Галина Павленко Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
На зламі


«Отак загинув Гуска» Миколи Куліша – дипломна робота студентів четвертого курсу факультету телережисури Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Постановник і викладач – Віталій Савчук. Громадський показ відбувся в залі Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.

Чому Микола Куліш? Він покликаний відкривати студентам те найкраще, що дала національна культура, стверджує постановник. Віталій Савчук не вперше звернувся до творів видатного драматурга. Раніше був «Мина Мазайло», дипломна робота телережисерів 2002 року. Потому – «Отак загинув Гуска» 2008-го, яку майстер курсу, завідувач кафедри Василь Вітер назвав блискучою, талановитою режисерською і викладацькою роботою Віталія Савчука.

Твори Миколи Куліша з часом не втрачають актуальності, ведучи безперервний діалог із сучасністю. Саме на цьому наголошував Віталій Савчук у своїй розмові з головним редактором журналу «Кіно-Театр» Ларисою Брюховецькою. «Так сталося, що цей діалог не припиняється. Людина сказала свого часу, а це вібрує. По-перше, він дуже театральний. По-друге, це драматургія світового рівня.<…>Тут усе є: розпушися, митець, давай! П’єси Куліша – не просто трагедія чи комедія, тут трагікомедія, тобто вони з життя. Не знаю: воно рідне мені, я відчуваю, що це моя природа.

Чому полюбив оцю людину, а не іншу? Ви запитували про Курбаса, Валентину Чистякову — ось результат. Я читаю Куліша і відчуваю, що це моє, близьке, що я можу тут щось сказати».

Валентина Чистякова згадується тут не випадково. Вона, актриса театру «Березіль» і дружина геніального режисера Леся Курбаса, була однією з великих Учителів Віталія Савчука. Так усе міцно пов’язано і тягнеться від Леся Курбаса до сьогодення. Ці зв’язки неможливо обірвати.

П’єса «Отак загинув Гуска» Куліша, улюбленого автора Леся Курбаса, могла бути поставлена в театрі «Березіль», якби не заборона. Вона пробилася до нас лише в 1960-ті роки. І відтоді різні режисери пробували розгадати її загадку. Та не кожному дозволяли. Мріяв поставити її і Микола Мерзлікін – не сталося.

Ще зовсім юним актором Віталій розпочинав своє творче життя у Київському театрі юного глядача, де головним режисером був Микола Іванович Мерзлікін. Пам’ятні то були дні – пора захоплення його дивовижними виставами, що випередили свій час.

Не з власної волі Мерзлікін мав піти з театру. Тоді вже визнаний актор-віртуоз Віталій Савчук був запрошений до провідного театру країни – ім. І. Франка, де зіграв низку незабутніх ролей. Після смерті головного режисера Сергія Данченка він покинув театр: без нього не бачив себе там. Саме тоді Мерзлікін, на той час професор кафедри телережисури, запропонував йому стати викладачем майстерності актора. Пропозицію Віталій прийняв із вдячністю, вона була вчасною!

Віталій Савчук гідно продовжив справу свого театрального наставника. І ось уже стільки років вартує біля молодих. Щоб вони вийшли у життя загартованими, маючи віру, надію і любов – до світу, до людини. Яку не здатні вивітрити з них навіть люті вітри.

«Отак загинув Гуска» – одна з перших п’єс Куліша. Вона ніби не претендувала на той масштаб та глибини, яких він досягнув у своїх останніх шедеврах. Та час довів, що і цей твір, написаний рукою генія, непересічний. І справа не в трактуваннях, які змінювалися залежно від пори та уподобань режисерів. А у тому, що в центрі нарешті опинилася людина, життя духу. І що ми усвідомили, що й така, недосконала, полохлива, суперечлива, вона нас цікавить і може викликати наше співчуття не менше за героїв високої трагедії. Повною мірою це розуміння прийшло до мене на виставі студентів-дипломників. Бо так вона поставлена, на такому високому градусі прожили її виконавці! І ще тому, що ми самі пережили і продовжуємо переживати пору скрути та зламів.

Нагадаю: вистава є одним із виробничих завдань для майбутніх режисерів – щоб пізнати акторську професію зсередини. Побудована на тих же мізансценах, що й попередня, вона в жодному разі не є її повторенням. Тут – нові студенти-виконавці, кожний зі своєю індивідуальністю. Їхні образи створювались із врахуванням цього. Тому вони відмінні, своєрідні і вмотивовані.

Ці виконавці не намагаються вразити своєю акторською майстерністю. Та при тому підкоряють наші серця. Отримавши певні орієнтири, підказки, які пробуджують образне мислення і творчу уяву, вони самостійно розвивають і розширюють контури ролей. Тут дає себе знати натура режисера. В результаті – кожна вистава свіжа, повнокровна, переконлива у всіх своїх чинниках, завдяки тому, що дали майбутнім фахівцям педагоги, підводячи до цієї події, що вклали в їхні душі, і тому, як чесно та з яким запалом зіграли студенти.

Щодо душі – поминаю не заради красного слівця. У вже згаданому діалогові Віталій Савчук сказав ще й такі значущі слова: «Для мене важливий шлях до перетворення людини душевної в духовну. Актор в образі – це одне, але є ще перетворення мене, людини. Саме акторська майстерність допомогла мені свого часу бути вільним у своєму пошуку. Хоча людина може працювати актором і не думати про це. Тут важлива людина, яка поведе». І він повів.

Педагог зі своїми учнями прочитали цю, за визначенням автора, комедію як трагікомедію, що у фіналі набула сильного трагедійного звучання.

Надзвичайні події, які так вплинули на її героїв, розпочалися ще до початку сценічної дії. В устах героїв вони означені одним фатальним словом – ре-во-лю-ція, тотожним за масштабом лиха зі вселенським потопом. Вона для них є синонімом пекла, останнього дня. І єдине, що відрізняє її від цих понять, це надія її пережити – якщо зачаїтися, заховатися, дати обітницю мовчати. Це наділяє виставу особливим напруженням.

«Отак загинув Гуска» – це яскраві образи, неперевершені діалоги і – велика амплітуда можливостей. Якщо раніше, звертаючись до п’єси, як до соціальної комедії, надавали перевагу комедійному загостренню та ґротеску, то нині, після стількох потрясінь, вона набула для постановника нового внутрішнього змісту. Тож яскраві комедійні фарби поступилися похмурій атмосфері, знайомій нам з утілень «Маклени Ґраси» цього ж автора.

...У темряві жінки в чорному, як трагічні знаки долі, як привиди минулого, ходять по дому. Одна з них жене невидиму чи то міль, чи то муху. Цей суто побутовий момент, що передбачався автором як комедійний, набув тут іншого звучання – перетворився на знак віджилості, повної безпорадності, розпаду, німого розпачу. Вистава починається тим, чим завершувалися горьківські «Міщани» у БДТ в постановці Георгія Товстоногова – там була нищівна руйнація великої сім’ї напередодні зламу. Тут же катастрофічні зміни вже сталися. Ті, що призвели до численних жертв у громадянській війні, до кривавої тиранії, Голодомору.

Початок вистави – це довгий, тихий, але густий відчай Гусок, яким проймається і глядач. Зачин передвіщає трагедію. Із темряви поступово проявляється непорушний герой, до якого злітаються домочадці, сім’я збирається докупи біля господаря. Він – єдиний захисток для дружини Секлети (Мирослава Дерепа) та сімох дочок. Це нагадує сімейне фото на тлі зламу. Бо Гуска не так собі сидить, він закляк, закам’янів. А домочадці з їхніми вигуками нагадують розгублену зграю у напіврозореному гнізді. Крім усього, епічність цієї картини посилює ще й музична тема Гії Канчелі, така щемлива і привільна, ніби вони самі у цілому Всесвіті – з їхнім болем та жахом.

Здивувала повнота занурення в образ, проживання в ньому, неочікувана в молодому виконавцеві ролі Саватія Гуски (Володимир Кареба). Така потужна, що аж нам передався його стан – розпач, бажання відсунути страшну мить пробудження, німий крик зболілої душі.

Гуска встав, ожив, та внутрішнє напруження, страх залишилися з ним. Втративши звичний ґрунт, він діє за інерцією, власна воля майже паралізована.

Єдина хвиля розкутості, блаженства Саватія – це спомин про минулі часи, про невигадливі сімейні радощі та службу в канцелярії. Як ожив чоловік, згадуючи про це, як блищать його очі! І як підтакують йому рідні – нібито йдеться про рай на землі. Чомусь набігла думка про ностальгію багатьох за Радянським Союзом, яку зовсім не поділяю. За тим утворенням, що так настрашило Гуску та його сім’ю. Здавалося б, дзеркальне відтворення. Та чомусь від цієї ейфорії Гуски щемить.

То чи можна співчувати цьому чоловікові з його такими невигадливими потребами – рутинна служба, відрада в домі? І це при тому, що в нього семеро дочок і всі неприлаштовані. І ще він опікується свинкою та півнем. То що, будемо сміятися з нього? Чи, може, як це зробила більшовицька влада, знищимо як непотрібний елемент? Він їй ні до чого, їй потрібні солдати і ті, хто описує майно. Колишня голота чи знавіснілі перетворювачі «недосконалої» особини на «ідеальну», вони зневажали людину як таку, вона їм була ненависна. Тому її майно опишуть та конфіскують для нових господарів життя, начальників тих же солдатів. А свиню відберуть та заколють, бо треба ж нагодувати солдатів і тих, хто описує майно.

Тож чи будемо співчувати звичайнісінькому, безідейному обивателю? Будемо. Тому, хто прийшов у цей світ за волею небес, хай він і не дуже показний. Тому, хто живе на зламі, який забере стільки життів, разом з його власним! Не дарма ж у виставі прирівняні до диявольських сил і підсвічені пекельним вогнем два рибалки (Ігор Висневський, Артур Разіньков), які без вагань обікрадуть родину. А потім – у відповідь на протест, що вирвався з наболілої душі Гуски, – заб’ють його ногами.

А перед тим Гуска погодився усією сім’єю податися на безлюдний острів, що видалося великим вчинком, майже геройським. Завів Гусок на «блаженний острів» утікач, київський студент Кирпатенко, що на заморський лад назвався П’єром. Він вразив їх, підбурив, підкорив романтичною розповіддю про невідомий край, де вони знайдуть порятунок.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Віталій Савчук:«Актор – категорія радше душевна, ніж духовна»2007-06-11
 
Інтенсивна хореографія2013-07-30
 
Харківська "Академія": учора, сьогодні, завтра2012-03-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2017