Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2016:#3
Давня і сучасна Україна в кіно Польщі


У дослідженні скористаємось текстами польських кінознавців Славоміра Бобовського «Українська тематика у повоєнному польському ігровому кіно до 1989 року», Станіслава Лігудзінського «Гелена викрадена, або Польсько-українські зв’язки у “Вогнем і мечем” Єжи Гофмана» та Пйотра Черкавського «Близькі незнайомці. Образ України в польському кіно після 1989 року», які восени вийдуть у щорічнику «Studia Filmoznawcze» (Вроцлав). А також статтею Лукаша Ясіни «Не лише “У темряві”, або Польське кіно і українці» (2013).

На думку Ясіни, «У темряві» (2011) Агнешки Голланд, де показано негативний образ українця Антона Бортника, який прислуговує нацистам, підтверджує, що кіно віддзеркалює настрої в суспільстві: якщо наприкінці 1990-х стосунки України і Польщі були дружніми, то тоді з’явилися фільми примирення «Вогнем і мечем» та «Україна. Народження нації». Та з 2010-го ставлення до України гіршає, а «стрічка Голланд і пробудження у Польщі негативних історичних почуттів до українців свідчать, що польсько-український історичний діалог, як і раніше, перебуває на початковій стадії»[1]. Відповіддю на персонаж фільму Голланд може слугувати коментар славнозвісного автора «Історії Європи» Нормана Дейвіса: «Ніхто не зробив загального безстороннього огляду геноциду воєнних часів. Скажімо, спроби визначити польські або католицькі втрати неминуче применшують утрати серед євреїв та українців. Такі дослідження наголошують на ролі єврейських і українських колабораціоністів на радянській службі або українських формувань під німецькою командою. Зате вони не цікавляться діяльністю силезьких поляків у німецькій Schupo (охоронній поліції) і співпрацею поляків із Радянською армією, не переймаються підрахунком єврейських та українських жертв УПА. Будь-яке однобічне дослідження неминуче викривлює правду»[2].

Славомір Бобовський дослідив українську тему в ігровому кіно ПНР – це фільми «Сержант Калень» (1961), «Підірваний міст» (1962) і «Вовчі відлуння» (1968). У них ідеться про бої між українцями і поляками на Лемківщині (в Бескидах), що тривали упродовж кількох повоєнних років. Причина загострення: українці не хотіли, щоб після війни західноукраїнські землі залишалися у складі Польщі, тому вояки УПА боролись за незалежну Україну, а поляки прагнули зберегти «східні креси». «Вогнище боротьби почало вигасати щойно тоді, – пише В. В’ятрович, – коли стало зрозуміло, що західноукраїнські землі не належать ні українцям, ні полякам – їх окупував СРСР. Поляки втратили й суверенітет власної держави – її очолив промосковський маріонетковий уряд, який ударними темпами вибудовував у Польщі тоталітаризм радянського зразка»[3]. Аби забезпечити новий польсько-радянський кордон, Сталін прийняв рішення про обмін населенням. Відповідну постанову підписано 9 вересня 1944 р. «За офіційними даними, впродовж проведених у 1944–1946 роках виселень з Польщі виїхало бл. 488 тисяч, а з України 789 тисяч осіб»[4]. Організація українських націоналістів та її збройні сили чинили опір виселенню. А в 1945–1946 роках у Бескидах уже відбувалися переговори між УПА і польським підпільним рухом про припинення взаємної боротьби і навіть проведено спільні бойові акції (напад на м. Грубешів). В СРСР про ці події заборонялося навіть згадувати. Їх учасник Юрій Борець жив в Австралії й видав кілька книжок белетризованих спогадів, а 2004 року за книгою «УПА у вирі боротьби» і на його кошти Олесь Янчук поставив «Залізну сотню».

У ПНР про ці події йшлося у згаданих фільмах. В основі фільму «Сержант Калень» Єви і Чеслава Петельських[5] – повість Яна Ґерхарда «Заграви у Бескидах» (1959), яка неодноразово видавалась у ПНР, а з огляду на ідеологічно-пропагандистські «заслуги» влада внесла її до обов’язкової літератури в шкільній освіті. Письменник, звертаючись до власної біографії[6], показав битви війська Народної Польщі з відділами УПА і відділами Армії Крайової у Бескидах. Спроба, однак, як зазначає Славомір Бобовський, сильно заідеологізована і недобросовісна під кутом зору співвідношення правди історичної і політичної.

З персонажів повісті автори фільму вибрали сержанта Каленя, збагативши його біографічними рисами і мотивами кількох інших персонажів, завдяки чому створили «постать <…> сучасного військового бувальця, який любить випити, має успіх у жінок, іноді воює з охотою, хоча рахує дні, коли повернеться до цивільного життя»[7]. Калень, великою мірою завдяки актору Веславу Ґоласу, – тип реалістичний і водночас індивідуалізований, наслідком чого є його героїзм і трагізм, коли у фіналі він гине від кулі своїх, затуляючи тілом українську дитину. Знято фільм в Балигороді, Смільнику і Загір’ї – автентичних місцях воєнних змагань. У кадрі ще видно сліди справжніх боїв: спорожнілі землі, спалені села, знищені мости.

У фільмі відчутна приреченість вояків УПА, це підкреслює позиція коханки провідника «Біра» (його переконливо грає Леон Нємчик), жінки, яка не вірить бодай у якийсь сенс підпілля і війни. Упівців показано безоглядними й жорстокими – у фільмі є сцена з відрізанням голів польським полоненим, що не відповідає дійсності. Бобовський пише, що для багатьох українців ОУН і УПА були єдиними, хто захищав їх від примусових виселень. А з польського боку, навпаки, існує тенденція сприймати діяльність цих інституцій як бандитських, сконцентрованих на ідеї мордування поляків. Українські і польські історики визнають, що українське населення у Бескидах також зазнало кривавих жертв. Після переселень до СРСР підтримка українцями УПА дуже зменшилась і польська влада постановила перемогти відділи УПА під час акції «Вісла».

«Підірваний міст» Єжи Пасендорфера з Тадеушем Ломницьким у головній ролі також знімався в Бескидах. Цей пригодницький фільм спирається на оповідання Романа Братнього «Сніги пливуть» (1961). Головний персонаж – поручик та інженер Мосур, який виконав вирок, винесений останньому упівському провіднику (це домисел – такого факту не було в дійсності). Події відбуваються у двох часових планах – теперішньому, коли Мосур приїжджає в гори працювати інженером, і минулому – повоєнному, коли він діяв у Бескидах як солдат Польської Армії Людової. Оскільки він досконало знав українську мову, українські звичаї, структуру і способи дії упівців, мав увійти в їхні ряди як посланець діяча УПА із Заходу, взяти участь у бойових акціях проти польських солдатів, аби цілком приспати пильність бандерівців і потім ліквідувати згаданого останнього провідника (його зіграв Мечислав Войта) і тим самим призвести до повного припинення воєнних дій.

Наскільки Мосур був переконливим у своїй ролі, засвідчує його діалог з Вірою – також воїном УПА: «Ти знову за мною лазиш?». Підходить до неї з пістолетом, який невимушено тримає в долоні. Раптом обертається до неї і хапає за комір: «Чого ти хочеш від мене?» – ці слова вимовляє грізно. Прекрасна Корсаківна дивиться в очі Мосуру, усміхається і говорить глузливо: «Ой, який же ти дурний!». Той з іронічним усміхом відступає і запрошує до себе дівчину, яка рушає за ним, але коли він каже: «Пішли зі мною в кущі» і по-диявольськи сміється на цілий ліс, прекрасна українка переживає упокорення. Нічого більше не переконало б її в тому, що Мосур є бандерівським соколом, як саме така його поведінка.

«Вовчі відлуння» Олександра Сцибора-Рильського – пригодницький фільм у стилі вестерну, дія якого також відбувається в Бескидах через кілька років після другої Світової війни. Польський бандит Моронь хоче здобути скарб Тризуба, тобто гроші й коштовності сотні УПА, награбовані в польського населення і заховані в одному з бункерів. Сцибор-Рильський передбачав фільм розважальний, але коли зважити на тягар подій, що розділяв поляків та українців, подій недосліджених, то фільм видається компрометуючим – для режисера, виробників, керівництва кінематографії ПНР. Бобовський посилається на Рафала Маршалека: «Конфлікти східного прикордоння не були в нас відомі загалу, ані навіть більшості суспільства. Течія спогадів-пам’яток, окрім відомого твору Яна Ґерхарда, розвинулася слабо. Про збройні зусилля говорили тільки поодинокі спеціальні видання; політичне тло подій, змальовуване зі схематичною банальністю, притаманне деяким святкуванням річниць. Що найважливіше, ця проблематика через багато років залишилась поза освітньою матрицею. Чергові покоління поляків закінчували школу без достатнього пізнання української справи – так само було в час виходу“Вовчих відлунь”».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Лукаш Ясіна «Не лише “У темряві”, або Польське кіно і українці» // Україна модерна. – 2013 – № 20. – С. 370–371.
  2. Дейвіс Норман. Європа. Історія. – Пер. з англ. – К. : Основи, 2001. – С. 1065–1066.
  3. Українська повстанська армія. Історія нескорених. – Відп. редактор і упорядник В. В’ятрович. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007. – С. 60–61.
  4. Grzegorz Motyka: Wkregu «LunwBieszczadach», Oficyna WydawniczaRYTM, Warszawa, 2009, s.12.
  5. Чеслав Петельський – кавалер найвищих орденів комуністичної Польщі.
  6. Ґерхард у 1945–1952 роках був солдатом Війська Польського, м. ін. командиром 34-го полку піхоти. У цій функції брав участь у битвах з УПА в Бескидах.
  7. Stаnislaw Ozimek, Film faвularny, / w:/ Historija filmu polskiego, red. Jerzy Toeplitz, Wydawnictwo Artystyczne і Filmowe, Warszawa 1980, s. 119.


Корисні статті для Вас:
 
Український погляд на кіно Польщі2004-02-11
 
Нове сторіччя в польському кіно (спроба розвідки)2004-02-11
 
Україна в північноамериканському кіно2016-05-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#3

                        © copyright 2017