Ольга Скоморощенко Перейти до переліку статей номеру 2016:#2
SEMINCI-60: Розквіт і злет


Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI), що відбувається у Вальядоліді, древній столиці Іспанії, місті Колумба і Сервантеса, відзначив свій 60-літній ювілей. Започаткований у 1956 році як МФ релігійного кіно, SEMINCI перетворився з часом на найбільший і найвизначніший кінофестиваль авторського кіно, зібраного з усіх континентів. 2015 року кінофорум став рекордним і за кількістю глядачів.

Шість десятиліть – величезний шлях у розвитку світового кіно, і SEMINCI протягом цих років віддзеркалював його. Авторське кіно ніколи не було комерційним, тому Міжнародний тиждень кіно, що триває вісім днів, дає можливість донести його до широкого глядацького кола, а також сприяє прокатному успіху після кінофестивалю. Якщо фільми минулого SEMINCI подивилось 80 тисяч глядачів, то цього разу – 88 тисяч; серед них 20% – школярі і молодь (вартість квитків для дітей, пенсіонерів та інвалідів цього разу була на 20% меншою). Всього на SEMINCI-60 показали 310 повнометражних і короткометражних фільмів (на попередньому – 270).

Журі Офіційної програми, що складалась із 22 повнометражних ігрових кінофільмів, очолив Горан Паскалевич, фільми якого тричі були удостоєні «Золотого колоска» («Інша Америка», «Оптимісти» і «Медовий місяць»), перетворивши сербського режисера на найбільш нагороджуваного лауреата кінофестивалю.

Цього разу «Золотий колосок» здобув фільм із Ісландії «Барани» (“Rams”) Грімура Хаконарсона, поставлений за власним сценарієм. Це друга повнометражна ігрова стрічка молодого режисера. Отримуючи нагороду, він пригадав ісландський жарт про те, що в Ісландії проживає 360 тис. населення, а кількість баранів досягає 800 тис. Одначе його фільм – не про баранів, а про людей, точніше, про двох братів, що присвятили своє життя вівчарству. Вони мешкають поруч, не розмовляючи між собою майже 40 років...

Не поспішаючи, балансуючи, за його власним визначенням, між трагедією і комедією, розгортає він події у віддаленому куточку далекої Ісландії, пильнуючи, щоб гумор у фільмі не превалював над драмою. Коли на районному конкурсі перше місце займає баран одного з братів, інший брат, баран якого посів друге місце за показниками породи, виявляє у «переможця» невиліковну хворобу, що вражає мозок і нервову систему овець. Щоб запобігти поширенню епідемії, ветеринарна служба вирішує повністю знищити отари всіх фермерів долини. Для вівчарів, що плекали найкращу породу овець з діда-прадіда, це звучить, як вирок, це – втрата не тільки засобів до існування, а й сенсу життя, хоча держава й відшкодовує збитки. А для братів вівчарство – не просто професія, це пристрасть... «Саме тому в моєму фільмі немає жінок, обидва брати, Гуммі і Кідді, – одинаки», – додав Грімур Хаконарсон під час прес-конференції. Після знищення овець Кідді, чий баран виявився носієм страшної хвороби, приходить у нетверезому стані до спорожнілої стайні Гуммі і несподівано навалюється зі спини на брата з кулаками і прокльонами, дорікаючи йому за надмірне честолюбство і заздрісність, що й призвело до такої втрати. Так порушується сорокарічне мовчання братів... Обидва по-різному переживають свою фермерську катастрофу: Кідді вдається до щоденної непомірної пиятики, Гуммі потай не тільки від ветеринарів, а й від найближчого друга приховує в підвалі семеро овець і барана цієї славетної породи. Ветеринар, що приходить до нього, просить допомогти йому врятувати кремезного чоловіка, якого знайшов поблизу в снігу, непритомного і напівзамерзлого. Разом вони затягують тіло до будинку, і Гуммі, не гаючи ні хвилини, роздягає чоловіка і занурює в гарячу ванну. Ветеринар, а разом з ним і глядач дізнаються, що це його брат. Іншого разу, коли Гуммі знову знаходить брата серед снігу непритомного з порожньою пляшкою, то просто підбирає його ковшем екскаватора і так везе до районної лікарні. Перед входом до лікарні «вивантажує» брата, як колоду, на очах у двох переполоханих медсестер. За його відсутності навідується до будинку Кідді і знаходить там на чільному місці фотографію в рамці, де двоє хлопчиків приблизно однакового віку сидять верхи на коні, а молодий батько тримає коня за повід. Врешті вони об’єднуються перед навислою загрозою втрати прихованих овець. Ветеринар, що завершував дезинфекцію ферми, почув знайомий стук баранячих ріг із підвалу і, нічого не кажучи Гуммі, кинувши тільки докірливий погляд, прожогом сів у автомобіль і поїхав доповідати... Кідді пропонує Гуммі відігнати якомога швидше «нелегальних» овець у гори, де вони зможуть перезимувати. Але в дорозі почалась заметіль, і коли вже зовсім стемніло, вівці зникли з поля зору братів. Гуммі кинувся за ними і загубився сам. Кідді у розпачі почав шукати вже його, забувши про овець, і врешті знаходить непритомного й напівзамерзлого. Тоді Кідді риє траншею в снігу, затягує туди Гуммі, роздягає його і роздягається сам, щоб відігріти своїм теплом, не перестаючи просити: «Не вмирай, любий братику!..» Фінал картини лишається відкритим. Грімур Хаконарсон стверджує, що сюжет побудовано на правдивій історії. Він сам жив цим фермерським життям. А от виконавці ролей Гуммі і Кідді – Сігурдур Сігурйонссон і Теодор Юліуссон – міські жителі, і їм доводилось проводити чимало часу на пасовиську серед овець і баранів, щоб глядач відчув, що перед ним двоє досвідчених фермерів. Журі, віддавши стрічці головну нагороду, відзначило «захопливу кінематографічну мову, що відіграє життєствердну роль у стосунках між людьми і людини з навколишнім середовищем». Крім того, фільм отримав Молодіжну премію і Премію Пілар Міро – кращому новому режисерові, яку розділив ex-aequo із фільмом «Мустанг» Деніз Гамзе Ергювен із Туреччини.

«Мустанг» (Туреччина–Франція–Німеччина–Катар, 2015) став лауреатом «Срібного колоска». Сценарій, написаний разом з Аліс Винокур, стосується становища жінки в ісламській країні, де панують непорушні традиції обмеження її свободи. Сама ж Деніз, народжена 1978 року в Анкарі, дістала космополітичне виховання, зростаючи то в Туреччині, то в Франції і США. Режисерка, створивши певну паралель з античною міфологією, наділила власними рисами характеру і волею до опору всіх п’ятьох юних сестер, які сприймаються у фільмі як одне ціле, замкнене в обмеженому просторі лабіринту, що намагається врятуватись від мінотавра.

Після закінчення навчального року сестри прибувають до бабусі й дядька, щоб провести літо в селі біля моря. Невинні ігри з місцевими хлопцями на пляжі призводять до того, що бабуся з дядьком ведуть усіх сестер, крім наймолодшої, на консультацію до гінеколога, аби той засвідчив їхню цноту, бо інакше їх ніхто не візьме заміж, як стверджує бабуся. Та всі такі приниження тільки починаються, тож поступово родинний дім перетворюється для п’ятьох сестер на в’язницю. Коли їх починають одну за одною віддавати заміж за домовленістю з батьками «порядних женихів», одна в’язниця змінюється іншою. І тільки одній з них пощастило вийти заміж з любові за хлопця, до якого вона потай ночами втікала на побачення через вікно. Наймолодша, підрісши, втікає врешті-решт до міста разом зі своїм другом, водієм вантажівки, переїжджаючи мостом із Азії в Європу. Фільм сприймається як розгорнута метафора. Деякі іспанські критики після перегляду «Мустанга» висловлювались категорично про те, що країні, де існує таке ганебне ставлення до жінки, не місце в ЄС, проте варто зауважити, що Туреччина – чи не найбільш прогресивна країна ісламу щодо змін у ставленні до жінки. Стрічка Деніз Гамзе Ергювен з успіхом була показана в Каннах, Гамбурзі, Сараєво, Одесі і на Сахаліні, отримавши відзнаки. У Вальядоліді їй дісталися ще три нагороди: Премія FIPRESCI, журі якої «оцінило і відзначило силу і щирість фільму, що у витончений спосіб демонструє позицію молодих жінок сучасної Туреччини»; Премія публіки і вже згадана Премія Пілар Міро.

Премію кращому режисеру також здобула жінка – Наомі Кавасе з Японії за фільм «Aн» (Кондитерська в Токіо) (Франція–Японія–Німеччина, 2015). У цьому кінофестивалі Наомі Кавасе брала участь в Офіційній програмі вже втретє. «Aн» – це начинка із червоної солодкої квасолі, яку кладе в пиріжки Токуе, літня жінка, яка наймається працювати в невеликій пекарні-кондитерській, що належить похмурому й мовчазному кондитеру середніх літ на ім’я Сентаро. Завдяки секретному рецепту начинки цих традиційних японських пиріжків, яким володіє Токуе, і її «золотим рукам» доволі скромний бізнес Сентаро починає процвітати. До кондитерської постійно навіду-ється Вакана – третій персонаж фільму, замкнена в собі дівчина-підліток. Поступово стосунки всіх трьох стають ближчими, вони починають довіряти одне одному і сповідують свої таємниці, розкриваючи «секретні начинки» своїх сердець. Кожен з них ніби шукає щось таке, що б надало сенс їхньому існуванню. Режисерка і в попередніх роботах намагалась через своїх персонажів шукати відповідь на питання про загадку життя. Любов до природи надихає Наомі Кавасе: довгі плани дерев і кущів у буянні цвітіння, заколихуваних вітром, ніби підказують, що в кожному живому створінні затаєна велика енергія і що люди заслуговують на кращі можливості, щоб проживати свої життя з максимальною повнотою.

Здавалось, що «Aн» нагородять ще й Премією за кращу операторську роботу, але остання «поїхала» до Ізраїлю. Її одержав оператор Шай Голдмен за «Tikkun» (Ізраїль, 2015) режисера Авішая Сівана (фільм знято в чорно-білому зображенні: ще одне підтвердження великого візуального впливу саме чорно-білого кіно і його доречності в трактуванні обраної теми). «Tikkun» в іудаїзмі означає «очищення» і стосується тих померлих, що повертаються в світ живих, аби очиститись від прижиттєвих діянь, які не дозволяють їм перейти в інший світ. Це – драма ортодоксального іудея-підлітка, що мешкає в Єрусалимі, успішно навчається, проте переживає кризу віри після нещасного випадку.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Ніхто тоді не знав, чим це закінчиться…2016-02-02
 
Нестерпна зворушливість абсурду2016-02-02
 
Про зникле місто, майбутнє і колективне несвідоме2016-02-02
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#2

                        © copyright 2018