Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
Лариса Руснак і вистава «Персона»


Лариса Руснак любить театр, а її рідний театр ім. І. Франка відповідає їй взаємністю. Вона пластична, енергійна, органічна у кожній ролі. Сергій Данченко поставив «Кохання в стилі бароко» 1999-го, і там вона блискуче перевтілилась у Ярисю: в парі з Анатолієм Гнатюком створила блискучу сценічну феєрію. І як щось протилежне до цього образу – Грушенька у виставі «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським у постановці Юрія Одинокого (2004). Її Монтале чудово вписалася у мюзикл «Ех мушкетери, мушкетери…» за Євгеном Євтушенком (2003). Запросив її й вимогливий канадієць Григорій Гладій у пам’ятну «Істерію» за Террі Джонсоном. Хороше порозуміння склалося і з молодим постановником Олександром Білозубом, котрий шукав нових сценічних форм. Вона зіграла Нусю у виставі «Соло-мія» (2005), а згодом – одну з головних ролей – Зою – у його ж виставі «Я згадую…» (2007). Сенсацією стала її Шякунтала в однойменній виставі, сценічну версію якої здійснив Андрій Приходько 2005 року. Вистава відзначалась яскравими барвами – і не тільки в сценографії та костюмах, а в надзвичайно автентичних рухах, що втілювали індійський епос.

Потім почалась епоха телесеріалів. Але театральна робота не переривалась, щоб 2016 року з’явилась несподівана і для неї, і для театральної публіки «Персона». Вперше в Україні інсценізовано і втілено на сцені фільм Інґмара Берґмана. Тема мистецтва фігурувала у всесвітньовідомого шведського режисера театру і кіно ще з початку 1950-х – у його фільмах виразниками духовних цінностей часто виступають бродячі актори, циркачі, фокусники, які вступають у конфлікт з людьми «здорового глузду», як це було у фільмі «Обличчя» (1958). У 1960-х дослідник людської психології зосереджується на взаємодії правди і фальші в житті артиста, досліджує стан, коли стираються межі між реальністю та ілюзією. Як акторові пізнати правду про себе самого? У цьому сенсі фільм «Персона» (1966) став переломним у творчості Берґмана й продовжує викликати чимало інтерпретацій і дискусій.

Героїня – Елізабет Фоґлер – актриса, яка , граючи «Федру», несподівано для всіх замовкла під час вистави. Психіатр не знаходить відхилень від норми і пропонує їй відпочити на березі моря. З нею їде медсестра Альма. Німота Елізабет – це відмова від маски слів. Вона протестує проти ситуації лицедійства і вибирає мовчання як стіну, що відділяє її від несправедливості реального. Можливо, тема такої мовчанки стала для Лариси Руснак необхідною…

…Коли поглянути на її фільмографію, то лицедійства їй у серіальній продукції вистачило з лишком. Як казала сама акторка, після перших успіхів мала багато пропозицій, «в яких ледь не один і той же текст». А першою була дружина олігарха із «Серцю не накажеш» (1996). І її обличчя з’являлося на телеекрані на втіху шанувальників цього виду масової культури щороку: «Право на захист», «Рік золотої рибки», «Вітчим», «Право на помилку», «Третього не дано», «Тільки любов» тощо. Саме на цьому фільмі вона знімалася у режисера Антона Гойди (це була співпраця кількох режисерів), а потім уже в його іншій роботі на Film ua у 1912 році вона знялася у фільмі «Жіночий доктор». За цей час сформувався цілий загін українських серіальних режисерів: успішно працював Олександр Ітигілов – у нього вона зіграла Зою у «Два плюс два» (2014). Нарешті 2016-го Антон Гойда ставить «На лінії життя», дія в якому відбувається у Київському військовому госпіталі під час Революції Гідності та війни на сході. Вона зіграла одну із досвідчених лікарок, давнього товариша головного лікаря хірургічного відділення (Лесь Задніпровський). Оскільки обоє – актори одного театру – Національного ім. І. Франка, то глядач відчуває високий професіоналізм і повне взаєморозуміння. Загалом же в цьому серіалі знялося понад 300 українських акторів. Шкода тільки, що сценаристи і режисер так і не перейшли на українську, дозволивши тільки незначні вкраплення. Це питання вирішує все-таки постановник, і будемо сподіватися, що він рано чи пізно з мови агресора перейде на державну.

В театрі Лариса Руснак – одна з провідних актрис, там у неї чимало ролей. «Персона», що йде на камерній сцені, – особлива. Саме тому, що героїня мовчить, ця роль притягує своєю акторською потужністю. В ній вона перевтілюється в трьох персонажів – режисер і акторка вдалися до комедії дель-арте, зокрема, коли вона грає комічного Доктора. Насамкінець дамо слово самій акторці: «…Думаю, що зовнішня гнучкість дуже пов’язана з внутрішнім психологічним станом <…>. Коли не лякає перспектива показатися дурним чи неправильним, ось тоді починаєш усвідомлювати, що в кожній людині ховається неймовірно сильний потенціал».


Корисні статті для Вас:
 
Глибинні мрії донеччан2004-02-11
 
Якого раю ми бажаєм?..2012-10-25
 
Діагноз: Тартюф2003-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2017