Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2016:#4
Галина Джикаєва: «У моїх планах – повернення до Криму»


Галина Джикаєва – українська актриса, режисер і педагог театру. 2001 року закінчила театральний факультет Київського університету культури і мистецтв (курс В. Федорова). Навчалася в Харківській консерваторії на театральному факультеті (театрознавство, курс Є. Русаброва ). У 1993–2005 рр. працювала в Театрі-студії «На Москольце» (Сімферополь), з 2001-го – художній керівник. У 2011–2014 рр. – художній керівник Арт-центру «Карман» (українською - «Кишеня», Сімферополь). З 2015 року – член кураторської ради PostPlay Театру (Київ).

Основні ролі в театрі: Леся Українка–Міріам («Одержима» за Лесею Українкою), Тася («Хто образив тітку Фаю» за М. Колядою), Медея («Медея» за К. Вольф), Теща, Митник3 («Будинок на кордонi» за С. Мрожеком), Супермен («Трохи більше кисню», за А. Косодій), Анна («Перукарі», за Д. Левицьким), Ополченець («Ополченці» за Деном і Яні Гуменними).

Основні режисерські роботи: «Маленький принц» за А. Сент-Екзюпері, «Додому!» за Л. Розумовською, «Кам’яний ангел» за М. Цвєтаєвою, «Дерево життя» за Л. Воронюк (відразу після Майдану), «Монологи вагіни» за І. Енцлер, «Сіра зона» за Деном і Яні Гуменними, «Zлатомісто» за I. Гарець, «Ополченці» та «Справа 26 лютого» за Я. та Д. Гуменними (останню присвячено опору кримчан окупації Криму).

Галина – одна з тих, хто був змушений виїхати з Криму, щоб не повторити долю Олега Сенцова. Вона вела активну роботу з координації проукраїнських мітингів, де познайомилася з ним особисто. Незабаром після того, як у липні 2014 року її викликали на зустріч зі співробітниками ФСБ, вона виїхала до Києва. Залишивши не тільки дім у Сімферополі, а й улюблене дітище – арт-центр «Карман», єдиний у своєму роді в Криму громадський центр сучасної культури, мистецтва та неформальної освіти, створений 2011 року, який Міністерство курортів і туризму Автономної Республіки Крим внесло до списку пам’яток Сімферополя. У Києві за два роки Галина Джикаєва реалізувала театральні проекти переважно соціальної спрямованості. Наприкінці 2015-го стала однією із засновників незалежного «Театру PostPlay», який об’єднав театральну молодь, що працює з гострими темами та новими театральними формами.

Розкажіть, будь ласка, про вашу театральну освіту.

– Закінчила середнє училище культури, здобула освіту в Києві як режисер і викладач, вчилася в Харкові. Це консерваторія, але там є великий театральний факультет, найдавніша кафедра театру анімації, перша в Україні, там дуже сильна театральна школа. Його не закінчила, вступила туди на час, поки не працював наш маленький театрик. У 2005 році нашу театр-студію «На Москольце» закрили.

Як це відбулося?

– Теж з політичних мотивів. Коли була Помаранчева революція, вимагали привести дітей зі студії на мітинг за Януковича, я відмовилася. Ми ж із дітьми працювали, педагоги могли йти, якщо хотіли, а дітей я не дозволила. І мені це потім пригадали: звільнили, а театр вигнали з приміщення. Два роки театру не було, в цей час я вступила в консерваторію, бо просто не тямила себе. Плюс до всього, мій друг, учень, який починав у нас у театрі, вступав туди на режисуру, і я хотіла проконтролювати цей процес, допомагати йому, беручи участь в його постановках, щоб, як кажуть, не зіпсували. Це Антон Романов, нині він виріс в дуже цікавого режисера. Коли театр закрили, два роки була порожнеча, потім ми знову відкрилися у Кримському художньому музеї. Директор запросила нас і дала нам зал у приміщенні флігеля музею, і ми там працювали кілька років, потім накопичили сили, друзів і створили «Карман».

Які театральні педагоги вам найбільше запам’яталися?

– Мій майстер, київський педагог, Володимир Іванович Федоров. Він розумів, що в мене є потенціал, і не заважав. А тільки приходив, дивився якісь заготовки, режисерські пропозиції і говорив: «Це геніально. Але нікуди не годиться». Це стимулювало шукати інші ходи, інші форми. І якщо за інших, тих, хто прийшов просто за дипломом-папірцем, Володимир Іванович ставив сам, то мене він взагалі не чіпав. Ми багато сперечалися, коли мені не подобалися його пропозиції, він кричав: «Мені плювати! Знімаю з себе відповідальність за твій показ!» Темпераментний чоловік. В результаті – я все одно мала рацію.

В нього я також навчилася педагогіці. Більше 20 років вела студію театру «На Москольце» і в «Кармані», і в нас усі діти, які прагнули здобути вищу освіту, вступали легко. Хто хотів бути режисером – став ним. Наша акторська естетика кардинально відрізнялася від того, що панувало на державних майданчиках, вона була чесніша, щиріша, живіша. Володимир Іванович також показав, як працювати з режисерами, як їх підштовхувати до потрібного пошуку.

Харківська педагогічна школа – взагалі геніальна. Там є педагог Ніна Романівна Логвинова. Прекрасно викладає, її лекції про Шекспіра досі пам’ятаю. У мене це друга вища театральна освіта, я могла не ходити на деякі лекції, тому що в мене стоять заліки за години, прослухані в Києві, але я все одно ходила майже на всі, тому що рівень був набагато вищий, ніж у Києві. Вуз абсолютно некорумпований, там не те що хабарі, навіть квіточки принесеш – уже обурення. І в Києві не було поборів, тому що театральний факультет був убогий, його ніхто не чіпав. Не знаю, яка нині ситуація, а тоді в нас і ремонту ніколи не робили.

Іще в Харкові була улюблена, геніальна, інтелігентна людина – Євген Теодорович Русабров, нині покійний, заві-дувач кафедри анімації і кафедри театрознавства. Він задавав рівень, планку дуже вимогливого ставлення до свого мистецтва. Нам було надзвичайно приємно спілкуватися. Якось все було за натхненням, коли я – режисер, актриса, писала рецензії та наукові роботи, досліджуючи тему зсередини. Ми теж багато говорили про це, сперечалися, то була хороша школа чесного, трепетного ставлення до театру, критичного, але позитивного погляду на чужі роботи.

Чи працювали ви в державних театрах?

– Мені нецікаво було працювати в державних театрах Криму. Ламати систему дуже складно, кримські актори і режисери застигли в театрі «музейного формату», театрі середини ХХ сторіччя. Єдине, що я поставила в державному театрі, – «Котигорошко» в Кримському українському музичному театрі. Це була музична казка, з піснями і танцями, я сама написала сценарій з прислів’їв і приказок, додала ще героїв, вийшло кумедно.

Багато вистав на офіційних майданчиках мені категорично не подобаються, це все вчорашній і позавчорашній день. Я ненавиджу фальш, і коли бачу награвання, мені стає фізично погано.

Які ваші роботи вам запам’яталися найбільше?

– «Кам’яний ангел» за п’єсою Цвєтаєвої. «Додому!» за п’єсою Людмили Розумовської. «Маленький принц» – перша вистава, яку я поставила, ще навчаючись у Києві, вона 17 років ішла в нас у театрі. Я багато раз хотіла її закривати, але не закрила, тому що до неї був величезний інтерес, на неї люди приходили по кілька разів. Там цікава сама форма, сценарій за мотивами Сент-Екзюпері. Вистава для дорослих. І велика школа для акторів, які грали Лиса. Тому що роль давала можливість акторові жити в різних жанрах – там і драма, і мелодрама, і буфонада, і комедія. П’ять поколінь акторів змінилося на цьому спектаклі. Всі Лиси, які в ньому грали, стали професійними акторами та режисерами, серед них і Антон Романов.

Чи була якась загальна ідея в арт-центру «Карман», чи це просто був простір, де можна було ставити спектаклі, влаштовувати виставки і так далі?

– У цьому і була ідея, що це був простір, куди можна було приходити зі своїми ідеями. Але вона була все-таки сфокусована на молодих митцях, яким складно пробитися у світ мистецтва, яких не пускали на офіційні майданчики. Молоді режисери, актори, художники, музиканти, що на офіційні майданчики не потрапляли, у нас мали можливість висловитися.

До речі, чому назвали «Карман»?

– Тому, що приміщення було маленьке, але в нього було багато напхано. Виставки, концерти, театр, студія, буккросинг. У нас збиралися громадські організації, проводили лекції, семінари. Маленький простір, але там дуже багато чого відбувалося, ми там практично жили з ранку до ночі.

Розкажіть про своїх колег, з якими разом працювали. Де вони тепер?

– Трохи сумно говорити в минулому часі про «Карман», про колег, які залишилися там. Я не буду персоніфікувати, всі молоді люди дуже талановиті, але є ті, які прийняли Росію, деяким усе одно. А є люди, яким дуже важко зараз – «Кармана» вже немає, ситуація в Криму для них є неможливою, багато хто і хотів би виїхати, але не може в силу сімейних обставин. Вони приїжджають до Києва, вдихають ковток свіжого повітря і повертаються назад. Крим багато втратив зі зникненням «Кармана», тому що це була така неспокійна лагуна, казан, у якому вирувала творча життєва сила.

Як нині в Криму з театрами?

– Всі офіційні театри залишилися. Звичайно, вони тепер називаються «театри республіки», «федеральні». Крім кримськотатарського театру, якому, думаю, зараз не солодко. Це академічний кримськотатарський театр, єдиний у світі. Він не бере участі ні в яких політичних акціях, він дистанціюється від політики, і правильно робить. На відміну від колишнього українського театру, де ставлять патріотичні концерти за Росію.

Як вам живеться і працюється в Києві?

– Продуктивно, але несолодко. Хотілося б, щоб театром можна було годуватися, але цього не виходить, доводиться поєднувати роботу і театр, що фізично складно. Я працюю журналістом, випусковий редактор новин. У Криму я колись теж працювала в Чорноморській телерадіокомпанії. Повернулася до журналістики, бо інакше неможливо винаймати квартиру в Києві.

У державного театру є фінансування, можливість за державні гроші кудись поїхати. На жаль, у незалежного проекту PostPlay Театр такої можливості немає, ми ще зовсім юні. Дай Бог, у нас вийде існувати на якісь грантові кошти як соціальному театру. На жаль, державі не вигідні некомерційні вистави та театри, які не можуть вносити гроші в бюджет.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Там, де люблять давньогрецьке мистецтво2012-03-11
 
Повернення народу, що вистояв проти знищення2013-09-25
 
А.Сеїтаблаєв:"Кожен кримський татарин мріяв про своє кіно"2013-09-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#4

                        © copyright 2017