалили самодержавство, там Союз засновувався… І це місто поставило крапку на існуванні Радянського Союзу.

Роксоляна Свято: У мене кілька реплік. Перша – щодо інтересу Лозниці до теми революції. Не думаю, що він прагне бути хронікером світових протестів, адже вони цікавлять його не самі по собі. Але у випадку «Майдану» та «Події» йдеться про два важливих для нього особисто явища, між якими він бачить зв’язок і намагається його осмислити.

Режисер на прес-конференції розповідав, що відеоматеріали до «Події» він знайшов іще п’ять років перед Майданом. Але до ідеї фільму справді прийшов уже після «Майдану», бо відчув між двома протестами не лише хронологічний, а й логічний зв’язок. Для нього це, так би мовити, два полюси одного процесу тривалістю 25 років – «справжня» революція у випадку Майдану (бо вона починалася знизу, від звичайних людей, які почали формувати свої запити, і не була політично керованою) і ще «несправжня» як реакція на путч (і його ленінградського відлуння).

Лозниця коментував, що «Подія» для нього – фільм про нереалізоване майбутнє: здавалося, був потенціал змін, було бажання жити в іншому суспільстві, але всі шанси було проґавлено. І не випадково там звучить пісня Віктора Цоя «Мы ждем перемен». Режисер слушно акцентував: на зміни не чекають, їх роблять (як і було у випадку Майдану 2013–2014). Люди ж у Ленінграді розгублені, особливо спершу, вони чекають, що прийде новий політичний лідер, якого вони підтримають і який принесе зміни, але брати відповідальність на себе не готові. І на цю майбутню нереалізованість дуже точно натякає одна з фінальних сцен: коли вже вивісили російський прапор, опечатали кабінети, ми бачимо раптом порожню площу, – всі розійшлися (і це трохи нагадує Помаранчеву революцію, коли люди передали владу новим лідерам і теж пішли у своїх справах). Мовляв, тепер ви, політики, маєте втілювати наші зміни в життя; хоч насправді невідомо, які саме зміни.

Л.Б.: В мене уточнення щодо політичних лідерів. Так, люди в Росії справді пов’язували свої сподівання з Єльциним чи Собчаком, бо ті були демократичними лідерами, які сформувалися за часів Перебудови. І це логічно, адже політики завжди ведуть. У Росії не було аналогу українського «Народного руху» або прибалтійського «Саюдіса», який міг би висунути свого лідера. Тому й сталося так, що люди вийшли, але їм не було кого підтримати, крім Собчака.

Р.С.: Мені здається, що для згаданих політиків це була насамперед «мудра» хитрість: як вихідці з радянської номенклатури, вони відчували, що системі от-от прийде кінець, і вчасно зрозуміли, на який бік перейти; і що мудріше ці протестні рухи очолити, аніж загинути під уламками імперії, яка руйнувалася.

Тому в мене якраз від фільму не було відчуття повені, що вийшла з берегів, і не було враження, що люди на площі справді несуть із собою зміни. Зміни відбувалися радше на іншому рівні, а люди були їх свідками, сучасниками.

Анастасія Пащенко: Хотілося б підхопити тезу Роксоляни про нереалізоване майбутнє. Цей фільм я дивилася крізь двоє окулярів – Майдану, який втілював революційну стихію, і процесів, які відбуваються в Росії сьогодні. Що вразило: чимало моментів нагадують Майдан. Щоправда, на початку люди якісь трохи налякані, насторожені, це ще «радянські» люди, які намагаються перед камерами не з’являтися, а коли читають листівки, норовлять відвернутися… Потім – буквально за 20 хвилин екранного часу – ми бачимо заповнену площу, і обличчя людей сильно нагадують ті, що були на Майдані. Здається, це та хвиля, яка могла б щось змінити, але, як ми вже знаємо, не змінила... Шанс було втрачено. Що я побачила у фільмі: це, в певному сенсі, попередження. Він показав те, що відбувалося в Росії тоді, коли історія дещо змінила хід і могла б змінювати далі. І ті гасла, які там звучали, були визвольницькими в багатьох сенсах: і антирадянські, й антиімперіалістичні, в тому числі в дусі «За нашу і вашу свободу». Щоправда, Україну там не називали, зате казали про Прибалтику, Молдову... Цікаво, що звучали міфологеми, які обігруються нині, вже в зовсім іншому ключі: «хунта» і «фашистський». І хоча вони стосувалися ГКЧП, видно паростки, у що вони переросли через 20 років… Коли дивишся цей фільм, проводиш певні паралелі, думаєш: нині проблема в тому, щоб ті досягнення, перш за все світоглядні, які приніс Майдан, не втратити. Тому що люди, які 20 років тому кричали: «За нашу і вашу свободу!» і виходили на площу, тепер самі (чи їхні діти) кричать: «хунта» і «фашистський» – вже щодо суспільства, яке зробило те, що тоді, 1991-го, робили вони.

Л.Б.: Приємно, що фільм є прозорим і зрозумілим для глядача будь-якого віку, того, який не пережив тих гострих, напружених подій. Врешті, Горбачов зробив свою справу і підвів до розпаду імперії, а вже Єльцин підписав у Біловезькій пущі розпад Союзу. І хоча Лозниця зосередився на вулицях Ленінграда та Двірцевій площі й не торкається наслідків події, цей фільм дає можливість подумати над ходом історії, над тим, що відбулося з Росією. Та варто сьогодні поговорити і про мистецькі достоїнства фільму…

Ольга Велимчаниця: Фільм Сергія Лозниці не схожий на традиційні, які ми звикли бачити про історичні події, – з коментарями, експертами та акцентом на інформативності. «Подію» побудовано на матеріалах зйомок операторів ленінградської студії, які виявилися близькими естетиці самого Лозниці: масові сцени, відсторонена камера, яка спостерігає за натовпом як основним персонажем фільму, створюючи ефект присутності. Коли камера рухається серед натовпу назустіч людям, розглядаючи кожне обличчя, а коментарем виступають обірвані фрази цих людей, звуки вулиць – глядач немовби теж перебуває у тому середовищі. Також коментарями (крім виступів зі сцени) є звуки засобів масової інформації: учасники протесту вслухаються в радіо начебто з надією та збентеженням. Основними персонажами виступають не історичні лідери, які промовляють зі сцени, а невідомі обличчя тих, хто вийшов на площу. Відсутність авторського коментаря не заважає глядачеві, як і камері, спостерігати за «подією», вихоплювати те, що цікаве саме йому, осягати матеріал не так інформативно, як аналітично, щоб разом із режисером зрозуміти – що тоді сталося, як сприймається ця подія з позицій нашого часу? Аналітика режисера – у монтажі, чіткій структурі фільму, в музичних вставках «Лебединого озера», що демонструвалося по телебаченню у дні путчу.

Цікаво, чому Сергій Лозниця назавав фільм «Подія». Різні теоретики осмислюють цю категорію, зокрема і французький філософ Ален Бадью: з позицій соціально-політичних Подія – те, що здійснює розрив з повсякденністю і докорінно змінює ситуацію для суб’єкта. Чи відбулася така зміна? – можливо, це питання прагнув дослідити режисер.

Р.С.: Цікаво, що в мене майже протилежні враження від назви. Для мене слово «Подія» доволі буденне, нейтральне (на відміну від, скажімо, «революції», «перевороту», «зрушення»). Тобто щось одноразове відбулося, і все. І це теж запитання: чому ці ленінградські протести – лише подія, а не щось триваліше в часі й значиміше за впливом?

А ще в мене є репліка до композиції фільму. Попри те, що камера тут справді весь час серед людей, рухається, спостерігає, але все це відбувається не хаотично, а продумано. І тут можна згадати про математичну освіту Лозниці, який завжди дуже уважний до композиції своїх фільмів.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Сергій Лозниця: анатомія чутливості2011-04-06
 
«Майдан» Сергія Лозниці: анатомія масового протесту2014-02-11
 
Густий туман Сергія Лозниці2013-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#1

                        © copyright 2017