Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2016:#4
Незалежний московський театр повертає звичне


«Саду вже немає»

Скільки разів на сценах вітали існування любої, вельмишановної шафи! У виставі «Саду вже немає» Гаєв, вимовляючи ці слова, сильно вдаряє по «вельмишановній» долонею, ніби погоджуючись з тими, кому цей монолог неабияк набрид. Цей «Вишневий сад», прем’єра якого відбулася в Москві на початку квітня, так само далекий від звичних його інтерпретацій, як естонське місто Тарту – від Москви, і відбулася вона завдяки зустрічі молодих артистів театру «Ескізи в просторі» та естонського режисера Калева Куду, який за 17 років керівництва Тартуським студентським театром поставив чимало неординарних вистав.

Якщо хтось хотів побачити любовні історії – у спектаклі їх мало. Він більше «в бік» Ґротовського та Васильєва. Виокремлено три головні теми: розрив комунікації, криза ідентифікації та час. Чути відлуння ситуації на планеті, тривожність світу, яку Чехов передчував. Є точне відчуття приреченості, коли вже все відбулося. Режисер працює в західноєвропейській естетиці, йде від стилю та форми. Жанр – екзистенційна драма.

«Зазвичай режисери ставлять “Вишневий сад” як життєву історію. Для мене ж важливий текст, він особливий, це супертекст. Це заповіт Чехова, який був дуже хворий, коли його писав. В ньому є персонажі, які не з’являються на сцені, але дуже важливі. Метафоричні речі дають обсяг, як та ж гітара, яка може стати мандоліною. Цей текст писав Чехов, але він усередині кожного з нас», – коментує режисер.

Готуючи виставу, актори шукали риси персонажів у собі. Вони не ховаються за текст, а говорять про те, що їх хвилює. Калев Куду пропонує акторам подумати, що таке сад для кожного з них. Сад – це така річ, яку, якщо втратиш, то це кінець, це означає – втратити себе. Сад – це минуле, тож режисер вводить вставки про минуле акторів «Коли я був маленьким...» Кожен актор вимовляє невеличкий монолог про своє дитинство, написаний самостійно.

Використано прийоми розриву комунікації, що відсилають до театру Штайна і Брука, коли кожен говорить про своє. Вкраплені хоку і танка – метафоричні форми японської поезії, що передають, як плаче природа. Вони звучать саме в моменти розриву комунікації, по-своєму ілюструючи і доповнюючи суть чеховської п’єси.

Є й такі символи зі східної культури, як рис (його пересипають на лотках Аня і Варя) і яблуко. Вишень, до речі, немає, тільки гілочка. Її кладуть на горбик зі справжньої землі під час похорону саду. Особливе місце в розкритті теми часу посідає великий електронний годинник, що протягом усієї четвертої дії показує зворотний відлік хвилин і секунд до від’їзду. Всі одягнені або в чорне, або в біле. Вистава характерна мінливим темпоритмом, рухи сильні, різкі, несуть у собі і гумор, і притчу: той же удар Гаєва по шафі долонею; Яша, обіймаючи Дуняшу, валить її на підлогу, вона простягає для поцілунку не руку, а ногу; Раневська ллє чай у повну чашку, розповідаючи, як смітить грішми, він ллється і ллється через край.

У виставі є родзинка, що запам’ятовується: пісня Лопахіна (Дмитро Максименко) на мелодію шлягера Стаса Михайлова. Слова написав Василь Карпов (виконавець ролі Яші), переказавши у віршах переможний монолог купця після купівлі саду. Лопахін спочатку тихий-тихий, а в пісні його прориває, і ми бачимо його істинного. Актор розповідає про роботу над роллю: «Ми намагалися знайти в собі те, яким Лопахін може бути сьогодні. Я черпав натхнення у сучасних начальників, які піднялися в 90-х. Коли Лопахіну говорять про прекрасне, для нього це – гроші, естетично він є на рівні шинку і пісень Стаса Михайлова. Головне, що він, отримавши все, що хотів, не має щастя, а тільки ще далі занурюється в трясовину, будучи глибоко нещасною людиною. Він боїться, що його час мине і все зникне, тому живе теперішнім моментом. Він уособлює сьогодення. І це перемагає, тому що сьогоднішні можновладці в Росії – це такі ось Лопахіни».

Зазвичай виділяють Раневську як головного персонажа, але не в цій постановці. Тут головна дійова особа – сад. Ірина Міхейшина, виконавиця ролі: «Раневська – молода жінка, яка живе минулим, обирає не тих чоловіків і страждає від цього. Мучениця».

Для Гаєва (Артем Мінчук) минуле – добре, майбутнє – невідоме, сьогодення – погане. Це ставлення до сьогодення він приховує за своїми промовами. Фірс – людина, в якої все забрали. Він у виконанні Дмитра Мишкіна, – людина нізвідки, якийсь дух, і він же «ді-джей», що сидить у кутку і веде звук у виставі. Епізодичний персонаж Перехожий – ледь не головний, він, за словами режисера, несе звістку про те, що все скінчено.

У 2008 році Калев Куду сказав: «Мені цікаві катастрофи взагалі, соціальні та індивідуальні, їхні причини та мотиви». Спектакль-катастрофа «Саду вже немає» підтверджує, що ця тема цікавить його й сьогодні.

Дмитро Мишкін (один із засновників театру «Ескізи в просторі»): «Ця робота для нас – найдорожча (не в матеріальному плані) і трудомістка. Досвід цікавий, заради досвіду ми за неї і взялися. Калев Куду – досвідчений, зрілий режисер. Як у нас в молодості буває: заносить, хочеться якнайбільше, з’являються зайві образи, здається, що річ незрозуміла і треба її зробити яснішою, «бахнути» що-небудь. У нього все вже ясно, він навчає стриманості, мені здається, після цього в акторів має бути позитивний досвід. Ми давно хотіли спробувати попрацювати з іншим режисером. Адже в нас режисерами є автори ідеї. Хто придумав, той і ставить. У нашій творчості дуже важливе написання сценарію, це 80% постановки. Тому ми – авторський театр. Якщо ти не сам пишеш сценарій, а якийсь дядько тобі написав, – то так ми ще не робили.

Наприклад, Дмитро Максименко придумав, написав сценарій, – сюжет навколо оповідання «Муму», заснований на фактах із життя Тургенєва. Він і є режисером спектаклю «Твір на вільну тему». На фінальному етапі роботи над виставою приєдналися всі ми і дотягували цю історію».

«Театр не може бути розважальним мистецтвом»

Продовжуємо розмову з Дмитром Мишкіним про театр «Ескізи в просторі».

– Як починався ваш театр?

– Ми разом навчалися в університеті, нас було шестеро, всі з різних курсів. Вирішили робити щось спільне. Спочатку проводили поетичні вечори, потім прийшли до створення вистави, шість років тому. Перша називалась «Будка слона». Ми самі придумали сюжет, написали монологи, це був наш перший досвід у драматургії. Потім ще додалися люди, тепер близько двадцяти чоловік плюс музиканти, художники. А самі ми – режисери. За першою освітою – режисери театралізованих видовищ.

– В якому університеті ви навчалися?

– Московський університет культури і мистецтв, тепер це Московський державний інститут культури, МГІК. Він багато нам дав, точніше сказати, ми від нього багато взяли. Давав-то він усім, а взяли далеко не всі. Так вийшло, що ми почули правильних педагогів, правильні слова, саме почули. В нашому університеті були класні педагоги і майстри, проте в московському театральному середовищі він не котирується. Для театру випускають у ГІТІСі, в Щуці, у МХАТі, а тут – культпрацівники для БК, тож доводиться долати таке ставлення. Ми створили все-таки театр, виступаємо – театр виходить з приміщення, ми показуємо на вулиці, на різних нестандартних майданчиках, робимо проекти візуального та документального характеру, чому нас не вчили. Не було в нас предмета «документальний театр», ми самі до нього прийшли, потім зрозуміли, що світовий досвід далеко попереду, і почали вивчати його, їздити на фестивалі. Самоосвіта зіграла вирішальну роль.

– Які у вас є документальні вистави?

– «Батьки», «Журналіст: життя в секунду». «Муму» теж певною мірою документальний, бо заснований на реальних подіях з життя Тургенєва. Він написав некролог на смерть Гоголя, і його посадили. «Муму» він писав у в’язниці.

«Журналіст: життя в секунду» – про Анну Політковську та Юрія Щекочихіна, відомих журналістів кінця ХХ – початку ХХІ століття, що вплинули на хід подій у Росії. Автор сценарію і режисер – Ірина Міхейшина. Вистава не про політику, хоча вони повністю в ній перебували, Юрій Щекочихін навіть був депутатом в Держдумі від партії «Яблуко». Ми акцентували на тому, якими вони були людьми. Розповідали про них як про професіоналів, про їхні труднощі, як вони жили в усьому цьому, під всілякими погрозами, до того ж не розбереш, були це загрози від держави, від мафії або ще від когось, але вони крізь усі ці джунглі пробиралися, і несли все-таки свою тему, і залишалися до останнього справжніми людьми. Як жахливо обірвалося їхнє життя! Політковську застрелили в ліфті, а зі Щекочихіним – загадкова історія, його близькі знайомі і родичі вважають, що він був отруєний.

Цей спектакль – проект, спільний з Центральним будинком журналіста. Його директор Ігор Степанов придумав театр документальної журналістики, і ми зробили першу прем’єру з цього циклу 26 квітня, репетиції тривали паралельно з «Садом». Далі заплановано вистави про Дмитра Холодова, Влада Лістьєва і т. д. Але спочатку – акцент на загиблих журналістах. Яких уже більше 500, починаючи з 1996 року.

Для вистави «Батьки» монологи написали самі актори – реальні історії дітей про своїх батьків. Режисер – Ірина Міхейшина. Випускали його в театрі «Відкрита сцена» на Поварській, який потім закрили безсовісним чином. Зараз вистава йде в центрі Мейєрхольда, що є наразі єдиним молодіжним майданчиком, який займається експериментальним мистецтвом.

– Крім цього, граєте на сценах інших театрів?

– Так, граємо. «Ідіот» буде в новому молодіжному культурному центрі «Хитровка» в історичному районі Хитровка, і там очікується багато чого, крім театру. В Театрі.doc ми грали «Батьків», коли закрили «Відкриту сцену» на Поварській. Брали участь в Лабораторії «Людина світу» в Суздалі на початку серпня 1915 року. Там були також театр «Практика», Театр.doc, Московська школа нового кіно, Юрій Муравицький.

Ми – самостійний, незалежний театр, яких багато в Москві. Ми познайомилися з іншими такими ж театрами і робимо спільні проекти.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Литовець, одержимий Чеховим2004-02-11
 
Хай лялькарі чаклують, а волики прошкують!..2013-07-30
 
Алла Бабенко: класика завжди актуальна2011-06-06
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#4

                        © copyright 2017