Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
Замкнена правда


«Загальний зшиток». Автор сценарію Сергій Тримбач. Режисер Юлія Лазаревська. Оператор Микола Мандрич

Музика Валентина Сильвестрова. Тексти озвучували: Лариса Кадочникова, Олексій Вертинський, Борис Георгієвський. Студія «Кінематографіст», 2016

Олександр Довженко покликав до життя чимало документальних біографічних фільмів, йому присвячених. Це закономірно, адже, по-перше, він був не лише Майстром кіно, а й надзвичайно цікавою особистістю (перечитайте «Майстер корабля» Юрія Яновського), одне слово – невичерпний, а по-друге, він мав нещастя жити в тоталітарній країні й не зміг здійснити своїх задумів, не встиг реалізувати свій потенціал, і тому продовжується у своїх нащадках, які хочуть спілкуватися з ним мовою кіно. Можна називати «по-третє» і «по-четверте», але повернімося до нового фільму, присвяченого генію кіно.

Тема фільму – «Довженко і війна». Про це свідчить назва – «Загальний зшиток», тобто «Щоденник», Довженко почав його вести під час війни, занотовуючи не тільки події, очевидцем і учасником яких він був, а й своє ставлення до них, своє переживання за долю багатостраждального народу. «Щоденникові записи» (випущені 2013 видавництвом «Фоліо», на жаль, не в належному поліграфічному виконанні та на газетному папері) є унікальними не тільки тривалістю охопленого часу (1939–1956), а й тим, що це чи не єдиний масштабний документ, де тіньовий бік радянської тоталітарної системи пропущено через суб’єктивну свідомість і зафіксовано у слові. Якщо б його виявили і він потрапив до каральних органів, Довженкові б укоротили віку. Власне, 30 січня 1944 року він уже був на волоску, адже вирок Сталіна, винесений публічно, формулювався недвозначно: «Об антиленинских ошибках и националистических извращениях в киноповести Довженко “Украина в огне”». Травма Довженка подвоєна – особиста трагедія несправедливого звинувачення накладалася на переживання за свій народ. Він записує, що трагедія не в тому, що «Україну в огні» заборонили, а в тому, що написане там є правдою. Тому він і назвав її «замкненою».

Довженко не захотів відсиджуватись в далекому Ашхабаді, куди було евакуйовано Київську кіностудію, і з березня 1942 року шість з половиною місяців перебував на фронті, співпрацював з газетою «Красная звезда». Він глибоко усвідомлював масштаби Другої світової і те, чим вона обернулася для його народу через бездумно-жорстокого вождя. У Щоденнику він фіксує бої з великими втратами, палаючі села і міста, які діставались загарбникам влітку 1942 року, коли Червона армія відходила на схід. Все це він бачив на власні очі й вирішив не відступати від правди. «На українських ланах і селах, в огні і полум’ї рішається доля людства…». І уточнює: «Дійсність стала багато страшнішою за всяку навіть позбавлену смаку уяву. Душа людська міряється повною мірою, да такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху страждань, гніву і нечуваної сили людського духу». Його, художника, мучило питання: якими засобами виразити реалії війни? Він допускає, що «народ не хотітиме чтива про війну побутово-описательного. Народу треба показати його ізсередини в його стражданнях». А, можливо, і не треба, бо «Хіба мерців повернеш? А жити ж треба не спогадами жаху».

Ось на такому градусі страждань і болю виношував Довженко свою кіноповість, і таким мав бути його фільм за тією повістю. Та у вождів була своя правда, і Довженко потрапляє в немилість – кіноповість викликала гнів у вождя. А Микита Хрущов, якому Довженко читав свою кіноповість на фронті і яку той схвалив, тепер «ніби був не М.С., і я був ніби не я. Був холодний і безжалісний небожитель, суддя і винуватий аморальний злочинець і ворог народу, себто я. І я зрозумів, що ніякі мої аргументи, висловлені з болем душевним, і тугою, і найглибшою одвертістю самоаналізу, ні в чому його не переконали і не переконають, що я не видатний чесний робітник радянської української культури, а щось вроді розшифрованого пійманого злодія і політичного антирадянського шкідника, і що я ніколи і нічим уже не замолю перед ним свого “гріха”» (запис 3 січня 1944 року).

Отже, трагічні події війни і Довженкові особисті страждання вимагали від творців документального фільму високої інтелектуальної і творчої концентрації. Вибудовуючи свою картину, Юлія Лазаревська робить це по-режисерськи винахідливо, аби, показуючи страждання, не відторгнути глядача, а, навпаки, створити ефект присутності. Особистість Довженка дає багатий іконографічний матеріал, це насамперед документальні фото і кінохроніка, на якій його зафіксовано, починаючи із Західної України і закінчуючи скупими кадрами його ювілейного вечора в Москві з нагоди шістдесятиріччя. Глибоко продумано і мотивовано використовуються кадри з фільмів самого Довженка: «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Земля», «Іван», «Визволення», «Буковина – земля українська», «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні», а також кінохроніка часів війни. Ретельне вивчення кінотекстів Довженка, їхнє осмислення, зокрема й за допомогою комп’ютерної графіки, дозволило Юлії Лазаревській скомпонувати візуальний сюжет, що за силою впливу адекватний Довженковому слову. Є у стрічці й візуальні акценти, неодноразово повторені: Довженко в ролі кочегара із «Сумки дипкур’єра», плуг із «Землі», що ріже землю, різне зображення поїзда – то купе, то вагони, – цей візуальний образ уособлює бурхливо-динамічне життя Довженка. Мінімально й тактовно використано ігрові моменти, покликані проілюструвати тексти з важливою інформацією, зокрема доноси спеців різних рангів із Міністерства держбезпеки. Серед особливо вдалих епізодів відповідності слів і зображення – епізод із героєм Степана Шкурата у фільмі «Іван», над яким люди, що наповнюють величезний зал, сміються як над нікчемою, що випав із суспільства. Ось такі аналогії, по-новому інтерпретовані фрагменти, що чергуються з воєнною кінохронікою, творять високу напругу болю, що випав на долю геніального митця. Олюднити, дати вимір приватності покликані спогади Юлії Солнцевої, озвучені Ларисою Кадочниковою і вкомпоновані у тканину розповіді. Важливим художнім моментом є голос актора Олексія Вертинського, який озвучує Довженкове слово.

Фільм можна віднести до найбільш вдалих кінопортретів Довженка. Він насичений інформацією, емоціями, в ньому є чутливість до матеріалу, проникнення в думки і почуття великої людини.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Олександр Довженко. Виступ на Київській кінофабриці 1936 року2006-02-11
 
Олександр Довженко:"Ми були молодими.І більших геніїв од нас не було2009-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2017