Тетяна Дениско Перейти до переліку статей номеру 2016:#2
Сумна логіка


Про те, що політика його (як режисера) ніколи не цікавила, Отар Іоселіані заявляв не раз, і його іронічні кінопритчі тривалий час направду обходилися без цієї теми, принаймні вона жодного разу не опинялася в центрі кінооповіді. Час від часу глядачеві десь на марґінесах пропонувалося поміркувати над наслідками дій політиків, але не про те, що політиками рухає. Та й то сказати: цікавитися політикою і давати їй моральну оцінку – абсолютно різні речі.

Першим винятком став тричастинний документальний фільм «Грузія одна» (1994), знятий на замовлення франко-німецького каналу «Arte», в якому Іоселіані виклав свою версію історії Іверії (так називалось давнє царство на території сучасної Грузії), повідавши глядачеві про її звичаї і культуру, минуле і сучасне. Прикметно, що в інтерв’ю Дмитрові Бикову (російському письменникові, автору фрази «Російський народ охоче йде слідом за будь-яким вождем, тільки б не думати самому») на запитання, чи є в нього фаворит серед власних фільмів, режисер назвав саме стрічку «Грузія одна», таким чином ніби провокуючи інтерв’юера на подальшу розмову про стрічку (або хоч би про неоднозначний зміст назви: одна – тому що єдина і найдорожча у світі? чи одна-самісінька перед російським імперським монстром?). Не сталося. Чи то Бикову не забаглося повернути розмову в цей бік, чи то керівництво видання вирішило оминути дражливу тему. Річ у тім, що ледь не половину згаданої чотиригодинної стрічки присвячено посяганням на свободу маленької гордої країни з боку російської імперії: анексії у XVIII ст., «похмурому періоду більшовизму, який став причиною бід, що звалилися на Грузію сьогодні», та нинішнім намаганням Кремля, який, прагнучи будь-що відновити колишню імперію, нахабно розчленовує Грузію, щоб не допустити її остаточного виходу з-під впливу Москви.

Ми не можемо достеменно знати про інтенції митця, якщо він сам нам їх не відкриє. Але, здається, саме «Грузія одна» спонукала видатного грузинсько-французького режисера відразу після «Грузії» зняти свій сьомий (очевидно, звідси й загадкова цифра в назві) ігровий фільм «Розбійники. Глава VIІ» (1996; режисер і автор сценарію – Отар Іоселіані, оператор – Вільям Любчанські, у ролях: Аміран Аміранашвілі, Дато Ґоґібедашвілі, Ґіо Цінцадзе, Ніно Орджонікідзе та ін.; Франція–Грузія–Росія–Італія–Швейцарія), якому належить осібне місце у фільмографії Іоселіані. У внутрішньому перекликові цих двох стрічок – документальної і художньої, – таких різних за своєю природою, переконує спільний епізод. «Грузія одна» ним завершується: репетиція, в оркестровій ямі грає сучасний симфонічний оркестр, ми бачимо пластичні рухи диригента, музикантів, підкорених його волі, осьде вдивляються в ноти на пюпітрах скрипалі… і раптом око камери натрапляє на порожні стільці – один, два, чотири, вісім… І цей кадр – прозора іоселіанівська метафора втрат, завданих війною, – розповість нам значно більше, ніж «гори трупів, ріки крові та моря сліз». В одній монтажній фразі вмістилося несказанно багато: і банальна та жорстока істина, що війни розпочинають безумці, а гинуть у них передовсім безневинні та найкращі; і оцінка музики як метамови, найбільш віддаленої від мілітарних устремлінь воєнної машини; і констатація непоправності втрат, дисгармонії, яка вривається внаслідок воєн у божественну мелодію життя… Цей же епізод (із тим самим диригентом) увів режисер і в «Розбійників». Одначе тут він, вбудований в інший естетичний простір, викликає спалах значно ширших асоціацій.

Світова прем’єра «Розбійників» відбулася 1996 року на Венеціанському кінофестивалі, і була вона досить успішною: режисер уже втретє став володарем Спеціального Ґран-прі журі престижного кінофоруму (крім цього, робота удостоїлась премії FІРRЕSСІ). Через два тижні фільм побачив глядач Міжнародного кінофестивалю «Арсенал» у Ризі, де Іоселіані дав прес-конференцію, на якій Росії дісталося від нього за «її агресивну і мафіозну зовнішню політику», і після цього, як зазначали деякі російські кінокритики, режисер «недорахувався багатьох своїх прихильників – принаймні в Росії і Грузії».

Не знаю нічого стосовно оцінки грузинів, а що росіян, задурманених імперсько-шовіністичною пропагандою, обурює і дратує те, як Іоселіані зображає радянське минуле, то в цьому нічого дивного немає. Сучасна Росія у своїх імперських мареннях (сподіваймося, що все-таки не поголовних) ностальгує за спочилим Союзом, сприяючи міжетнічним зіткненням та ініціюючи війни в колишніх республіках з метою повернення втраченого «вєлічія», а світ із жахом спостерігає за діями навіженого кремлівського кодла і все ще сподівається на якесь замирення. Маленька Грузія від 1990-х років пережила кілька таких спустошливих воєнних конфліктів. Отарові Іоселіані, як справжньому синові свого народу, не могли не боліти ці рани. Здійснюючи екскурс у минуле в документальній стрічці «Грузія одна», він цитує слова Хрущова, звернені до грузинів: якщо не будете слухняними, ми напустимо на вас Абхазію. Погрожував Хрущов, а втілили погрозу інші. 2004 року, перебуваючи в Києві на кінофестивалі «Молодість», Іоселіані в інтерв’ю одній українофобській газетці (очевидно, не мав часу вникнути, з яким виданням має справу) заявив із кассандрівською прямотою: Україна буде в загарбницьких планах Москви наступною після Грузії. Як у воду дивився! І тепер українці себе запитують: можливо, якби тоді, в час російсько-грузинської війни, світовій спільноті не забракло духу добряче дати агресорові по руках, то не було б і окупації Криму та нинішніх подій на сході України? Але, як відомо, історія не знає умовного способу.

Свого часу Іоселіані зухвало підважував міф про благополучну радянську дійсність уже в перших своїх відомих класичних кінороботах грузинського періоду, як-то «Листопад» (1966), «Жив співочий дрізд» (1970), «Пастораль» (1976), але ще ніколи не робив цього з такою жорсткістю, з таким безжальним сарказмом, як у «Розбійниках». Так, це інший, і водночас той самий, Іоселіані: іронічно-саркастичний інтелектуал-постмодерніст, який не зраджує своїх естетичних принципів, свого улюбленого жанру притчі, за його словами, «дуже давньої, місткої, вельми мускулястої форми, більш відстороненої, але здатної охопити цілу гаму явищ подібного ґатунку». Психологічний метод у цьому випадку недоречний, тому режисер пропонує нам іншу, доволі непросту модель пізнання реальності: потенційно нескінченну варіативність. Три пласти історії – Середньовіччя, сталінська доба з її жорнами репресій і тривожне сьогодення, – в яких перетинаються-переповторються одні й ті ж речі та люди (яких грають ті самі актори), мотиви та вчинки: історія, яка нічому не вчить і за своєю суттю є «вічним поверненням»… Відомий кінокритик та історик кіно Наум Нейман небезпідставно назвав «Розбійників» найвидатнішим фільмом про радянську історію. У ньому Іоселіані вдалося напрочуд випукло і переконливо змалювати грішну, «розбійницьку» людську природу та з математичною точністю і брехтівською відстороненістю зобразити механізм тоталітарного режиму. Це дивовижний і дивний фільм, який не викликає катарсису у звичному розумінні, однак спонукає до тривалих роздумів.

Починається і завершується фільм улюбленим формальним прийомом Іоселіані – рамкою. До кінотеатру під’їхало дві машини, кілька сповнених пихи чиновників заходять до глядацької зали, закурюють. Невдовзі ці байдужі тлусті типи (режисерів натяк на тих, хто свого часу нічтоже сумняшеся клав його шедевральні роботи на полицю!) вирішуватимуть долю фільму (так і не додивившись його до фіналу). А в апаратній в очікуванні начальства прикладається до пляшки кіномеханік, вельми схожий на самого Іоселіані. Він ставить бобіну, вмикає проектор – і на екрані змінюють один одного кадри: п’яна компанія грає у стрип-покер, а в сусідній кімнаті хлопчакувата дівчина вже лаштує зброю, щоб розстріляти напівроздягнених гравців, серед яких і її батьки. Раптом пильна кіномеханікова колега виявляє, що п’яничка, переплутавши бобіни, поставив кінець фільму. Заслужено насварений, він спокійно виправляє помилку. І тепер ми бачимо справжній початок фільму… За цим модусом ховається іронічний режисерів месидж глядачеві: це моя конструкція дійсності, мій «коктейль», моє змішування барв і часових пластів, твоє право – поділяти це бачення чи ні. Жодного запобігання. Справжнє життя буяє деінде, а тут – конструкт, який має змусити думати. І тих, хто звик це робити. І тих, кому хочеться, щоби за нього це робили інші.

Перші хвилини середньовічного сюжету нагадують чи то наївні картини Піросмані, чи то статичні кадри параджановських стрічок, чи то казку для дітей, але дуже швидко починаєш розуміти, що це зовсім не те й не те. Вано, правитель маленької кавказької країни, закохується в красуню Еку, дівчину з простолюду, яка пасе кіз, і ось вона вже дружина короля. Вирушаючи на війну, той власноруч замикає вдягнений на дружину пояс цноти. Не здогадуючись, що ключів було виготовлено два. Звісно ж, Ека зрадить короля з конюхом, а король привезе з полону дружину султана Лію, яка здійснить невдалу спробу отруїти ненависного Вано, і все це було би нудним і зовсім не смішним, якби… Якби не славнозвісна іоселіанівська іронія, гра зі знаками, віртуозне пародіювання чужих думок і оцінок. Наближається мить страти королеви-зрадниці. Король на замковій вежі витирає очі, на яких жодної сльозини, білосніжною хусточкою, Ека кладе голову на плаху і… підморгує королю. Це фарс! Іоселіані вишукано розвінчує кавказький героїчний міф. А можливо, знущається з невибагливих любителів стрічок про всяких анжелік. Або доводить до абсурду штампи розбійницького роману, започаткованого наприкінці ХVІІІ ст. драмою Фрідріха Шіллера «Розбійники».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Отар Іоселіані: філософ, зачарований плином життя2004-02-11
 
Грузинський філософ у Парижі2009-01-11
 
Роман Балаян:«Я завжди шукав скарби уві сні, та ніколи не знаходив.2008-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#2

                        © copyright 2017