Лариса Наумова Перейти до переліку статей номеру 2016:#6
Складний і заплутаний лабіринт Паоло Соррентіно


Прем’єра фільму-драми італійського режисера і сценариста Паоло Соррентіно «Юність», який претендував на «Золоту пальмову гілку», відбулася на 68-му Каннському кінофестивалі. Фільм так і не отримав головного призу Канн, однак був номінований і нагороджений на багатьох інших престижних міжнародних кінофестивалях. Хоча, безперечно, його фестивальна доля значно скромніша, ніж доля попереднього фільму режисера «Велика краса» (2013). На відміну від нього, цей вийшов більш інтимним, більш особистісним. Якщо «Велика краса» – фільм на повний голос, то «Юність» – радше фільм-мелодія, наспіваний-розказаний стиха, фільм-шепіт.

Рушієм до появи «Юності», як говорить сам Паоло Соррентіно, було його зацікавлення диригентською творчістю. Колись він прочитав про відомого італійського диригента, якого запросили виступити перед королевою, але той відмовився. Режисера вразили ця відмова і той факт, що хтось узагалі наважився протиставити себе королеві. Це й стало пусковим механізмом для створення фільму.

Ідея «Юності» також пов’язана з режисером Франческо Розі, пам’яті якого присвячено фільм. Саме розмови з Ф. Розі, його давнім другом, наштовхнули П. Соррентіно на думку про введення другого персонажа і про побудову фільму на діалозі двох старих приятелів з їхніми спогадами, суперечками і розмірковуваннями.

Робота над фільмом тривала близько п’яти років. Як визначає сам автор, «“Юність” – це достатньо складний і заплутаний лабіринт, що складається з багатьох зустрічей, діалогів, випадкових реплік, опівнічних одкровень, вигадливих проходів і навіть тупиків. Щоб відповісти на питання: “Як ви з нього вибралися?”, потрібно проаналізувати кожен мій день останніх п’яти років».

У жодному описі фільму не можна знайти, про що «Юність». Всі спроби хиблять. Взагалі важко розповісти сюжет фільму через те, що сюжети фільмів Паоло Соррентіно неможливо переказати. При спробах можна втратити щось важливе, або навіть основне… Адже основне у таких режисерів криється у дрібницях.

Місце дії – курорт біля підніжжя швейцарських Альп. Тут відпочивають Фред Белінджер – диригент і композитор зі світовою славою, що, однак, уже відійшов від справ (Майкл Кейн), і Мік Бойл – його близький друг, відомий кінорежисер, який продовжує працювати і саме на курорті завершує писати сценарій свого майбутнього фільму (Гарві Кейтель). Мік хоче зробити останній у своїй кар’єрі фільм, плануючи його як фільм-заповіт. Разом із Фредом зупиняється його дочка Лена (Рейчел Вайс). Над створенням сценарію з Міком працює молода команда натхненних кінематографістів. Крім того, в готелі, звичайно, є також і працівники, й інші відпочивальники. Найпомітніші з них: актор Джиммі Трі (Пол Дано), який готується до виконання нової важливої ролі, надзвичайно популярний кремезний здоровань із дружиною, пара, що не розмовляє між собою, тендітна масажистка (Луна Зімич Мійович)…

Це ті обставини, в яких розгортаються події «Юності».

У центрі уваги фільму – людина поважного віку. У теперішньому споживацькому суспільстві з модою на молодість старість опинилася поза суспільним інтересом. За молодістю – майбутнє, старість же немовби не може продукувати нічого, тому автоматично списується, визнається збитковою. Вона неприваблива, страшна… Вона відлякує.

Паоло Соррентіно, натомість, ніби навмисне рухається у протилежному напрямі. Його цікавить людина немолода, і він продовжує своє глибоке дослідження людини у віці, розпочате ще в попередніх фільмах. В одному з інтерв’ю режисер зізнається, що його зачаровують літні люди. Він не зосереджує уваги на очевидній перевазі старості – її досвіді. Навпаки, відмежовуючись від цієї теми, він ставить її під сумнів. П. Соррентіно цікавлять різні аспекти старіння і, власне, самої старості.

Якщо у «Великій красі» було обрано пік дієспроможного віку, коли людина не тільки може іще щось робити, а й збирає плоди власної діяльності, то в «Юності» показано зиму людського шляху з її мінімальною дієздатністю і загальною слабкістю. Одначе саме в цю пору людина акумулює все пережите, коли справи й турботи відступають, залишаючи чимало вільного часу, тож вона має можливість знову з максимальною повнотою відчувати життя.

Режисера глибоко турбує тема творчої особистості на схилі літ. Переймаючись питанням, який би він обрав шлях особисто для себе, Соррентіно називає найближчим персонажем Міка Бойла. Він хотів би бути схожим на нього. Будь-який заповіт, – не важливо, йдеться про фільм чи про якийсь інший твір – ідея абсолютно безглузда. Не буває ніяких заповітів. Необхідно просто в певний момент піти на пенсію. «Смішно намагатися в старості повернути молоде завзяття, все це буде жалюгідною імітацією. Ліпше вже витримувати дистанцію з самим собою, яким ти був у юності. Життя розчаровує – чим далі, тим більше. Важливо не забувати про це, коли стаєш старшим і старішаєш».

Паоло Соррентіно визнає, що «Юність» – дуже особистий фільм. Робота над ним стала для митця великим емоційним досвідом. Та суть мистецтва – творення паралельної реальності, куди можна втекти від буденності. Чимало фактів, використаних у фільмі, – з режисерового особистого досвіду, та вони, як і самі образи, під час роботи над стрічкою зазнали перетворень, коли актори та члени знімальної групи торкалися до них. Поступово ці явища і події набули нового, уже відстороненого існування.

В «Юності» ще й прості речі набувають іншого, більш вагомого значення. Як, наприклад, можна позбутися докучливої людини? За допомогою фантика від цукерки, точніше, за допомогою звуку, що його той створює… Але і це ще не все… Зрештою, фантик перетворюється на інструмент зі своїм особливим звучанням, який має місце серед безкінечної кількості інструментів Всесвіту і входить із цим звуком в оркестр Всесвіту, стає одним із мільярдів звуків, що їх здатне вирізнити людське вухо.

Звук дзвіночка на шиї у корови, її мукання і рухи, пісні птахів, порив вітру, рипіння старої ялини… – усі ці звуки чує старий диригент, і вони збираються у повнозвучний оркестр природи. Сидячи серед галявини, Фред Белінджер із насолодою диригує цією симфонією. І почувається цілком щасливим…

Тілесність – іще одна важлива тема фільму. Тілесність у контексті віку, статі, фізіологічної особливості людини, високих і низьких її проявів… Це ще одна дослідна лабораторія режисера. Він прискіпливо розглядає своїх основних, другорядних, випадкових персонажів. Він зіставляє моменти найвищого одухотворення і примітивних фізіологічних проявів. Так режисер поєднує кадри співу і жадібне поїдання курячої ніжки тією співачкою, яка щойно виступала на сцені.

У контексті тілесності особливим є дотик. Саме про природу дотику розмірковує молоденька, майже дівчинка, худенька некрасива масажистка з лапатими вухами і брекетами на зубах. Вона через торкання відчуває стан свого клієнта і знає, як за його допомогою змінити цей стан. Люди бояться дотику через його приховану силу. Вона не любить розмовляти, бо їй ніколи немає чого сказати… Та любить рухатися під музику. Ці дивовижні пластичні танці режисер зачаровано фіксує і повертається до них час од часу впродовж фільму.

Ще одна важлива категорія фільму – пам’ять. Друзі раптом зізнаються один одному, що зовсім не пам’ятають свого дитинства. Та для Фреда важливо розворушити спогади Міка. Йому раптом закортіло дізнатися, чи той мав близькі відносини з Хільдою Блейк. Обидва, однак, пам’ятають, як були закохані в одну дівчину. І тепер, через багато років, з’ясовують, чи був суперник переможцем у цьому двобої… Однак, Мік тримає свої позиції. Навіть тепер він не хотів би відчути себе переможеним…

Час фільму особливий, магнетичний. Він ніби затягує у своє помірне тривання. Перебіг важливих для основного сюжету і проміжних, здавалося б, зайвих епізодів, довжиною інколи всього лише в один кадр, створюють особливий медитаційний стан сприйняття. Відбувається ніби уповільнення тривання часу. Схоже відчуття з’являється під час відпочинку, коли раптово інтенсивність життя і його подій притлумлюється, всі проблеми опиняються десь на периферії свідомості… Схоже відчуття, можливо, властиве й старості, коли час набуває іншого ритму і швидкості, коли значення і суть явищ, речей і подій змінюється… Зрештою, таке тривання і відчування часу цілком зумовлене обставинами курортного відпочинку, неквапним ритмом життя готелю, його розташуванням – подалі від міської метушні.

Одначе в обставинах курортного життя особливо загострюються стосунки. Тут, серед спокою природи та анемічних відпочивальників, будь-які непорозуміння між людьми стають ще більш гострими і гіпертрофованими. Втім, спокій самого місця ніби поглинає спалахи емоцій, нейтралізуючи і знебарвлюючи їх, даючи змогу поглянути на ситуацію немовби відсторонено. Розрив Лени з нареченим, нічні кошмари і важкі розмови з батьком поступово відходять у минуле. За кілька днів вона вже усміхається альпіністові… Фред, вражений звинуваченнями своєї дочки в його неувазі до неї і до її матері, зрештою, погоджується з цим, аби тільки не дратувати її… Тільки Мік виявляється настільки вразливим, що не може пережити розриву з актрисою Брендою Морель (Джейн Фонда), яку планував знімати у своєму фільмі, і розрив з якою автоматично означає крах його майбутнього фільму. Хоча й він надзвичайно тверезо дає настанову своїм молодим колегам на маленькому вокзалі на тлі природи…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Тьєррі Фремо: треба поважати кіно2016-01-01
 
Бернардо Бертолуччі. Революція «зовнішнього» і «внутрішнього»2008-06-11
 
Ганна Стен і фестиваль німого кіно в Італії2013-06-17
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#6

                        © copyright 2017