Ольга Будникова Перейти до переліку статей номеру 2016:#5
Голландська режисура Віктора Кісіна


се почалося на початку 90-х із двотижневика голландської культури в Києві. Я проводила екскурсію, після якої залишився вільний час. Двоє гостей, які виявилися викладачами інституту телебачення з голландського міста Гілверсум, поцікавилися, чи можна завітати до відповідного навчального закладу в Києві. Я зв’язалася з Віктором Борисовичем і привезла іноземців просто в майстерню В. Кісіна. Голландські гості Х’юб Дайсенс, завідувач стажуванням та обміном викладачами й студентами, і Поль Вільденберг, викладач з режисури і монтажу, показали фільми своїх учнів і професійних голландських режисерів, поспілкувалися з українськими студентами.

Колег із Нідерландів зацікавила українська специфіка викладання. Після відвідин майстерні Віктора Борисовича вони відзначили, що українці велику увагу приділяють теоретичній підготовці, тоді як практична є недостатньою. В них існувала інша проблема: при високому технічному рівні страждала теоретична база. Гості запропонували кафедрі режисури телебачення Київського державного інституту театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого співпрацю з інститутом телебачення Гілверсума, яка мала на меті подолання згаданих недоліків навчального процесу. Віктор Борисович, як завідувач кафедри режисури телебачення, радо прийняв пропозицію. Відтоді розпочалася кількарічна співпраця між навчальними закладами.

Інститут з підготовки телевізійників у місті Гілверсумі (провінція Північна Голландія), розміщений поруч із першим телевізійним каналом Нідерландів, було створено для забезпечення телебачення кваліфікованими фахівцями. Навчання тривало чотири роки: протягом двох перших студенти відвідували пари гуртом, на третьому відбувався професійний розподіл. На відміну від українського вишу в їхньому інституті не було майстерень. Навчальний процес забезпечувало зовсім небагато людей. Співпраця тривала з кафедрою режисури, точніше – з викладачами сценарної майстерності, технічних дисциплін та режисури і монтажу. Поль Вільденберг читав свій предмет на всіх курсах.

Там же, в Гілверсумі, поруч з інститутом та телевізійним каналом працював музей телебачення. Після перегляду експозиції з’ясувалося, що експонати, тобто вже застарілу в Голландії телевізійну техніку, на українському ТБ не бачили навіть на професійних каналах.

Спершу до Гілверсума запросили кількох студентів з курсу Віктора Борисовича. Їх забезпечили необхідними матеріалами та апаратурою. У співпраці з голландськими студентами-операторами вони зняли кілька робіт. Пізніше до Києва приїхала група голландських студентів-режисерів з технікою та матеріалами, які спільно з українськими студентами-операторами зробили кілька різних за жанрами документальних фільмів. Працювали вони по-різному: голландці у чіткому організаційному графіку, українці додавали креативності виробничому процесу.

Важливим результатом співпраці стали спілкування та обмін досвідом між викладачами і студентами, регулярні покази студентських і професійних фільмів у Голландії і Україні. Відбувалось також знайомство з новітньою знімальною телевізійною технікою та можливостями монтажу, в Україні ще невідомими.

У Голландії прийняли три групи українських студентів з повним їх технічним забезпеченням. Щоразу ініціатором і спонсором поїздок виступав Гілверсум. В Україну також багаторазово приїздили голландські групи студентів і викладачів. З Голландії прислали необхідні меблі: для потреб кафедри режисури телебачення і для забезпечення навчального процесу в аудиторіях. Досі на кафедрі стоять голландські шафи для паперів…

Найяскравішою згадкою про співпрацю стала, звичайно, поїздка до Голландії. Віктор Борисович і я прибули в п’ятницю. Нас поселили в готелі «Бразилія» в містечку Утрехт, що за 20 хвилин їзди на електричці від Гілверсума. Два вихідні дні можна було поблукати вуличками Утрехта. Отже, наступного дня ми вибралися з готелю. Як виявилося, саме в цю суботу місцеві мешканці святкували день народження королеви. У дуже своєрідний спосіб. Вони повиносили зі своїх помешкань на вулиці весь старий непотріб і продавали його. Всі вулиці були заставлені речами.

На площі встановили портрет королеви і особисто вітали її: набирали до рота крем і з усієї сили випускали його на портрет. Так вони намагалися вивільнити весь можливий накопичений негатив на представницю королівської крові, щоб потім, при імовірній зустрічі з нею, бути доброзичливими і привітними. Віктор Борисович радо долучився до привітання і успішно влучив кремом королеві в око. Це надзвичайно потішило натовп, який здійняв справжні овації на честь вправного потрапляння.

У неділю всі речі дивовижним чином зникли, і вулиці міста стали чистими і порожніми. День минув у відвідинах музею і кладовища.

Ми домовились витрачати всі кошти на поїздки, перегляди пам’яток та розваги, щоб отримати якнайбільше вражень у вільний від робочих зустрічей час. Намагалися економити на харчуванні, аби більше подорожувати, тому доводилося відвідувати недорогі заклади. Віктор Борисович, не чекаючи перекладу, пояснював сам, жваво жестикулюючи. Офіціанти лякались і просили «вгамувати мого італійця».

В інституті Гілверсума Віктор Борисович читав лекції з режисури з синхронним перекладом, я розповідала про українське образотворче мистецтво, показувала фільми про відомих українських художників. Кількість студентів була незвично великою, до 40 чоловік, тоді як на кінофакультеті в інституті ім. Карпенка-Карого курс міг налічувати заледве 10 осіб. Велике здивування викликало те, що студенти не знали навіть своїх співвітчизників, відомих художників Босха, Брейгеля та інших, картини яких у перші ж дні в музеї Утрехта ми мали можливість побачити.

Виступи Віктора Борисовича проходили з шаленим успіхом. Пізніше Поль Вільденберг, викладач з режисури і монтажу, по великому секрету повідомив мені, що зумисне скоротив кількість лекцій Кісіна. Студенти були так захоплені українським викладачем, що хотіли потрапити на режисуру неодмінно до нього.

З самого початку перебування в Голландії мій супутник прагнув сам сплачувати всі витрати на підставі свого професорського звання. Я наполягала, що за кордоном усі викладачі мають професорський статус, отже, я також є повноцінним професором. У єдиному випадку Віктор Борисович все ж наполіг на своєму: він заявив, що не може дозволити жінці платити за відвідування музею еротики.

Він панічно боявся залишатися наодинці в чужому місті без знання мови. Тому буквально не відпускав мене від себе ні на крок. Якось я без попередження на кілька годин вийшла з готелю. Коли повернулася, він з полегшенням запитав: «Що було б, якби саме в цей час мені потелефонували і запропонували щось непристойне, а я не зміг би відмовитися через незнання мови?».

Як відомо, Віктор Борисович визнавав тільки «Приму», тож привіз з собою в Голландію валізу «Прими» – на весь час перебування. Якось він курив, і нас зупинила дівчина на мотоциклі – місцева дорожня поліція. Я не встигла пояснити, як Віктор Борисович щиро простягнув цигарку дівчині. Та ніколи не бачила радянської «Прими» і, ймовірно, вирішила, що він отак запросто вживає наркотики на вулиці міста серед білого дня та ще й нахабно пропонує їх поліції. Довелося пояснювати, повертатися до готелю, показувати паспорти.

За день до від’їзду під час прогулянки Утрехтом ми зайшли до якоїсь церкви. Там якраз готувалися до весільної церемонії. Віктор Борисович надзвичайно зрадів і вирішив будь- що долучитися до майбутнього дійства. Я намагалася його відмовити, та марно. Усім гостям роздали папірці з текстами. Віктор Борисович ухопив і собі. Текст був французькою. Всі почали співати. Якщо я ще хоч трошки знала французьку, то Віктор Борисович не розумів жодного слова, але завзято підтягував, намагаючись долучитися до загального співу. Після церемонії гості почали обійматися, пити вино, спілкуватися. Віктор Борисович одразу опинився в гущі подій. Він радісно обіймався з незнайомими людьми, намагався усіма можливими способами контактувати з весільними гостями. Зрештою, я спіймала його, розчуленого і щасливого, вже на сходинках автобуса. Він збирався вирушати до своїх нових друзів. Тільки багаторазове нагадування про вранішній літак змогло зупинити його. Інакше він не тільки був би головним гостем цього свята, а й узяв би у свої руки його режисуру і врешті-решт неодмінно став би тамадою.

Невід’ємною рисою Віктора Борисовича було режисерування. Він режисерував усе. Стосунки з людьми, ставлення до себе. Було не важливо, де, в якій країні він перебуває. Дух позитивного авантюризму – ще один прояв Віктора Борисовича як режисера… Пошук, знахідки, експеримент… Його фільми – цьому підтвердження. Він в усьому був режисером.


Корисні статті для Вас:
 
Віктор Кісін: на шляху до видовища2011-04-05
 
Василь Вітер: як «монтується» режисер2003-06-01
 
Алла Сергійко:"Не віддаляю себе від образу"2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#5

                        © copyright 2019