Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2016:#4
Спілкування з Миколою Вінграновським


Документальний фільм Петра Марусика «Микола Вінграновський» показали в Синій залі Будинку кіно і це була данина поету і кінематографісту, якому 7 вересня виповнилося б 80 років. Ім’я Миколи Вінграновського дороге кожному шанувальникові українського художнього слова. Ім’я, що є свого роду знаком якості у просторі літератури. Відійшов Микола Степанович дочасно, але залишив нам багато: фільми, поезію, роман «Северин Наливайко». І залишився фільм про нього. Повнометражний документальний фільм, знятий 1993 року, а сьогодні, як і багато інших українських фільмів, майже забутий. Він зачаровує відвертістю і щирістю поета, який не просто розповідає про себе, читає свої вірші, а й звертається до часу, немов звіряючи ним своє призначення і творче надбання.

Оператор стрічки Родіон Єфименко сказав, що ідея фільму виникла спонтанно, але результат перевершив усі сподівання. Найбільша дяка документалістам за Вінграновського – читача свої поезії. Причому режисер надзвичайно делікатно й тактовно чергує поета в кадрі й пейзажі, життя яких, озвучених рафінованим словом, ставало активним. Двічі в кадрі з’являються фрески зруйнованої культової споруди: в давно покинутих руїнах на стінах збереглися виразні портрети людей – камера уважно їх розглядає, сполучаючи їхню мовчазність з філософськими поетичними сентенціями про час, його швидкоплинність, про те, чому одне він змітає, а інше залишає. В контексті самопізнаня поета ці фрески набувають концептуального символічного виміру, стають образом українського буття, стільки разів руйнованого і все-таки сущого – у спадщині давнього маляра, у магічній силі чистої поезії.

23 роки минуло відтоді, коли знімався фільм, але все, що говорив Вінграновський, напрочуд актуальне й нині. У спонтанно вибудуваному сюжеті, крім стислого автобіографічного зачину (як поїхав з села на Миколаївщині до Києва вступати в театральний інститут і неоціненного документального епізоду, коли Вінграновський читає вірші Максимові Рильському), є кілька основних тем: власна творчість, роздуми про Україну і Олександр Довженко, з яким Вінграновського звела доля завдяки педагогу Іванові Чабаненку, котрий взяв його до себе на курс, а потім розповів про нього Довженкові, і той приїхав до Києва подивитись на юнака, після чого забрав його до Москви, у ВДІК, у свою майстерню. Був це 1955 рік.

Із темою Довженка-людини тісно переплітається тема історичної долі України. Довженко все знав про нищення української творчої інтелгенції, мучився тим, говорить Вінграновський у фільмі. Тим самим відповідаючи спробам знецінити Довженка-митця за те, що той нібито служив системі. До речі, у фільмі Петра Марусика не йдеться про творчість Вінграновського в кіно, де б він мав продовжувати традиції Довженка. Очевидно, Вінграновський розумів, що стосунки з кіно не склалися, що поет переміг у ньому кінорежисера. Та все-таки, закінчивши зніматись у цій стрічці, він береться за несподівану роботу: переозвучує документ О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну»: замість ідеологічно-правильних реляцій накладає записи з Довженкового «Щоденника», які сам і читає. Виникало запитання, чи мав Вінграновський право так робити? Очевидно, мав, як учень Довженка, як людина, що знала його особисто. А згодом Вінграновський працював над проектом «Столиці Гетьманщини». Тільки, на жаль, це, як і багато інших документальних фільмів 1990-х, не дійшло до глядача.

У фільмі немає прохідних чи випадкових моментів. Чи не найвиразнішою є розповідь Вінграновського про те, як він працює над романом «Северин Наливайко». Поет звертався до цієї постаті ще в 1960-х – його вабили сильні особистості з минулого, які в повній безнадії починали «битву за Україну»: тоді написав коротку поему (не була надрукована) і сценарій, якому не дали ходу. І те, з яким трепетом він говорив про свій роман, підтверджує результат. Хто його читав, той не міг не захоплюватись ароматом української мови, образом головного героя, середовищем і якимось дивовижно натхненним зображенням життя природи.


Корисні статті для Вас:
 
«У СИНЬОМУ НЕБІ Я ВИСІЯВ ЛІС»2007-06-11
 
Єжи Гофман: з любов’ю до України2004-02-11
 
«Один з найближчих моїх київських друзів…»2015-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#4

                        © copyright 2017