Світлана Зозуля Перейти до переліку статей номеру 2017:#1
Тарас Ткаченко: «Це – наше спільне кіно»


На жаль, фільм став останнім у численному театральному й кінодоробку заслуженого артиста України Віталія Лінецького. Не судилося дожити до прем’єри «Гнізда горлиці» й автору однойменного роману Василеві Мельнику. Один із працівників майданчика взагалі розбився на автомобілі…

Знімальній групі на чолі з режисером Тарасом Ткаченком через відсутність фінансування доводилося робити перерви в роботі. Нині ж, приїхавши на Волинь разом із виконавицею головної жіночої ролі Риммою Зюбіною та продюсерами Андрієм Суярком і Володимиром Філіпповим, він поділився усім пережитим.

– Стрічка три роки йшла до глядача. Що ви відчуваєте тепер, коли вона вже виходить у прокат після всіх життєвих і кіноколізій?

– Немає часу та бажання концентруватися на своїх особистих почуттях. Показую кіно людям, дивлюся, як вони сприймають картину, хвилююся, коли вони йдуть на сеанси. Поки що зали, в яких я показував фільм, збирали публіку досить специфічну, яка зацікавлена його побачити, вже підготовлену. Як сприймуть його люди звичайні, покаже гривня. Чи підуть вони в кінотеатри, чи готові віддати свої зароблені гроші за кіно і проголосувати таким чином за український фільм. Це – питання престижу, щоб стрічка переломила врешті ту ситуацію, коли всі вважають, що українського кіно немає, що воно не є конкурентно-здатним. Робимо прес-тур тільки для того, щоб зламати ці стереотипи, перш за все в прокатників і широкого загалу.

– Які найбільш позитивні моменти під час зйомок можете пригадати?

– Ми робили справу, яка дає нам неабияку насолоду. Все це кіно було зняте на великому піднесенні емоційному, духовному – акторів і нашому. Ми якось так зжилися родиною, для нас це була спільна справа, загальна амбіція. Я ніколи не дозволю собі сказати, що це – моє кіно, це – наше спільне кіно.

Там внесок великий оператора – геніального молодого хлопця (Олександра Земляного. – авт.), для якого це перша повнометражна картина. І художника-постановника, який мало працював у кіно. Він – прекрасний художник-графік. Коли вкотре витрачав свої гроші на якийсь реквізит і в нього ні копійки не лишалося на прожиття, то казав: «Нащо я сюди вліз? Я ж досі нормально працював, заробляв». Але ж не кинув цю роботу, цю пристрасть.

Наша прекрасна художник-реквізитор, яка була для нас як душа і мама. В неї завжди було що поїсти, попити, вона нас оберігала…

Як сказала Римма Зюбіна, ми засинали, говорячи про кіно, і просиналися, говорячи про нього. Почали знімати на Вербну неділю і навіть на Великдень знімали. Я переживав страшенно, подзвонив своєму знайомому, отцеві Івану Рибаруку в Криворівню. Він сказав: «Хороше діло не гріх, я вас благословляю».

Це кіно, правда, благословенне згори. Повірте, незважаючи на ті всі випробування, я ніколи не пожалівся б і не сказав би: «Нам було важко». Були об’єктивні труднощі, але було видно, що нас щось веде – вище, сильне. Дуже потрібно було комусь Там, нагорі, сказати, промовити за тих жінок, які ціною свого приниження і самозречення здобувають майбутнє своїм дітям. Не я обрав тему, а тема обрала нас усіх.

– Чи одразу ж знімали тих акторів, яких задумали? Можливо, було по декілька кандидатів на ту чи іншу роль?

– Відбувався регулярний традиційний кастинг. Проте Риммі Зюбіній я запропонував зніматися одразу, і тішуся, що вгадав. Побачив її у роботі своєї студентки. Там така невеличка історія про самотню жінку, яка шукає останнього шансу на щастя. Раптом я побачив цей нерв, «червону нитку» в характері цього персонажа. За зовнішнім напускним балагурством, всередині, є глибока-глибока думка, як жити далі.

Тішуся, що ми з Риммою вгадали одне одного. Я з нею практично не працював як режисер в традиційному розумінні, не ставив акторських завдань. Ми просто дуже багато спілкувалися про життя, і вона по суті робила все сама.

Так само й Віталій Лінецький. Він дивним чином потрясаюче тонко відчув цю тему. Чи передчував він щось чи ні?.. Але мені здається, що це – головна роль його життя. У ній він так тонко знайшов грань між приниженою людиною, загнаною, зламаною, пияком – з одного боку, а з другого – його персонаж – вражаючої сили і доброти людина. Були актори-претенденти, які казали, що ми п’яничку грати не хочемо, а він побачив, що це – глибока душа. Він зміг її знайти в собі, а потім дати нам.

– Чи свідомо обрали таку манеру викладу матеріалу «кіно як життя»?

– Я просто знімав так, як я відчуваю, як умію, наскільки мені дозволяла майстерність на нинішньому етапі моєї зрілості професійної. Матеріал сам підказав якісь речі. В ньому є інший тип напруги, не зовнішній, коли тебе намагаються кліповим монтажем добити. Наталія Васько (виконавиця ролі Галини – авт.), яка цей фільм побачила вперше буквально кілька днів тому в Хмельницькому, сказала: «Ти знаєш, я сіла, напружилась, а цього немає, немає, немає. А потім я зрозуміла, що треба заспокоїтися і почати дихати. І от коли я почала дихати, то “попливла” за історією».

Нині фільмів, які показують правдиві серйозні історії, – дуже мало. Їх завжди було небагато.

Якщо ви хочете прийти розважитися, то це не той фільм. Якщо ж ви хочете прийти і торкнутись чогось дуже для вас важливого там, у глибині, і потім подумати про це день-два, тоді підіть на це кіно.

– «Гніздо горлиці» є «дзеркальним відображенням» однойменного твору Василя Мельника, чи ви внесли щось своє як співавтор сценарію?

– Багато що – не за твором. Але основне – лінія, сюжет та інтрига – залишилися від Василя Гавриловича, а далі довелося міняти. По- перше, як режисер маю право на своє трактування. По-друге, все-таки розумію, що він – письменник, а не сценарист, і не завжди собі уявляв, наскільки це піддається перекладу на мову кіно, а наскільки – ні. По-третє, історія з Віталієм суттєво змінила хід подій… По духові – це історія Василя Гавриловича, те, що він хотів сказати. Навіть те, як у нас фінал стрічки склався – якось несподівано, неочікувано, недовершено ніби, – це фінал, якого хотів би він.

– Над яким кінопроектом працюєте сьогодні?

– Проект нині один – донести цей фільм, який було завершено в серпні, до глядача, а вже тоді братися до іншого фільму. Кіно не терпить суєти. Я не є таким метушливим автором, який закінчив одне і одразу хапається за друге. Хороші історії не так швидко й легко трапляються.

– А нещодавно в Одесі ви хіба не кіно знімали?..

– Так, але як другий режисер, як асистент Марка Хаммонда, американського режисера. Було цікаво подивитися, як працюють іноземці, випробувати себе на професійну придатність. Для мене це була хороша практика.

Листопад, 2016. Луцьк


Корисні статті для Вас:
 
Тарас Ткаченко: «Завдання фільму – починати розмову…»2007-02-11
 
Тарас Ткаченко: «Наступний фільм буде дитячий»2004-02-11
 
Віталій Лінецький хотів, щоб більше всміхалися2015-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#1

                        © copyright 2018