Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2003:#6
Глядач як перспектива
 
Кадр з фільму "На болотах"
  Кадр з фільму "На болотах"  
 


Що таке кіно молодих в Україні? Кількість фільмів, що поступово переходить в якість? Химерні вправи молодих, які не можуть знайти себе у житті і в мистецтві? Суперечність між «хочу» і «можу»? І зрештою – чи можна наших молодих назвати поколінням?

Відповіді на всі ці запитання знайти важко не тільки через неймовірно складну і заплутану ситуацію в кіногалузі України, а через ситуацію в кіно як видові мистецтва. Маю на увазі впливи суміжних з кінематографом ТБ, відео, комп’ютерні технології, які відчутно розмивають сутність і природу мистецтва кіно. А особливо в нас, де є всі умови для агресивності ТБ у ставленні не тільки до кіно, а й до суспільства загалом. ТБ вважає себе всесильним (як засіб формування громадської думки та маніпулювання свідомістю), не бажаючи вступати з кінематографом у ділові і творчі стосунки, а професію кінематографіста використовує з метою випуску ужиткового «продукту» — реклами, над якою і працюють дипломовані спеціалісти. Інший фактор — вторгнення в царину кіно комп’ютера — деякі фахівці взагалі вважають мало не тотожним смерті кіно. Враховуючи тяжіння наших молодих людей до можливостей комп’ютера та всесвітньої павутини, можна сказати, що їх не надихають відкриття Берґмана чи Параджанова (виявом такої позиції може бути вислів про світову кінокласику одного зі студентів, охопленого власними амбіціями: «Це хороше кіно, але це кіно старе»). А якщо додати до сказаного економічний фактор, тобто безгрошів’я, діяльність кінопрокату і кінопрограми телеканалів, які не відповідають інтересам українського кіно, то залишається зробити висновок: кіно в повноцінному його розумінні може взагалі зникнути. А нереалізованість кінематографістів молодшого і старшого поколінь у царині кіно значною мірою зумовила суперечність між ними.

Чи слід дивуватися, що сьогодні кожна виконана руками наших молодих робота розглядається як твір, вартий уваги. Досить погортати каталоги українських фестивалів, щоб пересвідчитися: робіт молодих є багато. Отже, повну панораму молодого кіно не вдасться осягнути навіть фанатам «Відкритої ночі», бо і цей фестиваль не охоплює всього, що знято молодими на відео чи кіноплівку.

І все-таки цей потік має більш-менш окреслені береги. Можна структурувати набуток молодих, відрізнивши студентський фільм від повноцінних дебютів, адже останні передбачають прокат (хоча його й не мають). Тут доречно згадати фактор глядача. Нехай не ображаються молоді, зокрема студенти: не обтяжені надмірною скромністю, вони прагнуть фестивальних нагород. На «Молодості», «Відкритій ночі», «Пролозі» та інших, менш відомих фестивалях. Та чи побачить ще хто-небудь, окрім друзів по навчанню, які й складають фестивальну аудиторію, їхні картини, — це питання навіть не постає. Поступово втрачається саме поняття кінопоказу, навіть доступної прем’єри в Будинку кіно, не кажучи про кінопрокат. (Нерідко самій доводиться переглядати фільми на касетах, бо іншої можливості їх подивитися немає).

Є ще така річ, як експеримент, ця невід’ємна від молодих ознака. Як не погодитися з Сергієм Буковським, режисером, який, активно експериментуючи з формою, зрештою визнав: режисер повинен думати про глядача. От саме цього бажання думати про глядача молодим бракує. З другого боку — кому ж експериментувати, якщо не молодим? Шлях експерименту і втілення близьких власній індивідуальності тем привів до вагомого успіху Олеся Саніна. Його пошуки в галузі документального кіно — це послідовний шлях до успіху ігрового «Мамая». Закономірно, що цей режисер став лідером молодого покоління кінематографістів.

Отже, попри всі деструктивні фактори, можна говорити про нове покоління, про низку імен, які його складають: Олесь Санін, Володимир Тихий, Тарас Томенко, Сергій Наталушко, Галина Кувівчак, документалісти Максим Сурков, брати Васяновичі, Віра Яковенко, Ганна Яровенко, Олена Бойко, режисери анімаційного кіно Степан Коваль, Олег Педан, Анатолій Лавренишин. Якщо додати кінооператорів, перелік все одно буде неповним. Потягу до кіно не знищили ні економічна скрута, ні байдужість влади до кіногалузі. Покоління існує, й аргументом на користь цього твердження є високі нагороди на «Кроку», «Молодості», зрештою, «Срібний Ведмідь» на «Берлінале», яких удостоєний фільмик Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». А чого вартий сам факт висунення (вперше в Україні) фільму «Мамай» на «Оскар» та факт продажу його американським дистриб'юторам!

Спробуємо окреслити погляди на дійсність і на власне мистецтво, що їх сповідують представники цього покоління, певні художні особливості їхніх фільмів. Молоді українські кінематографісти прагнуть власної мови, і це насамперед мова зображення. Услід за французом Абелем Гансом, який працював у 20-х роках, вони могли б повторити: «Слова у нашому суспільстві більше не містять у собі правди, і ми більше віримо мовчанню, аніж словам». Це зумовлене ще й тим, що в Україні традиційно сильним залишається операторський фах — згадуються цікаві роботи Валентина Мельниченка, Вадима Ількова, а також сміливість кінопогляду Сергія Михальчука. Але сила молодого кіно стає водночас і його слабкістю. Саме експерименти із зображенням нерідко давали змогу вичерпувати фільм характером знімання, і тому картини молодих часто багатозначні й невизначені. Звісно, молоді відкидають принади комерційного кіно і йдуть за велінням власних уподобань, але нехтування літературною, сценарною основою, нерозвиненість сценарію як виду творчості в Україні, а в результаті інтелектуальна бідність призводить до того, що молодим немає чого сказати. В імлі залишається психологічний світ людини. Як наслідок недооцінки літературного першоджерела — захоплення формальними прийомами.

Помітна ще одна тенденція. Молоді обирають об’єктом дослідження стражденних — маленького бомжа («Тир» Тараса Томенка), літніх людей на селі («Старі люди» братів Васяновичів), або віддалені від центрів села («На болотах» Максима Суркова), хворих дітей («Viva Vita, або Доктор Рижик» Олени Бойко). Обличчя реальності не дуже привабливе у їхніх фільмах. Але авторів згаданих стрічок цікавить саме така реальність, так би мовити, марґінальне середовище, люди на узбіччі життя. Це можна розцінити як неприйняття життя заполітизованого, сказати б магістрального, де немає місця для людини з нормальним етичним кодексом, зрештою, для людини, яка ще не перейшла на позиції прагматизму та інструментального мислення. Не цікавить їх репортажна скоромовка — вони хочуть не фіксувати події, а пізнавати їх. І хоча суть явищ молодим не завжди підвладна, вони шукають щось таке, що не виставляє себе напоказ і де немає фальші. А це дуже важливо.

Прикладом такого чуттєво-гуманістичного сприйнятя факту живої дійсності є фільм «Viva Vita» О.Бойко, учениці В.Марченка. Фільм зворушує насамперед тактовністю показу хворих дітей, хворобу яких полегшує спілкування з кіньми. Зворушлива їзда на конях і є сюжетом. Важко уявити щось простіше, але зате як вдумливо це показано!

Та «марґінальне» кіно є зовсім іншої якості. Спекулятивне. Стрічку «Тато» Олексій Росич зняв за власним сценарієм і зіграв у ній головну роль. У зв’язку з нею пригадався вислів одного російського кінокритика: «Коли поняття соціальної «норми» зникає, воно невідворотно робить усіх «марґіналами», ґрунт вислизає з-під ніг у всіх. Саме звідси, а зовсім не з гуманістичних традицій культури походив підвищений інтерес нашого кіно до «зневажених і скривджених»». Втім за останні 15 років занедбаних халуп та життя в понурих, безпросвітних тонах у пострадянському кіно назбиралось видимо-невидимо. Тому, розповідаючи про свого марґінала, режисер показує його моральне падіння: за гроші той заучує якісь несусвітні тексти проти «жидів» і «москалів» і бурмоче їх у камеру. Замовник цієї тухти режисера не цікавить, та фальш стрічки полягає в тім, що таких замовників не існує. Розрахунок простий: когось це заінтригує, бо комусь хочеться бачити в Україні ксенофобію. Режисер начеб-то доводить: злидні штовхають людину на продажність і мерзоту. А може, це просто авторська саморефлексія? Згадаймо повоєнну Італію, яка лежала в руїнах і де не було грошей на кіно. А фільми виходили і в них, низькобюджетних, були людяність і благородство.

Хотілося б, звісно, черпати у фільмах молодих більше життєствердної енергії. Якоюсь мірою вона присутня в естетично повнокровних фільмах «Томен. Кольори життя» Максима Суркова, «Мамай» Олеся Саніна, у скромному «Доктору Рижику» Олени Бойко. Та назагал в молодих переважає анемія. Але коли ж відчувати радість і повноту життя, як не замолоду?


Корисні статті для Вас:
 
Кінопродюсер в Україні2004-01-12
 
Надія Титаренко:портрет актриси на тлі епохи2004-01-12
 
Венеція 60: воскресіння2004-01-12
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#6

                        © copyright 2019