Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2016:#3
Політ дозволено. Романові Балаяну – 75


У нього й сьогодні чимало шанувальників, однак за третину століття з’явилося покоління, знайоме з його кращими роботами умоглядно і вже не готове тремтіти при кожному його погляді чи жесті. Вони не здогадуються, яким шоком був для глядачів 1982 року фільм «Польоти уві сні та наяву» і яким проривом він став для кіно радянської доби.

Опромінене соціалістичним насильством і аморалізмом кіно, за нечисленними винятками, безславно загнивало, і тут з’явився Балаян, аби вслід за Олександром Вампіловим наповнити старе тіло молодою енергією й змінити вивернуту реальність на свою користь: жахливе зробити комічним, неможливе – можливим, мерзенне й вульгарне з точки зору азійської версії марксизму – чудесним та артистичним. «Веселі прогульники соціалізму», до яких належала значна частина[1] освіченого люду, отримали з рук режисера довершену формулу посильного спротиву й щось на кшталт філософської бази, що виправдовувала такий характер існування.

Автор «Качиного полювання» дорого заплатив за спробу індивідуального прориву – тоталітарна Стіна поховала його під уламками[2]. Балаян уцілів, не в останню чергу завдяки природній обережності та дивовижній інтуїції (перед очима, можливо, стояв приклад ув’язненого Сергія Параджанова). Але (гримаса долі) в тій божевільні вцілів ще й для того, аби стати свідком, як уже в нові часи в пролом Стіни, немов навіжені, розштовхуючи каменярів, ринули інші. Втім, це традиційна плата наступників піонерам спротиву.

Коли його сучасники, уже в часи перерозподілу власності, замість екзистенційних зосередились на проблемах виживання, запихаючи за пазуху все, що погано лежало, режисер з віком, хоча й не менше прагнув комфорту, не піддався цій тотальній істерії, адже гадав, що стояти за винагородою в черзі – «не царська справа». Літати – так, загадувати свої польоти – ні.

Неприйнятним було для нього й слугувати ширмою розподілу коштів Держкіно часів Януковича.Тож він полишив посаду керівника Експертної ради з «розподілу» дотацій, не бажаючи торгувати ні честю, ні іменем. Як і взагалі в житті, схоже, не бажаючи торгувати ніколи й нічим.

За таку громадянську й художню позицію (продукувати, а не «віджимати») багато хто вважає його ідеалістом. Ми ж (і не лише за ігнорування «євроремонту» напрацьованих віками цінностей) без найменшого пафосу підносимо його на вищий щабель – істинних українських реалістів, моральних авторитетів і виразників духу нації. До касти таких, як Сергій Параджанов та Іван Миколайчук, які були його близькими друзями й перед внутрішньою свободою яких він продовжує схилятися нині. Адже в прагненні до безмежної свободи (творчої, аристократичної, а не обмежено ліберальної)[3], він, як і Іван Дзюба чи Ліна Костенко[4], завжди перебував на передньому краї, не поступаючись кращим гуманітаріям – українським і світовим.

У ХХІ століття він увійшов класиком століття минулого, й ним, схоже, побажав залишитись. Його фільми української доби я дивився як класичне, поетизовано романтичне (не надто жанрове, не надто сюжетне) кіно, молоді ж глядачі – як фільми репертуарного потоку, й видно було, що вони здивовані їхньою невідповідністю часу.

«Два місяці, три сонця» (1998)[5] не дуже сподобались і частині специфічним чином налаштованої критики. До лав його противників влились і російські силовики, які образились через те, що режисер опосередковано виступив проти кованого чобота російського солдата: трьох полонених чеченців російський лейтенант живцем закопує в землю (дія відбувається під час першої чеченської війни – це передісторія сюжету). Хоча, як на мене, більше слід було б образитись за те, що в перервах між кавказькими війнами й пекельними запоями винахідливий «контрактник» у приватній коптильні обкурює рибу на продаж, так до кінця й не розв’язавши дилему: отчізна чи інтерес? Ця постать без єдиного слова з’являється у фільмі лише раз у кульмінаційній сцені, й до того ж – статичною фігурою повішеного. Однак, скоєні цим персонажем й структурно заохочувані державою кримінальні злочини (так діяв не рядовий «контрактник», а офіцер), дають поштовх як гіршим, так і кращим поривам душі рядових громадян країни.

Фільм починається сценою класичного «одкровення»: старий чеченець (Кость Степанков) просить Олексія, героя Володимира Машкова (етнічного чеченця) про особливу послугу. Старий прагне помсти[6]. Його син, як і брат Олексія, став мучеником – жертвою російського лейтенанта, якого друзі знайшли в Москві. Благополучний і перспективний Олексій – учений, без п’яти хвилин доктор археології, що мешкає в столиці – за тридев’ять земель від зони конфлікту[7], – за інерцією вважає, що світ нині скрізь цивілізований, і тому й він, і старий чеченець, як відповідальні громадяни, мають бути законослухняними й пробачити ката. До такого висновку його спонукають: освіта, культура, стиль людських взаємин, які він сповідує у своєму мікро й макросоціумі. Не менш важливо, що мати його, яка важко хворіє, – етнічна росіянка (Ада Роговцева). Можливо, саме тому душа головного героя, хоча й травмується та роздвоюється від звістки про мученицьку смерть брата, а проте доволі активно опирається варварськи-силовому вирішенню назрілого питання. Та, все-таки, щось невідоме чи підсвідоме (сумнів, що реальна дійсність, можливо, таки є гіркою й звихнутою, підступною й жорстокою) швидко підхоплює й тягне її в політ – адже лише там вільно й нефальшиво живе істина й речі постають у своєму справжньому сенсі.

Здавалось би, певні стосунки з людьми, не схильними до спровокованої війною девіантної поведінки, й через них – певна об’єктивізація суб’єкта розплати, трансформують й зроблять психологічно сумнівним і без цього доволі віртуальний акт помсти. Але нова зустріч зі старим чеченцем, якого тут же арештовують нахабні міліціянти, – удар головою об стальну трубу на якийсь час виводить Олексія з гри, – вертає на землю. Він розуміє, що джерелом варварства є не розділений на етноси народ (який, на погляд російських теоретиків, «недо-рос» до цивілізаційних форм), а держава в особі її центрального органу, розставляє все на місця. Напівчеченець-напівросіянин, що не може ні обійти проблему, ні її розв’язати, прихоплює зі сміттєвої урни пістолет арештованого й мчить вершити правосуддя сам. Колесо трагедії ніби починає свій страшний прикінцевий оберт.

Але Бог милує Олексія – не дає йому стати причиною й жертвою трагедії. За хвилину до його появи в рибній коптильні ката-контрактника чи то хтось повісив, чи то від докорів сумління та перманентного страху помсти він повісився сам. Прямої відповіді (що, мабуть, на краще) фільм не дає. Ба більше, Бог кілька разів милує героя: коли той, замислившись посеред дороги, не потрапляє під авто; коли замість того, щоб утікати (адже через збіг обставин його все ж підозрюють у причетності до вбивства), він знаходить свою подругу, що потрапила під колеса авто, знову ж таки Всевишній до трагедії не доводить, залишаючи героїню Олени Шевченко живою. Врешті-решт, фінал лишається напіввідкритим.

Подібний заклик до витонченої, м’якої (але аж ніяк не слабкої чи жіночої) моделі чоловічої поведінки ми бачимо й у інших стрічках Романа Балаяна. Схоже, ключова ідея творчості режисера – нікого не засуджувати й нікого художньо не катувати[8], пропонуючи приєднатись до такої поведінки всім.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Меншість переймалася активною боротьбою з імперським нібито соціально-налаштованим режимом.
  2. Вампілов, як свідчила офіційна версія, випадково перевернувся на човні й знайшов спокій на дні рідного озера Байкал.
  3. В інтерв’ю Людмилі Лемешевій режисер згадує образ дерева, яке стоїть по коліна у воді й ніяк не вгамує спрагу. Див. «Искусство кино», 2010, № 4.
  4. Якось в інтерв’ю режисер сказав про них: «люди моєї хвилі».
  5. Фільм створений в копродукції з РФ. З українського боку – оператор Богдан Вержбицький, актори Кость Степанков, Ада Роговцева, Людмила Смородіна, художник Олексій Левченко, композитор Вадим Храпачов.
  6. Зауважимо, що лише помста (страх перед нею), установлюючи певні перестороги, в нецивілізовані часи рятувала людство від тотального самовинищення. Також відомо, що в часи цивілізовані, коли роль регулятора правових відносин брала на себе держава, кровна помста, наприклад, на півдні Італії, в окремі періоди винищувала чи не третину тамтешнього населення. Тож відповідь на питання: кровної помсти чи, може, вищої справедливості прагне батько замученого, залежить від вирішення більш нагальної дилеми: варварська чи цивілізована держава існує довкола, а відтак: силову чи законослухняну модель поведінки йому належить вибрати.
  7. У фільмі використовується термін «ця війна», універсальний смисл якого сьогодні ще більше актуалізується.
  8. Судячи з символіки назви, химерна «жага справедливості» набирає в системі цінностей фільму два бали («два місяці»), тоді як конкретно осіянна «милість» – три («три сонця»).


Корисні статті для Вас:
 
Роман Балаян. Кіно як свято натхнення2011-04-06
 
Роман Балаян. Райські птахи2009-01-11
 
Роман Балаян:«Я завжди шукав скарби уві сні, та ніколи не знаходив.2008-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#3

                        © copyright 2017