Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2016:#2
Солдат імперії: страдник чи герой?


Дебютний повний метр британського режисера французького походження, незаслужено обійденого європейською увагою (у Берліні-2014 критика пророкувала йому значний успіх, але фільм отримав лише «окрему згадку» екуменічного журі), відкрив нові імена та в котрий раз актуалізував тему вуличних боїв північного Белфаста[1] більш ніж сорокарічної давності.

Жахливий досвід молодого солдата, що випадково опинився на ворожій території, сповненій повселюдної цинічної, а в другій половині картини – навіть дещо інфернальної ненависті (в дусі Джона Карпентера), нагадує моторошну одіссею і зустрічі героя з жорстокими та злими персонажами. Але й, подеколи – із сильними характерами, що, попри детермінованість поведінки політичними мотивами, навіть у стосунках з противником бувають людяними, хоча й ніколи не зраджують первинній ідеології.

Аби дістатись до своєї військової частини, від якої він був відрізаний під час поліцейської облави й спровокованих нею масових заворушень католиків, Гері Хук, герой Джека О’Коннелла, пройде фізично важкі та психологічно складні випробування, залишиться живим і здобуде трагічний досвід, що радикально вплине на його подальші мотивації. Й це не порожні слова. Коли звичайний хлопець раптово залишається наодинці з насильством та хаосом, які супроводжують «війни імперій» і «громадянські конфлікти», його досвіду вистачить на п’ятьох. Коли все не так, як на плакаті, коли не зрозуміло, на чиєму боці правда, а хто винуватий, коли агресією заряджені навіть діти[2], – тоді стається непередбачуване.

Гері Хук пішов у армію не з політичних мотивів. Матеріальний бік служби теж не надто його цікавив. Освіта не дала йому можливості збагнути своє місце в соціумі – а він прагнув ідентифікації. Дезорієнтований, він шукав почуття приналежності хоча б до чогось. Армія для людини з ідеалами (а він таким був) здавалась йому не гіршим місцем. Хоча його не оминула й військова пропаганда. У двадцять років «напевне» відчуваєш, що ніколи не зустрінеш кулю в буквальному сенсі. В цьому віці юнаки бувають дуже сприйнятливі до ґламурного плакату військового життя. Лише згодом деякі з них справді усвідомлюють, що значить маніпуляція ідеалом.

Почуття військового, якому замість армійських функцій доручають виконувати суто поліцейські, специфічне. Відмовитись неможливо – це кваліфікують зрадою. Й новобранець Гері Хук зі своїм підрозділом виконує покладені на нього обов’язки, намагаючись залишатись людиною. Він єдиний, хто, не надто дбаючи про безпеку, намагається рятувати товариша. Але марно – того убивають провокатори із «заведеного» жорстокістю військових натовпу. Далі – карколомна втеча за законами жанру. В якийсь момент трилер закінчується, аби стати чимось справді драматично неймовірним: слуга імперії стає свідком того, як інші її слуги, прикриваючись інтересами країни, намагаються не втратити контроль над містом. Гері Хук стає свідком змови військових злочинців зі спецслужб з терористами обох мастей. Тоді на нього починається справжнє полювання – й «чужих» і «своїх». Крах моральних постулатів матеріалізується в багатьох політично-кримінальних убивствах по ходу фільму, але Гері вдається вижити. Він погоджується на оборудку зі спецслужбами. За обіцянку мовчати його звільняють з армії. Однак, його досвід справжніх, а не плакатних, емоцій війни стає частиною досвіду нашої країни[3].

Тактильний і експресивний «фільм жахів», «напружений трилер» (яким його бачать більшість користувачів Інтернету), при строгих історичних аналогіях може бути досить переконливим. «71» є серйозною військовою драмою й логічно пояснює суть того, що сталося в Північній Ірландії 1971 року. Ідея фільму йде врозріз із журналістською точкою зору: преса обрала шлях розмивання кривавої бійні в Белфасті та замовчує причин, що її зумовили.

Деталізація й масштаб масових заворушень в картині вражають, перегукуючись зі стрічкою «Кривава неділя» (2002) Пола Грінграсса. Зона бойових дій – квартали великого міста, яке ополчається проти свавілля британських Сил військового реагування, – нагадує стрічку «В ім’я отця»(1993) класика ірландського кіно Джима Шерідана – особливо в деталізованих сценах переслідування головного героя. Портрет міста у фокусі жаху, підступності й зловісних цілей його мешканців – ще одне досягнення фільму (всі здатні вбивати й ніхто не здатен прощати – й католики, й протестанти, й миротворці). Імперська міць зближує його з фільмом «Голод» (2008) Стіва МакКвіна, головні події якого відбуваються в британській тюрмі (арештовані члени ІРА там борються за ставлення до них як до політичних, а не карних злочинців). А роль спецслужб в ірландському конфлікті істотно відрізняється від змальованої в картині «За завісою секретності» (1990) ще одного класика лівого крила Кена Лоуча, але так само має викликати в залі негативну реакцію. Концепція агентів ІРА, що оплачуються британською розвідкою, тільки іноді нагадує «Таємного гравця» (2012) Джеймса Марша, насправді ж вона доволі самостійна. Одного разу на екрані промайне гумор: терорист, що саме заряджає бомбу з годинниковим механізмом, запитує у іншого, як той збирається завтра вставати – останній віддав годинник для «справи»). Але цим гумор і вичерпується – не те, що, наприклад, у фільмах Лоуча. Розрядка тут не настає, адже всі емоції зосереджено на боротьбі, й темп цієї пульсуючої нещадної боротьби вражає. Не враховуючи окремих цитат, екстраординарний дебют Яна Деманжа зовсім неблагочестивий (що втішає) й вельми оригінальний (за змістом і стилістично[4]) фільм для часу, коли одне покоління європейських режисерів відходить від справ, а на зміну йому претендентів не так вже й багато.

Роль новобранця імперії частково подвійна, хоча режисер, безумовно, мав на увазі щось доволі визначене[5], а не закликав до амбівалентних роздумів. Ось чому появу фільму «71» в постіндустріальні часи наповненої примарами безликої Європи, де слово «людяність» навіть якось важко вимовляти, фільму, в якому «складному» військовому, як і «звичайному», гуманізму повертається втрачена гідність, можна вважати цілком революційним.

  1. Громадянський конфлікт католиків та протестантів – в інтерпретації офіційного Лондона. Окупація країни британцями – з точки зору республіканців.
  2. Дев’ятирічний хлопчик керує однією з політичних банд – це не фігура сюжету: зло, що йде від нього, зачіпає глядача – це матеріалізоване зло відчуваєш шкірою.
  3. Але без певних аналогій з гібридним конфліктом на сході України, хіба що в сенсі роздмухування спецслужбами «громадянської» складової війни, якою маскують справжні імперські зазіхання РФ.
  4. Ручна камера Тата Редкліффа віртуозно переміщується в лабіринтах міста, створюючи враження документальної зйомки й, одночасно, ефект сюрреальності, таким чином продукуючи відчуття невимовного жаху й безсилля людини, що потрапила в скрутні обставини. Тонка градація прохолодних міських тонів сепії під час денних зйомок на початку фільму поступово змінюється на стилізовані перламутрово-сюрреалістичні нічні в передчутті кульмінації.
  5. Фільм, можливо, невипадково вийшов напередодні референдуму про відокремлення Шотландії від Великобританії.


Корисні статті для Вас:
 
Війна як карнавал безумців2004-02-11
 
Кіно та інформаційна війна2004-02-11
 
Фільм «Моряки» і довкола2010-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#2

                        © copyright 2017