Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2016:#3
Хто він, герой Романа?


«У житті завжди є місце подвигу» – цей крилатий вислів героїв Романа Балаяна не стосується. Макаров з «Польотів уві сні та наяву» у виконанні Олега Янковського не те, що на подвиг, а навіть на будь-який вчинок не здатний, хіба що по-дурному розіграти своїх приятелів під час вік-енду на природі. Життя не вдалося, він нудить світом, намагаючись втекти від самого себе. Зрештою, він – породження свого часу, духовний родич Афоні з фільму Георгія Данелії.

Автор віддає героєві власні думки і переживання, свій характер і звички. І якщо хтось заперечить, адже один і той самий автор може творити протилежних за суттю персонажів (Отелло і Яго), то цей факт є зайвим свідченням широкої, неосяжної натури автора, здатного бути переконливим, змальовуючи ката і жертву, людину добру і людину злу, людину милосердну й людину, охоплену заздрістю й агресією. Зрештою, Шекспір знав, що без боротьби, без конфлікту не буде драми. Але його «Гамлет» – твір інакший: очевидність помсти за батька, неминучість боротьби не засліплює розуму, герой і автор тверезо оцінюють світ і людську природу.

Роман Балаян – чи не єдиний радянський режисер[1], який запропонував гамлетівський тип героя, незалежно, була це екранізація класики чи постановка за сценаріями з сучасного життя. Героя мислячого, але не налаштованого до радикальних кроків, того, що, навіть ставши чиєюсь жертвою, сумнівається у необхідності мститись. Траплялося, що режисер проводив свого роду експеримент (чи лабораторний дослід) зі своїм персонажем, аби знову переконатись у його стриманості, коректності, яка не дозволяє рішуче розправитись з противником. Йдеться про головного героя фільму «Бережи мене, мій талісмане!». Зіткнення між ним і нахабним суперником, який посягнув на честь його дружини, є пародією на дуель, до того ж не знати, відбулася вона насправді чи тільки в уяві героя Олега Янковського.

Науковець на порозі захисту дисертації з фільму «Два місяці, три сонця» переживає душевні муки, коли йому велять здійснити кровну помсту. Підкоряючись наказу і чужій волі, він починає стежити за російський офіцером, який під час війни в Чечні вбив його брата й, повернувшись до Москви, живе собі, наче нічого не сталося. Герой-інтелігент не може переступити через внутрішнє табу, не може не те, що покарати цю людину, а й сприйняти її як ворога. Перипетії довкола помсти стали сюжетом фільму, а його суттю – переживання головного героя. Як у «Гамлеті»: «Сюжет про датського принца перетворюється в трагедію свідомості мислячої людини, яка осягає істину життя, перед якою дедалі глибше розкривається фальш і ницість світу, що її оточує»[2].

Але це – межова ситуація, продиктована фактом війни, що тривала в Чечні й відбивається на долі, на психіці людей від неї далеких. Це була болісна реакція режисера на ті криваві події. Герой фільму «Філер» живе зовсім в інший час: країна охоплена революційним рухом, з ним не дуже успішно бореться влада, його намагається викоренити жандармерія. Героя не обходять ні перші, ні другі, але обставини втягують його в це протистояння, жандарми хочуть зробити з нього інформатора, що забезпечило б йому сяке-таке матеріальне благополуччя. Герой постає перед вибором – матеріальне забезпечення чи незабруднена совість? Глядач стає свідком внутрішніх переживань і мук героя, якому треба прийняти врешті рішення, але зробити це в нього немає сил.

І вже через 20 років після «Філера» Балаян покаже героя, що є жертвою насильства з боку радянських каральних органів, у фільмі «Райські птахи». Героям-інтелігентам (цього разу це письменники) немає куди подітися, лишається полетіти в буквальному, а не метафоричному розумінні. Піднятися над землею, щоб вирватися з нестерпних умов, уникнути переслідування, брутального тиску всюдисущого КДБ, від якого треба переховувати і свої рукописи, і свої думки. На роль кадебіста, ланцюгового пса радянської системи, режисер обрав українського актора Сергія Романюка.

Слід сказати, що Романа Балаяна не цікавлять носії зла. Навіть якщо згадати героя Олександра Абдулова з фільму «Бережи мене, мій талісмане!», то сприймається він радше як клоун, а не як персоніфіковане зло. Можливо, саме тому, що зло в «Райських птахах» не постало таким потворним, яким його невтомно й натуралістично продукує російське кіно різних категорій, фільм Балаяна, що був показаний на Московському МКФ, російська критика не сприйняла. Час для тонкого психологічного мережива минув – екран віддано на поталу силі брутальній, грубій, технологічно-примітивній.

Але фільми Романа Балаяна, починаючи від телевізійної «Каштанки» (1975) й завершуючи «Райськими птахами» (2008), – це джерело для пізнання думок і почуттів творених ним героїв. Думаючи про цей великий ужинок, можна сказати услід за древніми: мистецтва роблять лагіднішими звичаї.

  1. Хоча Роман Балаян закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, працював на кіностудії ім. О. Довженка, його називаємо режисером радянським, а не українським, схиляють до цього і його звертання до російської класики (Чехов, Тургенєв, Лєсков, Пушкін), і робота з російськими акторами, які відповідали його режисерським вимогам.
  2. Наливайко Д. Післямова до «Гамлета» // Вільям Шекспір. Твори в шести томах. – К. : Дніпро, 1986. – С. 647.

  3. Корисні статті для Вас:
     
    Роман Балаян:«Я завжди шукав скарби уві сні, та ніколи не знаходив.2008-06-11
     
    Роман Балаян:"Я не хотів його втрачати"2011-05-26
     
    Режисер однієї метафори2010-04-11
     

     

     

Перейти до переліку статей номеру 2016:#3

                        © copyright 2017