Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2016:#5
Під сонцем


«Під сонцем»; Режисер Ігор Парфенов; Оператор Олександр Буров; Актори: Ігор Парфенов, Олена Слюсарчик, Олексій Денисенко, н.а. України Людмила Кара-Гяур, н.а. України Володимир Маляр, Андрій Гусаков, Роман Жиров, Артем Рагра

Студія «Ступені», Україна; 2016

Важкий монстр легкої промисловості – вкрай запущена споруда харківської швейної фабрики, що споглядала Благовіщенський собор, фрески Врубеля та будні Центрального ринку, віднедавна завирувала активним арт-життям. На першому поверсі фабрики розмістився паб із залишками чарівного обладнання та складськими піддонами в якості столів, дбайливо змащених матово-чорною фарбою… Решту простору наповнює мінімалістична музика.

Дійство, що відбулось на другому поверсі, змонтоване з кількох стилістично споріднених фільмів[1], знятих свого часу Ігорем Парфеновим, теж виявилося вкрай аскетичним. Досі ті самі кадри я сприймав у контексті нерозривно пов’язаної з ними вербальної складової, але тут від будь-яких слів режисер відмовився. Однак у стрімкому музичному супроводі те, що оживало на «фабричному» екрані, виглядало не менш насиченим, ніж кілька його вербалізованих оригіналів. Виявилося, що енергія сучасного героїчного коміксу, не розпорошена в зайвих словах, теж буває красномовною.

Кримська Біла Скеля, що колись слугувала натурою для фільмів радянської доби, переоцінюється в згаданій стрічці в обставинах сьогоднішнього буття тамтешніх жителів. І тих, хто духовно залишився з Україною, й тих, хто, ніби гадюка на дудочку, рушив на дзвін російського ошийника. Осучаснені характери, запозичені в Толстого й Арцибашева, режисер помістив у середньовічний простір останньої кримської шкуродерні: там тварин убивають не модерно – електричним струмом, а консервативно, як у давнину, – обухом по голові. Хоча ця обставина неабияк бруталізувала дійство, але й підсилила його універсально-символічний лад.

Одного з героїв – розвідника добровольчого батальйону – зіграв у фільмі сам режисер (фактура дозволила: Ігор Парфенов кілька разів був чемпіоном Харкова з дзюдо). Доброволець разом з дружиною (актриса Олена Слюсарчик) потрапляють у полон до колабораціоністів. Жінка стає наложницею одного з місцевих бандитів, але їй удається звабити його середнього брата – в надії, що той звільнить її чоловіка… Із двох головних тем кінематографа – любов та смерть – у цій стрічці перемагає остання. Так, шанувальника наложниць і «русскіх обичаєв» у відчаї вбиває його наймолодший брат – «дурник» без переконань (але ті, що так гадали, не вгадали). Провину за скоєне бере на себе середній брат, і «нові господарі» розраховуються з ним за законами воєнного часу. Мати проклинає наймолодшого…

Міцні сімейні узи – характерна риса місцевого життя – розсипаються на очах; про повагу та любов у нових історичних обставинах годі й мріяти. Скажемо ширше: любов у звичному розумінні – зайве слово в лексиконі режисера Парфенова. Воно, як і в інших його фільмах, збігається з поняттям чоловічої гідності, жіночої честі, опосередковується вірністю-відданістю, але позбувається своєї ірраціональної складової.

Честь та гідність пересічних людей у найважчих і найбрутальніших обставинах життя є ключовими словами цього фільму. Їм протистоять ненаситність владних чиновників та їхніх прихвоснів, що майже завжди здобувають перемогу над героїчними характерами. Не схильна до естетського інтелектуалізму соціальна ангажованість такого конфлікту відповідає в стрічці її аскетичній формі. Здається, що у чорно-білому фільмі переважає середній план, хоча амплітуда й пластика монтажних переходів камери Олександра Бурова – оператора, що тривалий час працював з Олександром Сокуровим, – беззаперечно динамічна й вражає навіть сама по собі.

Надихнув російськомовного українського режисера Ігоря Парфенова на цей цікавий експеримент, – за його власним висловом, – фільм «Земля» Олександра Довженка. Й справді, деякі паралелі – стилістичні й змістовні – не рівновеликого, звісно, масштабу – в обох стрічках простежуються. Але замість філософсько-поетичного осмислення буття й констатації мудрості природи, що змушує платити данину її сліпим богам, буття у фільмі «Під сонцем» виглядає інакше. В його оцінці акцентується якась прагматична гримуча суміш позасистемного ліворадикалізму й акціоністської боротьби за «права тварин».

Основні біди нинішнього суспільства, на погляд засновника й керівника міжнародного правозахисного кінофестивалю «Ступені», який щороку відбувається в Харкові, зумовлені нашим ставленням до беззахисних «братів менших». Толстовський дух вегетаріанства й радикальної ненависті до невегетаріанців, притаманний усім[2] стрічкам режисера, особливим чином переплітається тут із тієї ж сили ненавистю до молоха істеблішменту, що планомірно пережовує беззахисних людей. Сильна метафора, що, поза сумнівом, має право на існування.

Але розкріпаченість Ігоря Парфенова в показі деталей насильства, подробиць убивства (та й взагалі, як кажуть його завзяті «шанувальники», – усього живого: зображення, актора, камери…) просто приголомшує. В соціальних мережах режисеру частенько закидають, що його фантазії «агресивні й беззмістовні», а його філософські конструкції «переобтяжені порожнечею». Критикують за жорсткий епатаж, яким він намагається відтворювати лагідні та тонкі речі. Й, звичайно, закидають відсутність християнської етики, що змушує його сюжети рухатися не від поганого до хорошого, а навпаки.

Частка справедливості в таких закидах є, але тут ми маємо справу не з режисером, якому часто-густо не так уже й важливо, що знімати, а з людиною, що має певну громадянську позицію й обрала кінематограф як спосіб донесення своїх громадських переконань. Важливо нагадати, що колись Парфенов перебував на вершині комерційної піраміди, але скоро відчув гнилість її основи й не захотів будувати омріяний у дитинстві «споживацький рай». Усі попередньо зароблені кошти він почав витрачати не на «іменини негідників», а на боротьбу з бідами сучасного світу, як він їх, звісно, розуміє, та з усім пафосом, на який здатен «майстер спорту». Головні ж біди, з його точки зору, такі: всюдисуща агресивність, бандитські війни індивідуального й тотального масштабу, розпад аристократичних, а останнім часом і буржуазних, традицій, свято плебейства, експансія варварства, перетворення індивідуальної культури в масову… Окрім того, всі можуть і мають жити «під сонцем»: і люди, і звірі. В глибині його сумління існує ще один спомин, можливо, ілюзорний – про колективну мораль.

Так, багатьом людям з «тонкою шкірою» сьогодні, як і в часи Вольтера чи Толстого, неприкаяно й самотньо. Більш активним випадає інша доля. В нинішній реальності за намір на своїй землі «трошки підірвати» пам’ятник ненависно чужому історичному монстру або на суді порівняти вождя північного сусіда з шекспірівським карликом відомий тепер на весь світ (також без фахової освіти) Олег Сенцов має заплатити десятками років неволі. В чому прогрес і в чому суть екстремізму – в індивідуальному хотінні порівнянь та символічного злочину чи в системній помсті за найменше умовне порівняння – для багатьох це питання й досі не вирішене… Втім, «таке кіно» – в житті й у кіно – створює метафоричні проекції, в яких запальні руйнівники давнішніх монстрів часом самі не помічають, як ерозія руйнує їхню власну душу. Але це скромна ціна, щоб зміцнити їхній і наш дух.

  1. Частину кадрів було дознято в окупованому Криму.
  2. Повнометражних, за власні кошти, він зняв, мабуть, не менше десяти. Деякі з них отримали відзнаки на зарубіжних фестивалях.


Корисні статті для Вас:
 
Відлуння війни на Донбасі2016-09-11
 
Проект «Музика монокля»2016-09-11
 
Рух до недосяжного2016-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#5

                        © copyright 2017