Тетяна Дениско Перейти до переліку статей номеру 2016:#6
«Гамер»: вибір на користь життя?


У зеніті літа 2016 року Олегові Сенцову, українському режисерові та сценаристу, лауреатові Шевченківської премії 2016 року (за фільми «Гамер» і «Носоріг»), сповнилося рівно 40.

Третій рік він перебуває в російській буцегарні: 20 років колонії суворого режиму – такий вирок винесло митцеві, українському громадянинові російське кривосуддя за вигаданим звинуваченням (немовби разом із товаришами готував терористичний акт у Криму), а насправді – за прагнення свободи (брав активну участь у подіях на Майдані, підтримував українських військових під час окупації півострова, робив спроби організувати в рідному Сімферополі мітинги «За єдину країну») і незламний характер (на співпрацю з ефесбешниками не пішов, після вироку суду в Ростові-на-Дону заспівав Гімн України). На його захист виступали керівництво країни, Спілка кінематографістів, відомі режисери, члени ради Європейської кіноакадемії – поки що все марно, кремлівський «чахлик невмирущий» та його клеврети не зважають на звернення, бо ж найбільше ненавидять у людях гідність.

Народився майбутній режисер 13.08.1976 року в Криму. На 1993–1998 рр. припадає навчання в Київському державному економічному університеті. Відвідував кінематографічні курси в Москві. Володів комп’ютерним клубом у центрі Сімферополя. 2008-го Сенцов стає співзасновником компанії «Край Кінема» і цього ж року знімає короткометражний фільм «Добре ловиться рибка-бананка» (за Селінджером), а 2009-го – також короткометражку «Ріг бика» (за Гемінґвеєм). Прем’єра його першого художнього повнометражного фільму «Гамер», знятого у 2011 році, відбулася в сімферопольському кінотеатрі «Космос», зібравши повну залу глядачів. Після цього Олег Сенцов продає комп’ютерний клуб, щоби повністю присвятити себе творчості. Тим часом триває успішна хода «Гамера» екранами міжнародних та національних фестивалів, де фільм дістає не одну нагороду. Так, стрічка брала участь у престижному Роттердамському МКФ авторського кіно, в конкурсній програмі МКФ східноєвропейського кіно «Go East» у німецькому Вісбадені, у фестивалі кінодебютів «Дух вогню» в російському місті Ханти-Мансійську, МКФ у Трускавці, а також демонструвалася на Київському МКФ «Молодість», мінському фестивалі «Листопад». 2013 року Сенцов почав знімати новий фільм – «Носоріг», розповідь про нелегку долю дітей 1990-х, однак роботу над проектом було призупинено у зв’яку з участю молодого режисера в Революції гідності.

Сестра Сенцова нещодавно оприлюднила його листа, у ньому є такі рядки: «Ставати більш відомим в’язнем, щоби тебе обміняли швидше за інших – це не той шлях, яким я хотів би пройти. Я не хочу тягнути ковдру на себе. Я хочу залишитися просто прізвищем у загальному списку. <…> Знайте, ми не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати цвяхами в кришці домовини тирана, то я хотів би бути таким гвіздком. Просто знайте, що цей гвіздок не зігнеться”. Відважна, доброчесна, красива людина! І талант Олега Сенцова, режисера й письменника, нерозривно пов’язаний із його моральними чеснотами, з його етичною позицією. Принаймні для мене це очевидні речі. Його фільм «Гамер» саме такий: тривожно-чесний, без формальних експериментів, без бажання догодити пересічному глядачеві.

За жанром «Гамер»[1] нагадує псевдодокументальне кіно. Іноді цю стрічку називають «своєрідним байопіком про життя середньостатистичного геймера». Іншими словами: «Гамер» – фільм, який розмиває межу між ігровим і документальним кіно.

Ідеться у стрічці про юних фанатів комп’ютерних ігор – геймерів (від англ. game – гра; «гамер» – слово зі сленгу геймерів). Головний герой на ім’я Олексій – приятелі кличуть його Кос, бо такий у нього нік – повністю занурений у комп’ютерну гру Quake, він занедбав навчання в технікумі, звідки його на час нашого з ним знайомства вже відрахували, його не цікавлять ні книги, ні природа, ні дівчина Катя, яка йому симпатизує, він втратив емоційний контакт із матір’ю (обманює її) і колишніми однокласниками, але це його не тривожить, у нього немає потреби в спілкуванні. Цілими годинами хлопець просиджує в комп’ютерному клубі, розташованому в підвалі, тут Коса поважають. І ось його запрошують у клуб вищого розряду, де є менеджер, де проводять місцевий чемпіонат. З першого заробітку Олексій пригощає друзів, і п’ють вони пиво впереміж із горілкою. Така собі невинна забавка, однак вони не схожі на пияків чи наркоманів. У них є почуття гумору. Спостерігається й певний рівень інтелекту. Їх не можна назвати безсовісними чи непорядними. Так, Кос чемно дякує знайомій кондукторці, яка дозволила йому проїхати одну трамвайну зупинку безплатно, частину зароблених грошей він пропонує матері, викладачці вишу з неповною ставкою, яка б’ється наче риба об лід, щоб утриматися на плаву (чоловік, хлопців батько, пішов із родини), адже її додатковий заробіток – переклади – не приносить належних коштів, тому жінка змушена буде працювати ще й продавчинею в якомусь занедбаному магазинчику (вельми впізнавані реалії з життя сучасної української інтелігенції в маленьких провінційних містечках, безжально викинутої диким капіталізмом на узбіччя життя).

Але це станеться пізніше, а поки що хлопець повідомляє матері, що вчитиметься потім, а тепер буде грати. Його мета – перемогти на міжнародному змаганні геймерів, і він наполегливо прямує до її втілення, долаючи підступи нечесного суперника, не звертаючи уваги на застереження приятеля, який теж колись був запеклим гравцем, але розчарувався в грі. «Згодом з’являються інші життєві цінності, і комп’ютерні ігри до них не належать», – каже він Косу під час розмови в готелі. Невідворотно наздожене кляте розчарування й Олексія, але не тепер, а після тріумфу в національному змаганні й другого місця на тому-таки міжнародному змаганні в Лос-Анджелесі, що про нього він тривалий час мріяв.

Отака, сказати б, не досить енергійна (в розумінні – без яскравих доленосних подій) сюжетна канва розгортається перед глядачем. У чому ж драма? А вона, безперечно, є. Погляньмо на відсторонені лиця підлітків (у фільмі знімалися реальні геймери), що в навушниках сидять (і навіть сплять) перед моніторами в комп’ютерних клубах. Учені називають цих дітей «цифровими від народження», а ми з вами – «цифрові іммігранти»[2], тобто ті, кого цифрова революція заскочила вже дорослими, хто ще встиг засвоїти чудову звичку спілкуватися «лицем до лиця». Між нами й тими, в чиїх мізках завис «цифровий туман», пролягла прірва. Це добре видно на прикладі Олексієвого (не)спілкування з матір’ю і ровесниками. Таке враження, що Кос і його приятелі з комп’ютерного клубу або забули, або й не знали, що таке справжня дружба, емпатія в повсякденному житті. Щоправда, в депресивно-тривожному «Гамері» не все так безнадійно: Олексіїв приятель Іван, або Бур, – постать набагато тепліша, він повсякчас усміхається, цікавиться справами інших, на відміну від Коса не занедбав навчання, його захоплення грою, на щастя, не набуло загрозливих розмірів. «Скільки ти тренишся у процентному співвідношенні з життям? – запитує він Олексія і тут же сам відповідає: – Мабуть, процентів 90». Отже, Бур таки розрізняє: комп’ютерна гра – це не життя, вона тільки підмінює його.

Вчені-психологи б’ють на сполох, звертаючи увагу суспільства на небезпеку, яку несе з собою безконтрольна ігрова комп’ютерна залежність. Комп’ютерні ігри, створюючи дедалі досконалішу віртуальну реальність, втягують у свою орбіту щодалі більше фанатів, і не тільки дітей, а й дорослих. Та «найвирішальнішим є період з 18-ти до 20-ти років», коли «Мережа стає ідеальним місцем, щоб протистояти тривогам чи депресії»[3]. Це захоплення, що вельми нагадує залежність від наркотика чи алкоголю (спершу – просто задоволення, потому – настійлива потреба аж до одержимості) спричиняється не тільки до порушення серцево-судинної та розбалансування нервової системи геймера, погіршення зору та інших розладів фізичного здоров’я, воно призводить також до руйнування навичок спілкування, до соціальної ізоляції, наростання тривожності, труднощів у налаштуванні міжособистісних контактів. Людина стає повсякчас роздратованою, схильною до протиправних дій, вона не вміє долати стресові ситуації. У поведінці головного героя стрічки досить випукло виражено чи не всі психологічні симптоми цієї адикції: кайф за комп’ютером, депресивний настрій і відчуття порожнечі без комп’ютерних ігор, проблеми з навчанням, неправда, нехтування родиною і друзями на користь віртуального раю. Усього один раз протягом фільму ми побачимо щасливе обличчя Коса: коли він грає (режисер перебиває Quake кадром із каруселлю: це візуальний образ ейфорії, в якій перебуває геймер у час гри).

Разом із тим, напис на білій футболці Коса «fresh ice cream» (свіже морозиво) і малюнок морозива натякають на значення задоволення і дають змогу простежити нерозривний зв’язок між геймерами і споживацьким суспільством.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Режисер і автор сценарію – Олег Сенцов, продюсери: Олег Сенцов, Ольга Журженко, оператори: Єгор Петрик, Євгенія Врадій, Геннадій Веселов, у головних ролях: Владислав Жук, Олександр Федотов, Жанна Бірюк Кінокомпанія «Край Кінема», 2011. 92 хв.
  2. Смолл Г., Ворган Г. Мозг онлайн. Человек в эпоху Интернета / Пер. с англ. Б. Козловского. – М.: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2011. – С. 16−18.
  3. Керделлан К., Грезийон Г. Дети процессора. Как Интернет и видеоигры формируют завтрашних взрослых / Пер. с фр. А. Лущанова. – Екатеринбург: У-Фактория, 2006. – С. 189–190.


Корисні статті для Вас:
 
"Rock'n'Ball" футбольна тема українського кіно"2012-01-15
 
Важкий тягар "Молодості". Українські акценти2012-01-15
 
Про стан сучасного українського кіно2014-05-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2016:#6

                        © copyright 2017