Вікторія Ільків Перейти до переліку статей номеру 2016:#5
«Чуттєво-емоційний» театр Андрія Білоуса


Про професію режисера Андрій Білоус мріяв з дитинства, хоча не бачив жодної театральної вистави (народився і нині проживає в м. Василькові). Поки однолітки літом ганяли футбольного м’яча, найбільшим його захопленням були книги: читав навіть уночі (під ковдрою з ліхтариком) потай від батьків; серед улюблених – романи О. Дюма. Здобувши акторську освіту в Київському інституті імені І. Карпенка-Карого (тепер – університет), одразу вступив на режисуру. Своєю дипломною виставою «Украдене щастя» за однойменною п’єсою І. Франка (згодом увійшла до репертуару Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я») Білоус одразу заявив про себе як про сміливого й неординарного режисера, а згодом – і «плідного» (регулярно випускав по 3–4 постановки на рік).

Як і кожен театральний режисер, Андрій Білоус мріяв про власний театр. Бажання мати окремий творчий осередок спонукало до рішучих дій, тому в 33-річному віці він почав закладати перші його «цеглини», створивши Театральну майстерню «А.Бетка» (2009 р.). Орендуючи малу сцену Палацу «Україна», Андрій реалізовував власні проекти, а також допомагав дебютувати молоді. На той час уже був зафіксований феномен позаконкурентної одноосібності А. Білоуса у порівнянні з іншими молодими режисерами Києва, а за його плечима значилося 14 повноцінних вистав у провідних театрах Києва, Миколаєва та Севастополя. Втім, доля внесла свої корективи: 2012 року А. Білоусу пропонують очолити Молодий театр, і з цього часу відкривається нова сторінка його творчості.

Режисер ніколи не «загравав» з публікою: завжди намагався власними спектаклями виховати глядача, готового мислити, аналізувати та відчувати. Він є прихильником психологічного драматичного театру та театральної школи з традиційним акторським і режисерським вихованням. Ставку А. Білоус робить на якісний текст (класичний або сучасний, драматичний або прозовий), оригінальне умовно-стилізоване метафоричне оформлення та на першокласних виконавців, яким майстерно, з природною легкістю вдається транслювати багатогранну палітру людських почуттів і переживань. Ювелірно відшліфований чуттєво-емоційний пласт вистави поступово стає головною особливістю його режисерського почерку. За цим принципом здійснено і його останні постановки в Молодому театрі: гостро-драматична дуель «Загадкові варіації» Е.-Е. Шмітта, двобій фатуму і щирих почуттів у виставі «Підступність і кохання» Ф. Шиллера, «спекотні» пристрасті – «Жара» за повістями І. Буніна «Наталі» та «Мітіна любов», сакральна мелодрама «Зачарований» за п’єсою І. Карпенка-Карого «Безталанна», комедія-страшилка «Однорукий» за п’єсою «Руковтинання в Спокані» Мартіна МакДонаха.

Цієї весни Андрію Білоусу виповнилося 40 років. Йому успішно вдається поєднувати посади директора, художнього керівника і режисера Молодого театру з викладацькою діяльністю в університеті імені І. Карпенка-Карого та університеті культури і мистецтв. Щоб не забувати акторську професію, деколи погоджується на пропозиції знятися в серіалах. Як режисер поставив 22 вистави, які були відзначені різноманітними преміями. Цьогоріч номінувався на здобуття титулу «Людина року». У новому театральному сезоні презентуватиме прем’єру «Лихо з розуму» О. Грибоєдова.

– Робота в Молодому театрі цілком почала відповідати своїй назві: в репертуарі вистави молодих режисерів за п’єсами молодих драматургів, на сцені та поза сценою — багато молодих працівників, серед глядачів все більше молоді...

– Переконаний, що енергія має бути молодою. Без неї неможливо нічого нового створити. Це енергія життя, розмноження, яка всіх приваблює, до якої всі тягнуться і прагнуть доторкнутися. У цьому вся хитрість. Проте енергія не від віку залежить. Бувають іноді такі внутрішньо ледачі молоді актори, ну, просто дідугани в душі. От, наприклад, актору Валерію Шептекіті 75 років, а енергія в нього вісімнадцятилітнього хлопця. Я захоплююсь такими людьми, якби мені стільки, я б уже гори звернув. А ще я помітив, що коли досвідчені актори на сцені стають поруч з молодими, вони одразу змінюються: наче згадують, як бути молодими, і теж внутрішньо омолоджуються. Деколи Станіслав Боклан чи Олексій Вертинський буркотять на репетиціях: «Я вже старий» або «Мені вже пора на пенсію». А коли на сцену виходять поруч із молодими акторами, то в них спрацьовує підсвідомий перемикач – «я молодший, сильніший, яскравіший, енергійніший» – і вони оновлюються духом. Ця енергія – своєрідний двигун усього колективу.

– За вашими словами, у кожному театрі серед акторів ви завжди шукаєте творчих однодумців. Хто став вашим спільником у Молодому і чи Станіслав Боклан, як і його брат Микола, потрапив до цього переліку?

– На даному етапі виокремлювати поіменно когось було б непедагогічно з мого боку. Найголовніше, що в театрі немає людей, з якими б я був у конфліктах. Щодо Бокланів, то Станіслав і Микола – це брати-близнюки за духом, неймовірно талановиті й віддані роботі. Стаса більшість побоюється у театрі, бо він досить похмурий, завжди ріже правду-матку, ніколи не скаже на чорне – біле. Але мені було легко з ним зійтися і почати працювати, адже я мав уже досвід роботи з Миколою. Вони дуже схожі за характерами і манерою спілкування, тому спільну мову ми знайшли швидко. Особливо цікаво було працювати в останній виставі «Однорукий» за п’єсою Мартіна МакДонаха «Руковтинання в Спокані», де Станіслав зіграв Кармайкла.

– Ви неодноразово казали, що вам не цікаво ставити п’єси про низи суспільства, де панує бруд, нецензурщина, расизм, беззмістовність життя. Чим зачепив вас текст Мартіна МакДонаха?

– У цій роботі я подолав самого себе, адже абсолютно не знав, як ставити цю п’єсу. Це мій перший експеримент: постановка з ненормативною лексикою. Хоча нецензурщина у творах МакДонаха працює не як засіб чи інструментарій, а як обманка – затягує глядача, щоб його обдурити. Як відомо, в англійській мові лише одне лайливе слово, проте наші перекладачі «постаралися», аби показати «багатство» української.

П’єси МакДонаха – такі собі моторошні страшилки, казки для дорослих. «Руковтинання в Спокані» – високого штибу трагікомедія. Абсолютно новий виток у світовій драматургії, спроба поєднати цілком протилежні, несумісні речі. У ній драматург майстерно «дурить» глядача: навчає так, що публіка навіть не здогадується про те, що її зараз будуть виховувати. Автор несподівано й ненав’язливо в дуже яскравій сучасній формі говорить про такі серйозні речі, як любов, дружба, вірність, відданість – повний набір базових класичних тем.

«Однорукий» – найскладніша моя вистава на нинішньому етапі. На репетиціях пітніли всі: і досвідчені – Боклан, Суржиков, Кістень, і молоді актори. Ми довго не знали «на якій кобилі» під’їхати до цього драматурга, і я дуже радий, що нам вдалося знайти «ключик» до цієї п’єси.

– Молодий театр приєднався до Міжнародної театральної конвенції. Чи є вже певні позитивні результати від цього вступу?

– Я одразу був скептично налаштований до цього, розуміючи, що наш театр поки що не цікавий європейцям. Ми ще не готові до цієї співпраці. Минулого року Конвенція організувала шоу-кейс, на якому ми показали кращі вистави київських театрів. Експертів майже нічого не зацікавило: деякі роботи, за їхніми словами, або «не мистецтво», або «застаріли». Я свідомо вирішив показати їм наш національний традиційний психологічний театр – свою виставу «Підступність і кохання». Моя постановка – love story шиллерівських Ромео і Джульєтти, а європейців цікавило, як я вирішив питання феодалізму і чи розглянув цю історію через призму недавньої революції на Майдані Незалежності. Вони навіть класику «за вуха» притягують до сучасних соціальних проблем.

Наш глядач втомлений емоційно від політики і війни, йому хочеться втекти в театр і хоча б на деякий час забутися. Впевнений, має минути деякий час, щоб ми могли об’єктивно поглянути на події, що нині відбуваються у нашій країні. Думаю, можна говорити вже про Помаранчеву революцію 2004 року, а про Революцію Гідності чи про війну ще зарано: ми ще не усвідомили уроків, не проаналізували причин, вони, так би мовити, ще не «відшуміли». Якщо 100 років тому театр був засобом масової інформації, тоді це було доцільно. Сьогодні людина безліч разів за день заходить у Фейсбук, читає все, що відбувається в країні і світі, а те, що було вчора у стрічці новин, її вже не цікавить. Мені здається, що театр нині виконує іншу функцію.

З позитивних наслідків шоу-кейсу: комісії сподобалися дві вистави: «Вій. 2.0» Максима Голенка і копродукція Молодого з Театром «Золоті ворота» – «Сталкери» Стаса Жиркова. Цих режисерів запросили на постановку до Німеччини. Якщо кожна творча зустріч буде так закінчуватися, то це буде дуже добре для нашої країни. Впевнений, наші режисери не гірші, а навіть кращі за деяких європейських, які зацікавлені лише в зовнішніх формах виразу. Можливо, я помиляюся, адже Європа завжди йшла попереду, і ми колись дійдемо до цього нового принципу театру.

Торік я побував на зборах Конвенції в Німеччині, і вони скаржилися, що зали в них заповнюються лише на 30–40 %. Це сита вдоволена Європа, де соціальні проблеми в театрі – це «ух ти!». А вони бідкаються, що податок на театр платять 100 % населення, а відвідують – лише 30–40 %. Коли я показував наші звіти стосовно заповненості залу – 98 і 100 %, вони були вражені. Тому я радив їм по-іншому працювати з глядачем, пропонувати те, що його цікавить.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Дмитро Суржиков: «Не намагаюся когось здивувати»2009-06-11
 
Нові варіації на вічну тему2013-07-30
 
Бути чи не бути молодій українській режисурі в ХХІ столітті?2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#5

                        © copyright 2019