Йосип Гірняк Перейти до переліку статей номеру 2016:#4
Фестиваль кінокартин Олександра Довженка


Після драматичного конфлікту Чарлі Чапліна з урядом США і після переїзду його до Швайцарії Москва нагородила Чапліна сталінською премією. Сталін, для вручення нагороди лавреатові, вирядив Олександра Довженка до Швайцарії. На цю пропаґандивну функцію (передачу 50.000 дол.) не сподобився жаден інший корифей кінематографії – лише «опальний» Довженко, який у тому часі не мав права жити на Україні, але ім’я якого західній мистецький світ вище цінив та поважав за інших. Другого дня по тій церемонії Чарлі Чаплін поїхав у Париж і особисто передав цю суму славнозвісному католицькому священикові «Жанові» на його притулки для бездомних, нещасних калік та невдах. Пожертви на ту ціль популярний ідеаліст католик збирає по всьому світу. Жест великого актора нашої епохи повинен був переконати суворих прокурорів, що їхнє обвинувачення Чарлі Чапліна в приналежності до комуністичної партії основане на доволі релятивних твердженнях. Інтуїція гуманіста-актора не могла не відчувати брехні і трагедії, яку несе світові московський комунізм. Підозріваю, що він, по людській слабості, не встояв перед спокусою спокійного доживання старости, з многочисельними нащадками, на рахунок мільйонів, які він мусів би віддати державі в формі податків від своїх зарібків. Як відомо, тою хворобою хворіє багато громадян цієї країни.

Трагедія Олександра Довженка – в його приреченності! Московсько-більшовицька тиранія ограбила його талант, його славу у західньому світі, його поетичний хист і його любов до батьківщини. Треба тільки ясного зору, треба чистого і одвертого серця, щоби догледіти і збагнути бездонну трагедію української людини, і цю безодню, в якій мусів жити і творити Олександер Довженко.

В Нью-Йорку, в дільниці мистецького життя і темпераментної богеми закінчилась демонстрація майже всіх Довженкових фільмів. Видно, що мистецький світ не перестає цікавитись майстром, який вже давно не творить, якого перші, німі фільми для сьогоднішнього широкого глядача вже анахронічні своєю формою, і які являються вимовною і повчальною історією.

Хто пригадує стан кінематографії двадцятих років на Україні, засилля чардинівщини, максимовщини та поклонство перед спровінціялізованою мажухівщиною[1], той не забув того динамічного зриву, яким Довженко сколихнув пореволюційну Україну своїми першими, німими фільмами. Сьогодні, проглядаючи ті твори, учасник тих полум’яних років ще раз зворушиться глибокою поетичністю, вимовним ліризмом, скульптурною статикою та диявольським темпераментом – українського степовика. Тиха течія, монументальна закам’янілість матері і шалений лет до неї мертвого сина, прив’язаного до гармати. (Вимовний перегук з легендарним летом Мазепи на спині дикого коня).

Довженко рішуче відкинув заштамповану рутину тогочасної кінематографії, він майстерно використав незайманість молодого актора і подбав тільки про те, щоби цей новий виконавець відповідав образові і типажам, які автор сценарія і режисер-реалізатор бачив у своїй уяві. Перші фільми Довженка вражали – українською філософією, поетичністю, музичністю і молодими виконавцями. Сирість, наївність, грубість переплітались із щирістю, ліризмом і чесністю сценариста і режисера. Вони й сьогодні вражають – позитивами і неґативами філософії української людини.

Після війни більшовицькі бюрократи закрили перед Довженком павільйони і лябораторії української кінопромисловости. Тоді кінорежисер був змушений обмежитись літературною діяльністю. Його повісті, його щоденні записки, його медитації – це багатющі кіносценарії, які після смерти автора його дружина – артистка Сонцева використовує для своїх режисерських вправ. Так постали: «Поема про море», «Повість полум’яних літ» і «Зачарована Десна», частини якої демонстровано у Москві учасникам «української декади». У цих фільмах вже лягла рука Сонцевої на спілку з московськими режисерами, операторами та акторами. Участь українських мистців у них мінімальна. Від Довженка там залишився «обездушений» сценарій, і бліда тінь його надхнення. Проте й у цих посмертних слідах жевріє його чарівність.

Останніми часами, при кожній нагоді міжнародніх фестивалів, ім’я Олександра Довженка згадується чимраз тепліше і значніше. Ось перед мною лежать сторінки французького журналу «Аrts» (17–23 травня 1961 р., Париж). Там є стаття: «Канни: записки в нотатнику фестивальців». Стаття дає звідомлення про фільми. Автор статті Jean Dоuсhеt. Стаття суворо-критична. Там є, наприклад, речення такої загальної оцінки: – «спільний знаменник цього фестивалю є нудьга»... Але для Довженка зроблено виняток:

«Неділя 7 травня. Вечір дає нам усе таки несподіванку. Вдова великого Довженка презентувала другий фільм, що його вона реалізувала на основі сценарія свого чоловіка... «Історія огненних років» це сюжет написаний Довженком 1948 року. Отже фільм, в якому відчувається ера Сталіна. Герої викуті з одного каменя. Це палкі картини боїв України і українців під час війни. Ліричний подих Довженка, що вповні дозрів у «Поемі про море». Є тут моменти, що приголомшують поетичною красою». «Довженко це співучасник дуже рідкої когорти надхненних кіномистців. Я знаю тільки трьох. Його, Аbеl Gаnсе і Кіng Vіdоr... У Довженка зовсім несмачне і смішне йде в парі з моментами чистої піднеслости»! І далі: «Його естетика відповідає генієві українського селянина, що одночасно тяжкий і делікатний, грубий і витончений, тривіяльний і шляхетний, Арієль у Калібані».

З усіх підсовєтських кінорежисерів – Олександер Довженко у світовій пресі пожинав чи не найпохвальніші оцінки і відзови. Але жоден з московських майстрів кіно не підпадав під такі удари, як він. Йому не можна було не тільки жити і творити на Україні, йому не дали й вмерти на рідній землі, якою пашіла вся його творчість.

Після мого повороту з заслання в 1940 році, Олександер Довженко запросив мене на інтимну зустріч. Я не міг заховати свого болючого враження від його зовнішнього вигляду. Минуло вісім років, коли ми востаннє бачились. Коли б я не йшов на побачення з Довженком, я не пізнав би людини, яка зразу кинулась до мене. Я опинився в обіймах сивого, як лунь, дідугана з сірим ізтерзаним обличчям. Він, помітивши моє гнітуче враження і німий запит про причину такого передчасного постаріння – промимрив: «не дивуйтесь, – мені тут на волі не легше було. Це наслідки дволітньої праці над «Щорсом»! Якщо я ще живу, то завдяки твердому хребтові мого роду!»

Цей фільм він мусів робити на особисте замовлення Сталіна. Праця проходила в часах генеральної масакри учасників більшовицької революції. Сталін з Єжовим поліквідували історичних героїв щорсівських походів. Тоді на наказ з Кремля треба було ті «легендарні фіґури» із фільма викидати і замінювати тими, яких підказував сам Сталін. Поки нові кадри фільму викінчувано – нових героїв неставало в живих. І так без кінця!.. Кожної днини, кожної хвилини автор фільму чекав й на свою чергу...

Слухаючи його, я не міг відповісти собі на питання: «Де у тих часах було легше? В концтаборі чи на «почесній праці» придворного мистця?»

На це питання може відповісти хіба тільки еміграційний «охоронець патріотичних риз»!

Ж-л «Листи до приятелів». 5–6 (99–100). Р.ІХ. Травень–червень 1961. Нью-Йорк.

Публікація Валерія Гайдабури

Від редакції. Текст Йосипа Гірняка, насамперед його вступна частина, вимагає коментаря. Адже йдеться про факт нібито поїздки Олександра Довженка до Швейцарії, щоб вручити Чарлі Чапліну Сталінську премію. Факт цей не зафіксований жодним біографом Довженка. Річ у тім, що Чарлі Чапліна після того, як він 1952 року покинув США і переїхав до Європи, а згодом оселився у Швейцарії, нагороджували різними почесними нагородами правителі провідних європейських країн. У 1949 році в Римі було засновано Міжнародну премію миру. І саме цією премією 1954 року нагородили Чарлі Чапліна і Дмитра Шостаковича. В грудні того ж 1949 року було засновано Міжнародну сталінську премію миру (очевидно, як альтернативу згаданій), нею нагороджували переважно зарубіжних діячів мистецтва і культури – їхні імена відомі, але серед нагороджених Чапліна немає. Очевидно, у сприйнятті Йосипа Гірняка відбулася контамінація цих двох премій. Тож ні Довженко, ні хто інший ту премію не міг вручати.

  1. Ідеться про режисера Петра Чардиніна, акторів Максимова та Івана Мозжухіна – всі троє починали діяльність у кіно ще до 1917 року. – Прим. редакції.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Олександр Довженко. Виступ на Київській кінофабриці 1936 року2006-02-11
 
Довженко в "Історії кіномистецтва" Жоржа Садуля2012-06-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#4

                        © copyright 2019