Ольга Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2016:#4
Бої в лікарняній палаті


Майданчик для роботи молодих режисерів, яким у Києві є театр «Золоті ворота», став одночасно місцем випробування сучасної драматургії та нових творчих кооперацій. Так, після більш ніж вдалої вистави «Сталкери» за Павлом Ар’є спільно з Молодим театром художній керівник «Золотих воріт» Станіслав Жирков взявся за ще один текст українського драматурга – «Слава героям».

Тексти Ар’є стали знахідкою для театральних режисерів, які своїми постановками прагнуть актуалізувати питання важливі та болісні для українського суспільства. На тлі далеко не завжди вдалих спроб рефлексувати останні події в новинних стрічках тексти Ар’є виявляються майстерним сплетінням травм трохи більш віддаленого минулого (як-от Чорнобильська катастрофа у «Бабі Прісі» чи конфлікт УПА та Червоної армії у «Слава героям») з широким спектром сьогоднішніх проблем, оскільки події в них розвиваються у нинішніх обставинах. Завершеності цьому колажу надають соковито прописані живі персонажі зі своїм особливим життєвим багажем та яскравими характерами.

Тож, відкривши таку багатоплановість текстів драматурга, режисери сміливо беруться за різнобічні їх інтерпретації. П’єса «Слава героям» майже одночасно з прем’єрою у «Золотих воротах» здобула сценічне втілення й у Львівському театрі ім. Лесі Українки (режисер Олексій Кравчук), де головні ролі виконують Олег Стефан та Юрій Хвостенко. А постановка Станіслава Жиркова розділилася ще на дві вистави – у Києві та Івано-Франківську, таким чином засвідчуючи доцільність та продуктивність театральних копродукцій.

Ініціатором проекту «Слава героям», крім художнього керівника театру «Золоті ворота», виступив також художній керівник Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський, а акторка Ірма Вітовська взялася за продюсерську частину. Акторам теж довелося попрацювати з колегами з інших театрів. Головні ролі виконують актор театру ім. І. Франка Дмитро Рибалевський та актор Івано-Франківського театру Олексій Гнатковський. Вони становлять стабільний кістяк вистави Жиркова, в той час як інші ролі виконують актори «на місці»: в Києві – акторка театру ім. І. Франка Ксенія Баша-Довженко та актори театру «Золоті ворота» Віталіна Біблів, Ірина Ткаченко та Сергій Кияшко. В Івано-Франківську – Галина Баранкевич, Надія Левченко, Ігор Захарчук та Олеся Пасічняк. Прем’єри відбулися взимку цього року.

Було б цікаво порівняти обидві вистави, однак на цей момент доведеться говорити про «Славу героям» саме в «Золотих воротах». А тут на глядачів чекає, як заявлено творцями, «специфічна комедія», хоча йдеться зовсім не про веселі речі. Події розвиваються в лікарняній палаті, куди потрапило двоє стариганів, яких важко назвати лагідними словами «дідусі» чи «старенькі», адже чоловіки переповнені надриву та готовності захищати свій біль, свою історію та свої абсолютно різні позиції. Один з них – Остап Шемеля (Олексій Гнатковський), воїн УПА, стовідсотково галицький хлопець, на що вказує й органічний акцент івано-франківського актора. Його сусідом у палаті закладу, що лікує ветеранів (різних воєн) є теж фронтовик, але представник ворожого табору – радянської армії – Андрій Чумаченко (Дмитро Рибалевський). І ось їхня війна продовжується через десятки років у колючих словах, лайках, звинуваченнях, грізних поглядах та майже бійках.

Зіштовхнувши цих колоритних персонажів, автор, очевидно, прагне пошуку порозуміння між непримиренними полюсами, тих точок дотику, які могли б стати приводом для діалогу, для об’єднання. І, схоже, знаходить їх, але вони такі нестійкі, що при найменшому натяку на розуміння чи симпатію суперники віддаляються та ненавидять один одного ще більше. «З яких це пір один українець другому не своїм став?» – звучить зі сцени, але рани оголюються знову і знову, і навіть те, що Андрій дає гроші Остапові на операцію, їх не примиряє. Автори демонструють, що, незважаючи на те «людське», що їх об’єднує, – любов, емпатія, співчуття, муки совісті, рівність перед обличчям смерті, – ідеологія настільки непохитна та всепроникна, що не дозволяє зрозуміти один одного.

Режисер, загострюючи сприйняття, грає на контрастах: комедії, майже фарсу і трагедії; старості персонажів та їхньої молодості; агресії та ніжності; беззахисності та вміння постояти за себе; показового гуманізму та бездушного здирництва. Гра персонажів загострюється до фарсу: дідусі, з одного боку, смішні: згорблені, в різностилевому одязі з яскравими елементами, обов’язково з медалями, але їхні вибілені обличчя та підкреслені темні кола навколо очей роблять комедійні амплуа персонажів не такими однозначними. Зміна світла та ритму на сцені повертає то одного, то іншого другого в молодість, де вона, втім, затьмарена жахіттями війни. В такі моменти ціпок перетворюється на рушницю, а актори блискавично і блискуче перевтілюються в молодих. Дмитро Рибалевський, якого звикли бачити в театрі Франка у ролях молодих героїв, та Олексій Гнатковський, енергійний Еней в івано-франківській «Енеїді», майстерно виконують вікові ролі.

Дідусі проявляють себе, також взаємодіючи з іншими персонажами, лінії яких доповнюють та поглиблюють основний конфлікт вистави. Так, на початку глядач знайомиться з дуже турботливою, людяною та інтелігентною лікаркою (Ірина Ткаченко), якій вдячні пацієнти щодня дарують квіти. До кінця вистави ми бачимо іншу завідувачку – холодну, прагматичну, здатну залишити дідуся своєї колеги помирати, якщо та не знайде потрібної суми грошей.

Ксенія Баша-Довженко грає внучку Остапа, яка працює медсестрою і якій потрібно знайти гроші, щоб врятувати дідуся (адже лікарня раптом знімає всі пільги для воїнів УПА). Ганна скромна, покірна та жертовна, але до кінця вистави вона раптом набуває «жіночності» («Піду в місто знайду чоловіка») та войовничості («Не заздрю тим, хто опиниться на моєму шляху»). Її дідусь у цей момент символічно надіває їй на голову свого картуза, передаючи всю свою войовничість та силу. Цієї миті Ганна декларує свою присутність та значимість («Раніше я тільки слухала, мене ніби не було, тепер я є»), а також готовність захищати свої інтереси, ідеали. Лікарняний костюм вона змінює спідницею та підборами – яскравим образом вольової жінки. У Ганни є залицяльник – це Петя, син сусіда по палаті. Він і шоколадки їй передає, але їхньому зближенню також немає місця в цій історії, спроба комунікації невдала: надто глибока прірва розділяє їхніх предків.

Ще один персонаж – медсестра Ольга – радше збірний образ, набір стереотипів, цей комедійний персонаж кон-трастує з серйозною Ганною. У виставі, як і в п’єсі, – скупчення стереотипів та загострення крайнощів. Якщо лайка чи колискова, то в Остапа вони показово галицькі, в Андрія – російські та радянські, якщо розмови про фемінізм – то натяки на Фемен, якщо лікар – то такий, що здирає останнє навіть з молодшої колеги, якщо помирати дідусям – то тільки у вишиванках. Але театр, який прагне обмірковувати важливі моменти, мусив би радше розвінчувати стереотипи, а не їх нагромаджувати. Крім того, особливо моторошними (чи пророчими?) видаються заклики на кшталт: «Я хочу, щоб була війна, щоб усе тут згоріло», зважаючи на те, що виставу було написано в «мирну» пору, а звучать ці слова в час, коли панують настрої зовсім протилежні.

Станіслав Жирков, беручись за «Слава героям», очевидно, шукав точки дотику і порозуміння між персонажами та – відповідно – і в глядацькому залі. Дідусі в лікарні пройшли свій останній бій, і хочеться вірити, що вони, як і інші персонажі, пережили трансформацію. Недаремно ж режисер їх перевдягає, до того ж в однаковий одяг. І нехай це будуть вишиванки – як символ держави, за яку боремося і сьогодні.


Корисні статті для Вас:
 
Ірма Вітовська. Життя у ритмі non-stop2016-04-11
 
К. Баша-Довженко:"Щиро відкрита до роботи"2014-02-13
 
Нові горизонти «Золотих воріт», або з МакДонахом не розслабишся2016-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#4

                        © copyright 2017