Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
Культуртрегерство чи культурна монополія?


Кому належать національні культурні надбання – державі чи окремим установам, що відповідають за їхнє збереження? Відповідь нібито очевидна, проте очевидність ця, здається, для кожного своя.

Наведемо маленький приклад. У грудні вже минулого року в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відкрилася виставка «Український кіногенезис» (до 120-річчя народження вітчизняного кіно[1]). Музей звернувся до Національного (підкреслимо це слово) центру Олександра Довженка з проханням надати низку зразків української кінокласики для підготовки візуального матеріалу. Попри виправдані, здавалося б, сподівання однієї державної установи одержати допомогу від іншої, з тридцяти замовлених стрічок музей одержав… тринадцять. Причому тих, що вже були видані на дисках Центру, або ж навіть вільно циркулювали Інтернетом. Жодного з нововіднайдених і реставрованих фільмів 1920-х рр., на кшталт «Василини» Фавста Лопатинського (1927) чи «Джальми» (1928) і «Вітру з порогів» (1929) Арнольда Кордюма, Центр не дав. Не обійшлося і без «помилок»: наприклад, замість потрібної для експонування «Лісової пісні» Віктора Івченка (1961) музей отримав «Лісову пісню. Мавку» Юрія Іллєнка (1981). Ба більше, наступного після відкриття робочого дня куратору зателефонували і поцікавилися, звідки на виставці анімаційний рекламний ролик до «Проданого апетиту» Миколи Охлопкова 1928 року (його надав інший партнер – Державний архів кінофотофонодокументів ім. Г. С. Пшеничного). Їм здалося, що музей мимоволі порушив монополію на показ унікальних кіноматеріалів…

Офіційного пояснення, чому державному музею відмовили в решті кіноматеріалів, звісно, не було. Куратору лише усно повідомили, що така воля керівника Центру. З люб’язно наданих «офіційним партнером виставки» фільмів сяк-так змонтували ролик, який на ній і демонструвався. Це дозволило Центру гордо проголосити у себе на сайті і на фейсбук-сторінці: «Довженко-центр представить підбірку знакових українських фільмів на відкритті масштабної виставки…»[2]

Комізм ситуації в тому, що незадовго перед тим (у період «міжцарювання» Івана Козленка) Центр сам вислав Музею список із не однією і не двома сотнями оцифрованих кінострічок. Звісно, для того, щоб їх могли брати і використовувати за призначенням, себто в культурно-освітній і науковій роботі. Втім, як укотре довела сумна практика, зміна керівництва – це й зміна номенклатури. Справді, навіщо «роздавати» свої матеріали, якщо можна експлуатувати їх неподільно й самоуправно? І керівника «Довженко-центру» не обходить, що фільми, віднайдені й оцифровані за державні, себто платників податків, гроші, інші заклади культури хочуть показати ширшому колу тих же платників?

Роль Центру Довженка в популяризації національного «Великого німого» незаперечна. Його покази і лекторії (на кшталт проекту «Культурфільм») стають подіями, збирають значну аудиторію, зрештою, підтримують інтерес до «давнього» українського кіно, який час від часу підігрівається новими знахідками стрічок, що, як переконували радянські й пострадянські каталоги, «не збереглися». Втім, оберігати свою славу «популяризаторів № 1» методами на кшталт згаданого видається не надто коректним. Скидається на те, що місія популяризації української кіноспадщини поступово витісняється завданнями популяризації самого Центру…

Втім, принцип «моє – не дам», на жаль, стосується не лише Національного центру Довженка. Його ми, попри гнівний тон, за його активну роботу насправді цінуємо. Проблема в тому, що українська (а точніше – радянська, а за нею пострадянська) традиція велить тримати архіви при собі і не випускати їх у широкий культурний простір. Дещо парадоксально на тлі декларацій про популяризацію, чи не так? Повторимо, йдеться про декларації далеко не однієї установи. І тоді, як – вживемо це пафосне означення – «цивілізований світ» демонструє виразну тенденцію надавати відкритий доступ до своїх сховищ, викладаючи цінні матеріали у Всесвітній мережі і долучаючи до них зацікавлених з усього світу, Україна досі демонструє бюрократичну свідомість. Хоча керівники таких установ позиціонують себе особами прогресивними, орієнтованими на світові віяння.

Так у маленькій неприємній історії, як у краплині води, відобразилися структурні проблеми вітчизняної державної культурницької системи. З одного боку – потужна бюрократична традиція, з іншого – «людський фактор». В умовах, коли робота музеїв та інших мистецьких установ значною мірою тримається на особистому ентузіазмі працівників, такі «niepozvalam» сприймаються особливо трагічно. В епоху інформаційного суспільства сховища національної спадщини не повинні перетворюватися на «поховання», що з них, подібно до чародіїв-некромантів, лише окремі обрані можуть за власним бажанням викликати потрібні їм «тіні минулого». Будемо сподіватися, в майбутньому ситуація виправиться, і культурно-просвітницькі організації сприйматимуть одна одну не як конкурентів, а як партнерів. Тоді і справа популяризації національної культури рухатиметься значно швидше й ефективніше.

  1. Йдеться про публічні покази фільмів харківського фотографа Альфреда Федецького на початку грудня 1896 року.
  2. Довженко-Центр на виставці «Український кіногенезис»


Корисні статті для Вас:
 
Ольга Гуєвська: «Наш музей – унікальний»2006-02-11
 
Виставка «Сценографічна палітра Києва»2004-10-11
 
Тетяна Пономаренко: «Ми не лише збираємо, а й створюємо дім»2004-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2017