Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2016:#2
Бої Української Галицької Армії


Як народжується національна армія?

Питання, що назріває на кожному етапі державотворення. Гостро постало воно і сьогодні, в час, коли сформована раніше військова структура проходить правдивий гарт (доводячи власну недосконалість і необхідність реформування). Тому з особливим інтересом сприймаються фільми, присвячені історії українського війська. Зокрема, цікаві паралелі можна побачити між подіями у відродженій Україні 1917 і 2013 років…

У вже минулому 2015-му відбулися одразу дві кінопрем’єри на тему творення армії в добу Перших визвольних змагань (1917–1921) про події в Українській і Західноукраїнській народних республіках: у травні – «Українська революція» Івана Канівця (2 серія), у грудні – «Легіон. Хроніка УГА» Тараса Химича. Обидва фільми створено за характерною концепцією, що мимоволі передає «дух нашого часу», з його «ініціативою знизу» як чи не основним державотворчим фактором. Йдеться про відхід від класичного принципу «великої історії, написаної окремими великими людьми» з наголосом на ролі рядових і нерядових учасників подій.

У «Легіоні» цей підхід став абсолютним: у фільмі принципово не згадано організаторів і очільників війська, УГА постає як стихійне породження державницького інстинкту галичан, що витримує випробовування окопами Першої світової війни. У «пролозі» кінокартини глядач бачить психічно втомлених людей, звиклих до жорстокостей воєнного часу, «живих автоматів без душі», за виразом одного з учасників подій. Проте саме з них народиться громадянська спільнота, життєздатна національна армія (що навіть переживе власну державу). Такий «стрибок» драматургії – не стільки фільмової, скільки історичної – мовби відбиває нервовий ритм доби, з її стрімкими і несподіваними поворотами. Причому доби не лише першої чверті ХХ ст., а й першої чверті ХХІ-го.

Так, історична документалістика цікава нам далеко не лише завдяки можливості дізнатися, «як воно було». Особливу симпатію завжди викликала часова «багатошаровість» фільму, змога через призму давнини поглянути на сьогодення… і дістати ще один урок того, що «історія нічому не вчить». Можливо, тому, що повсякчас повторюється, але щораз по-різному. От і в «Хроніці Української Галицької Армії» можна побачити моменти, характерні і для української історії останніх років. Чи не найбільш виразний – перетворення України на заручника у «великій грі» великих держав. Як повідомляє титр на початку кінострічки, після завершення світової війни настає період «не менш жорстоких малих війн». Втім, як стає очевидно далі, «малі війни» (у значенні «локальних конфліктів») були «місцевими» вельми умовно. У час активного перекроювання кордонів перемога у такій війні могла означати посилення, а то й появу нового гравця на геополітичному полі – отже, без втручання ззовні не обходилося. І можна було вкотре спостерігати, як Захід впевнено бере на себе роль арбітра, виходячи зі своїх (що логічно) інтересів і часто не розуміючи і не бажаючи вивчити того «іншого», чию долю вирішує. Простий приклад – армія Галлера, що їй у фільмі присвячено окремий епізод. Війська Антанти, відправлені на допомогу Польщі проти більшовиків, нею ж були нацьковані на УГА – як на, перефразовуючи популярний радянський термін, «поплічників комунізму». І Антанта, не перевіривши «об’єктивності» інформації одного супротивника про іншого, спрямовувала своїх людей на боротьбу з потенційним союзником…

Часову «багатошаровість» фільму підкреслює обраний прийом, що, по суті, стає центральним: окрім класичного поєднання хронікального матеріалу та ігрових сцен, присутні тут і спогади, оформлені як студійні зйомки. Актори втілюють образи реальних учасників і свідків подій (українських і польських військових, а також держсекретаря ЗУНР Лонгина Цегельського), які, сидячи перед камерою, розповідають – про міські бої українців і поляків у Львові, про іноземців у складі УГА, про відступ армії, що зрештою опинилася в польсько-радянсько-румунському «трикутнику смерті». Варто відзначити переконливість виконавців (на жаль, це рідкість, особливо в історичній документалістиці). Грають вони не стільки певний «історичний образ», скільки «інтерв’юйованого», власне людину перед камерою, з індивідуальною манерою спілкування. І ми бачимо не абстрактного старшину УГА чи польського легіонера, а особистість, причому історичний антураж (мова, одяг) не віддаляє образ від глядача, а, навпаки, створює відчуття діалогу крізь час. Сприяє цьому ефекту і такий принциповий для стрічки аспект, як поліфонічність. Автори не нав’язують «єдино правильного» погляду: хоча колективним героєм фільму, звісно, є вояки УГА, свій голос має і протилежна, польська сторона, причому без оцінного негативного забарвлення. Це вже сам глядач має вирішувати, хто для нього «свій»… Симптоматична риса, таке собі «фільмове несвідоме»: хоча назва стрічки – «Легіон» – має стосуватися українських вояків, у стрічці «легіонерами» повсякчас називають поляків. От і думай, про чий легіон насправді йдеться...

Отже, дещо несподівано, у «Легіону» як фільму, присвяченого збройним силам, загалом не войовничий, а мирний посил. Автори ніби переходять на новий щабель ставлення до історичного супротивника – від розставлення акцентів і кінематографічного вираження національної позиції у війні до спокійного осмислення і «підбиття підсумків», причому з наголосом не на минулому, а на сьогоденні. У фільмі відбувається різкий перехід – від розлогої розповіді про війну з поляками – через коротку згадку про антибільшовицький союз Директорії й Польщі – до демонстрації майже ідилічної сучасності. Переконати у мирному спільному сьогоденні мають кадри-«знаки» з традиційними образами (українські й польські прапори, щасливий натовп тощо), плакатні і дещо наївні, особливо на загальному тлі фільму. Втім, сама ідея майбутнього примирення двох воюючих націй, не надто актуальна нині, під час війни, неминуче наштовхує на роздуми. Про те, що наступний після війни етап – «конструктивістський», себто відбудова стосунків із геополітичним сусідом…

Наостанок варто зазначити: «Легіон» – певний прорив для України не лише в тематичному, а й у технологічному сенсі. Фільм знятий у 4К (висока роздільна здатність зображення – у 4000 пікселів по горизонталі), що поки що є рідкістю на наших теренах. Особливо ефектно виглядають тут використані оригінальні світлини. Сумніша ситуація з кінохронікою, однак це провина не кінематографістів. На жаль, історично склалося так, що державна архівна система не може (чи не хоче) забезпечити доступний якісний кіноматеріал. От і маємо поєднання високої чіткості світлин, що радують око, і неякісної хроніки з зображенням, що, здається, от-от розсиплеться на очах публіки... Лишається сподіватися, що розв’язання цієї проблеми – питання майбутнього. А наразі просто радіймо хорошій документалістиці – «реконструкції історії».


Корисні статті для Вас:
 
Сила духовна і сила збройна2004-02-11
 
Коли дитина має стати "дорослою"2013-02-07
 
Міфологічний вимір Іллєнкових фільмів2011-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#2

                        © copyright 2017