Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2016:#2
Григорій Шумейко: «На рідній землі, на мистецькому полі…»


Григорій Шумейко (н. 1951) – актор, режисер, викладач сценічної мови та акторської майстерності на ф-ті культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, народний артист України. З 1974 року після закінчення КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Ірини Молостової) – актор Львівського Національного театру ім. М. Заньковецької. З великою групою львів’ян створив популярний театр-студію «Мета», в якому протягом 1978–1989 рр. уперше в Україні поставив твори «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Собор» О. Гончара, «Вертеп» В. Шевчука, «Дракон» Ю. Винничука, виставу «Моє слово» за творами В. Стефаника, «Мина Мазайло» М. Куліша та просвітницькі поетичні вистави про Є. Плужника, В. Симоненка та ін.; навчався на режисерському відділенні Театрального інституту ім. Б. Щукіна (1990–1991, Москва), продовжував навчання в майстерні Сергія Данченка в КДУТКТ ім. І. К. Карпенка-Карого. Поєднував працю актора та режисера-постановника в Театрі ім. М. Заньковецької. Зіграв близько 100 ролей. Серед них: Лукаш («Лісова пісня» Лесі Українки); Іван Непокритий («Дай серцю волю» М. Кропивницького); Сергій («Провінціалки» Я. Стельмаха); Добромил («Данило Галицький» В. Босовича); Карандишев («Безприданниця» О. Островського); Симон («Розорене гніздо» Я. Купали); Рогожин («Ідіот» Ф. Достоєвського) та ін. Режисерські постановки: «Вічний раб» (В. Шевчука); «Біда навчить» (Б. Стельмаха за Лесею Українкою); «Я – камінь з Божої пращі» (О. Ольжича); рок-опера «Вірую» (Б. Стельмаха – Ю. Саєнка); «Катерина» (Т. Шевченка – М. Аркаса) в ТСМ м. Братислава, Словаччина; «Картка любові» (Р. Горака); вистава-імпровізація «Любов у гуртожитку Брехта» (Г. Шумейка – О. Ноги); «Бояриня» (Лесі Українки), «Він прийшов» (Дж. Б. Прістлі); «Мина Мазайло» (М. Куліша); «Вода життя» (В. Шевчука); «Search: www.МатиНАЙмичкА.com.ua» (Т. Шевченко – І. Тогобочний, сценічна редакція Г. Шумейка) у Львівському театрі ім. Лесі Українки; «Любов на замовлення» (Т. Іващенко); «Симфонія сльози» (Ю. Косач, сцен. варіант Г. Шумейка).

У вас багато ролей – від поета в «Гайдамаках» Шевченка до Меншикова у трилогії Лепкого, від Івана Хрестителя в «Ісус – син Бога живого» до Шарля у «Мадам Боварі» Флобера. Як уживаються у вашій особі ці персонажі, чи не вступають між собою у конфлікт? І які ролі найдорожчі?

– Я «вписувався» в ансамбль заньківчан, коли все було врівноважено, мудро і вдало зведено в «сув’язь» букета цікавих особистостей старшого віку і, особливо, середнього, як базова опора творчого колективу театру ім. М. Заньковецької. Я не мав ефектних зовнішніх даних, які би відразу приваблювали чи заворожували. Мені необхідно було шукати свій шлях удосконалення та внутрішнього росту, що відкривав би шлюзи до тонких душевних порухів та переживань у тих ролях, які мені вділяли режисери. Я ціную акторів майстровитих, з великим діапазоном можливостей та глибиною проживання. Це не значить бути всеїдним, але свідчить про велику, відповідальну працю, підтверджує постійний рух до вдосконалення, усвідомлення росту і певності, що великі ролі прийдуть.

Може, тому мені було комфортно, навіть тоді, коли душа «не лежала» до запропонованого матеріалу. На початках, як це звично і буває, користувався особистісними можливостями: «я в запропонованих обставинах». Перша головна роль – Гліб – введення у виставу «Не зрадь себе» за автором Л. Сергеєвим, де пізнавав «школу на ходу», набував свободу та органіку процесу, вчився спілкуванню з партнерами в дії, в емоційному сприйнятті і думанні. А вже згодом, коли прийшли певність і досвід, утвердилося бажання шукати в ролях неоднозначного вислову, повноти звучання ролі у різних і жанрах, і в манерах стилю різних режисерів.

Я не був обділений режисерами, мені, в принципі, щастило. Були навіть несподівані пропозиції. Алла Бабенко якось призначила на роль Яго, а я, зізнаюся відверто, слабкодухо спасував, не зіграв великої ролі, зійшов з дистанції до прем’єри, але вдячність їй за довіру і за досвід репетицій зберігаю і донині. Вона вділила та довірила мені дуже багато розмаїтих ролей, і все – в добротній класичній драматургії. Це дуже важливо для росту акторської професійності. Висока вимогливість, вишуканий смак і глибоке розуміння процесу спілкування-проживання – це її майстер-клас і наука доброї школи режисерства.

Велику творчу насолоду принесли мені і Лукаш в «Лісовій пісні» Лесі Українки, і Симон в «Розореному гнізді» Янки Купали, і роль Івана Стратоновича у «Брехні» В. Винниченка та капітана Урбіно в «Благочестивій Марті» Тірсо де Моліно. А особливо – Шарль у «Мадам Боварі» Г. Флобера та Рогожин в «Ідіоті» Ф. Достоєвського.

Дуже цікаво та відповідально мені працювалося у виставах Ф. Стригуна: я, здається, непогано зіграв Поета в «Гайдамаках», Чуйкевича і Меншикова чи Бургомістра і Жизніцького у виставах «Полуботок», «Мазепа», «Візит літньої пані», «Сава Чалий».

А які взаємовпливи «актор – роль»?! Це дуже цікава грань творчості. Ця тема зачіпає навіть сфери підсвідомого. Здається мені, що як актор досвідом своїм, пошуковою працею, талантом інтуїції збагачує та наповнює роль собою, так і роль, його чергова -енна іпостась в персонажі, друге його «я», може змінювати, або ж і змінює, виконавця. Актори в житті часто говорять мовою своїх героїв, як відомо, а, отже, відбувається безсумнівне підсвідоме і продуктивне злиття характерних рис персонажа і лицедія. А виконуючи ролі Фауста чи Сковороди, актор і поготів мусив би «доростати» до рівня їх величі мислення і почуттів. Такі ролі збагачують виконавця, екзаменують не лише на професіоналізм, а й на людську гідність та честь, випробовують на громадянську вірність служити високим ідеалам.

Роль Поета в «Гайдамаках» була для мене саме такої градації і висоти Духу. По крупинках найтонших нюансів вибудовувався всесвіт Генія, висловлювалося сакральне пошанування його величі і присуд-оцінка учасникам історичної минувшини, змальованої Т. Г. Шевченком. Не завжди можна цього досягнути, але прагнути – необхідно.

Виконуючи роль Рогожина у виставі «Ідіот», мені довелося на шрамах власної душі пізнати вплив ролі, вибудовуючи живу постать несамовитої особи в діапазоні від страждальця до вбивці та шукаючи виправдання його незбагненних вчинків. Відігравши виставу, я довго «звільнявся» від впливу його на мене. Шлейф пережитого відчаю цупко «блукав» у моїй нервовій системі. Не відпускав, ховався десь глибоко і не давав заснути. Так було, і це – акторське щастя ролі такої високої проби. Глибокі ролі роблять з актора митця. І в цьому – найвища парадигма акторського служіння.

– Актори йдуть здобувати освіту режисера здебільшого тому, що їм стає тісно у своїй професії? Або чимось вона їх не влаштовує (залежність тощо). У вас так само? Чи були якісь інші мотиви?

– До режисури треба готуватися, як до весілля. Перша заповідь – любов, друга – відкривати автора та актора і творити красу видовища на сцені. А ще – сповняти синівський обов’язок «в океані рідного народу відкривать духовні острови», як заповів Василь Симоненко. Хотілося б висловитися найповніше і найпростіше, та, боюся, що не вдасться, бо архіскладна професія режисера складається з великої суми знань, світогляду, життєвого досвіду, творчої свободи, педагогіки, і мені, як і багатьом творчим людям, вичерпно не відповісти, чому, потрапивши у вулканище театру, так тяжко вийти чи звільнитися від нього. Усвідомлювати його жорстоку непередбачуваність – і прагнути її. Магія і обов’язок? Діагноз і вирок хвороби, болісний і пречудовий? Чи непогамоване бажання, зігрівшись відкриттям задуму, трепетно подати його у глядний зал і когось там, може, й обпалити чи звільнити з гарячих обіймів житейської незгоди?

Серед акторів існує жарт: головне – отримати роль, а вже якось зіграю! Серед режисерів дещо інше: режисер помиляється двічі – коли обирає п’єсу і коли розподіляє виконавців на ролі. Вибір п’єси для мене – завжди найважливіше. Мене вело в режисуру бажання, якнайповніше проаналізувавши любого серцю автора, подати в повноті теми, ідеї, а смисли та підтексти щоб зазвучали найактуальніше. Маленький приклад: мною опановує велика радість, коли, буває, виконую поетичний твір, а хтось із публіки підходить і запитує: «Чий це вірш? Де він надрукований? Мені хочеться його мати». Очевидно, потреба в режисурі йде від любові до поезії, до глибоких текстів, поетичного осмислення світу людей, а ще – це невтоленна жага аналізом відкривати твори і проживати особистісно, наче вони тобою написані.

Якщо розуміти професію режисера, як практичну психологію, школу життя і філософію художності, то мене в ній тримає творча педагогіка, коли можеш й іншого захопити та налаштувати на одержиме проживання у просторі п’єси. Коли допомагаєш акторові, сам шукаючи, знайти радісні відкриття вмілих підходів та осяянь від пізнання ролі, неоднозначного прочитання вчинків персонажів та ще й залучити глядача у спільники, однодумці через красиву та динамічну форму небанальної подачі. Велика втіха і нагорода, коли це вдається. Тоді любиш і театр, і актора, і неосяжну професію режисера.

– Більшість ваших постановок – за творами української класики, а до Лесі Українки, Тараса Шевченка, Валерія Шевчука ви зверталися по кілька разів. Сьогодні це можна вважати сміливістю, бо молоде покоління режисерів український простір ігнорує. А як ви самі могли б визначити свою режисуру?

– Спадщина національної драматургії у нас велика та надзвичайно багата, і театральна режисура лише наближається до повноти її прочитань. Звичайно, якщо шукати глибини. Для мене аргументи у виборі п’єси закорінені в обов’язку і почутті боргу нашого перед пізнанням рідної культури, літератури та драматургії, яка не поступається високим творам світових зразків.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Напередодні. Тарас Шевченко у мистецькому просторі2013-11-25
 
Твори Лесі Українки як тест на театральну майстерність2011-12-01
 
Ірма Вітовська. Життя у ритмі non-stop2016-04-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#2

                        © copyright 2017