Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2016:#5
«Тіні забутих предків» у «Мистецькому арсеналі»


З 23 березня до 10 квітня в «Мистецькому арсеналі» експонувалася виставка, присвячена 50-річчю «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

Зважаючи на масштабність і «статусність» культурних подій в «Арсеналі», такий мистецький захід заслуговує бути проаналізованим. Тим більше, що автори, розділивши експозиційний простір на зали-«розділи», зі своїми назвами і наповненням, вибудували справжню історію: маємо написану мистецькими об’єктами оповідь про стрічку, що наслідує її новелістичну побудову. Автори подають свій погляд на фільм і його місце в культурному просторі сьогодні. А заодно спокушають на аналіз «драматургії» виставки…

Її розділи: «Червоне» (інсталяція Антона Логова і гравюри художника «Тіней» Георгія Якутовича), «Етнографія» (предмети гуцульської народної культури, що її так яскраво показала кінокартина), «Автори» (матеріали про творців стрічки, більш і менш відомих), «Amor sacro e amor profano» (репрезентація теми кохання і весілля, переважно також на етнографічному матеріалі), маленький розділ, присвячений релігійній атрибутиці в стрічці, «Графічні історії» від Клубу ілюстраторів «Pictоric», «Невидима сокира» («Тіні» у світовому і радянському контексті, зокрема історія прем’єри, що перетворилася на протестну акцію), «Розмови» (відеозаписи спогадів учасників знімального процесу), «Ліс» (твори Миколи Малишка і Тіберія Сильваші як «простір для осмислення і подальшого руху, територія вдумливого перепочинку»).

Отже, вимальовується історія фільму – від народних витоків і до сучасного осмислення. Історія авторська, необ’єктивна, зі своїми вподобаннями і замовчуваннями, яка може бути однозначно прийнята чи неприйнята, або ж дискутована – і саме цим цікава. Історія виставкова, музейна – себто написана предметами, до того ж різнорідними, і вписана в заданий простір – мистецтво нелегке, що потребує чимало труда й винахідливості.

Звідси – майже неминучі окремі розділи, що звучать легким дисонансом. Так, зала, присвячена елементам церковної культури у фільмі (один стенд із зображеннями і текстовою інформацією і відео зі сценами в церкві з «Тіней»), виглядала радше як спосіб заповнити маленьку прохідну залу, аніж як висвітлення важливої для авторів підтеми. Так само, радше просторовою, аніж змістовою доцільністю, можна пояснити і те, що між розділами, присвяченими історії створення фільму, вклинилися сучасні «Графічні історії» (полотна-комікси, які в жартівливій формі проілюстрували цілу низку легенд про самі «Тіні» і ключові постаті їхніх творців). Словом, «опір матеріалу» бере своє. Цікавою обставиною, хоча й дещо дискомфортною для відвідувача, став експеримент з «обігравання» простору, акцентування «окремішності» зал простим, але ефектним способом: між ними повісили полотняні завіси, які потрібно було розсувати, аби пройти далі. Таке привнесення «тактильності» розширило чуттєвий діапазон сприйняття виставки (не лише зір і слух, а й дотик), а заодно внесло момент напруги (відгортаючи тканину, думаєш про те, щоб не наштовхнутися на зустрічного відвідувача). Загалом, любов до «концептуальності» тут подекуди працювала не на смислове збагачення, а на ефект – часто за рахунок зручності сприйняття. Подекуди здається, що центральна постать тут – не відвідувач, діалогу якого з експонатом має сприяти оформлення, а дизайнер, матеріалом для авторської фантазії якого слугує фільм. Простий приклад – текстівки: прекрасна «стіна янголів» – зразки гуцульської дерев’яної церковної пластики – мала лише одну текстівку, тобто відвідувачу пропонувалося або вивчити її напам’ять і потім насолоджуватися предметами, або бігати від експонатів до тексту і назад. Подекуди страждали і самі предмети. Так, «Реінкарнація» Антона Логова, що відкривала виставку – величезна дерев’яна конструкція, освітлена червоним, – стала не найкращим сусідством для ілюстрацій Георгія Якутовича до видання «Тіней забутих предків» Коцюбинського в тій самій залі. Приміщення було затемненим, освітлення – локальне і слабке, що втомлювало очі й не дозволяло як слід роздивитися гравюри; на додачу, «Реінкарнація» кидала на них інфернальні червоні сполохи... Синергія експонатів сумнівна. Те саме – зі звуком: деякі зали мали музичне оформлення, до цього додавалася звукова доріжка відео, і зіткнення різних звуків створювало помітний, не надто приємний ефект.

Утім, ці деталі не перекривали загального враження від виставки (будь-яка виставка, як і фільм, нечасто може уникнути недоліків – особливо коли працює в режимі експерименту). Власне, і на вади цікаво було звернути увагу як на зворотний бік достоїнств – а останні, безперечно, тут переважили.

Як уже згадувалося, предмети вельми різнотипові. Це і традиційні фотографії, і документи, що стосуються створення стрічки; твори художників, безпосередньо чи дотично пов’язаних з її появою (Федора Манайла, Георгія Якутовича, Лідії Байкової); костюми з фільму; унікальні малюнки і розкадровки Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка; чудова добірка гуцульських предметів – від орнаментованого сволока до кахлів і барток; давні зображення Гуцульщини (листівки Миколи Сеньковського 1920-х років і світлини з Музею Івана Гончара, причому подані як відеопрезентація у 3D); відеоматеріали – коментарі науковців щодо Гуцульщини і спогади учасників зйомок; і, нарешті, твори сучасних художників на тему фільму.

«Арсенал» уже не вперше практикує вільне поєднання матеріалів безпосередньо за темою виставки з дотичними, розкриваючи додаткові її виміри, розширюючи часові і просторові обрії. У нашому випадку – це, по-перше, народна культура як безпосереднє джерело фільму, що відкриває для нас вектор до минулого. По-друге, міжнародний контекст, щоправда, дещо неповний. З одного боку, присутня «лінійка часу» з ключовими світовими подіями періоду і згадується мало відомий загалу цікавий факт, що справді доводить належність «Тіней» до світового, а не вузько українського чи радянського кіно: у 1965 році Пазоліні зачитує доповідь «Поетичне кіно» – термін, що незабаром застосують і до «нової хвилі» українського кінематографа, починаючи з фільму Параджанова. Разом із тим, у виставці чомусь проігнорували тріумфальну ходу картини світом, зокрема фестивальні нагороди, натомість зосередили увагу на конфлікті режисера із владою, що позначилося й на долі фільму (очевидно, тут виявилася така національна риса, як любов до віктимності). По-третє, куратори не обмежилися історичним матеріалом і додали до нього сучасний (твори мистецтва, тексти), тим самим сказавши: фільм «Тіні забутих предків» – не лише факт історії мистецтва. Як і належить високомистецькому твору, він активно присутній і в сучасному культурному полі, цікавий і дослідникам, і «просто» поціновувачам хорошого кіно.


Корисні статті для Вас:
 
«Тіні забутих предків» як поетичне кіно2004-02-11
 
Поетичний матеріалізм. "Тіні забутих предків"2013-11-25
 
Слухаючи тіні: акустемологія «Тіней забутих предків»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#5

                        © copyright 2017