Ольга Скоморощенко Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
SEMINCI-61: нові горизонти


Міжнарожний тиждень кіно (SEMINCI), який відбувається у Вальядоліді, давній столиці Іспанії, місті Колумба і Сервантеса, продемонстрував свою життєздатність і прагнення до постійного оновлення. Глядацький успіх SEMINCI-61, що перевершив попередній, який вважався рекордним, – одне з істотних підтверджень поступу найбільшого в Європі МКФ авторського кіно.

90 тисяч кіноглядачів, із них 23 тисячі – діти дошкільного і шкільного віку, створили неповторну атмосферу кіносвята у Вальядоліді, крім того, значно зріс інтерес до фестивалю у найпопулярніших соцмережах, таких як Twitter, Facebook тощо. Про це доповів директор МКФ Хав’єр Ангуло на підсумковій прес-конференції. Протягом восьми днів було показано 227 повно- і короткометражних ігрових, документальних та анімаційних фільмів з усіх куточків світу.

З перших днів роботи Міжнародного тижня кіно стало зрозуміло, що міжнародному журі Офіційної програми (18 конкурсних повнометражних ігрових стрічок) непросто буде визначити переможців – такий високий творчий рівень з потужним проявом авторського начала і таке розмаїття надзвичайно цікавих і актуальних сюжетів продемонстрували фільми. Саме цю думку висловив один із членів журі, французький продюсер Марк Баше під час урочистої церемонії закриття в Театрі Кальдерон: «Мені особисто робота в Міжнародному журі нагадувала поїдання шоколадного торта, коли дуже складно визначити, яка саме частина цього торта найсмачніша...», – пожартував він. «У такій складній ситуації було не до жартів, але ми впорались», – додав голова Міжнародного журі, молодий чилійський режисер Матіас Бісе, який на SEMINCI-50 у 25-річному віці був удостоєний «Золотого колоска» за свій другий повнометражний фільм «У ліжку», ставши наймолодшим лауреатом цієї премії за всю історію кінофестивалю. Його головування великою мірою зумовлювалося тим, що «запрошеною країною» цього разу була Чилі з ретроспективою «Чилійське кіно в часи демократії (2000–2015 роки)», що складалась із 15 ігрових повнометражних фільмів, 9 короткометражних і 5 документальних.

На SEMINCI-61 було поновлено нагороди, що існували ще з 1960 року: лише дві кращі стрічки Офіційної програми отримуватимуть «Золотий» і «Срібний колоски», а переможцям в інших номінаціях дістанеться «Золотий жайворонок» у вигляді позолоченого зображення вранішньої пташки – витвір ювелірного мистецтва вальядолідського майстра Кіко Контрераса, обраний фестивалем на конкурсній основі.

Саме за ці нагороди змагались учасники Офіційної програми: як молоді режисери, так і досвідчені майстри кіно, серед яких – Горан Паскалевич, сербський режисер, улюбленець SEMINCI, який був уже тричі нагороджений «Золотим колоском» і очолював журі ювілейного SEMINCI-60. Цього разу він показав свою нову роботу «Земля богів» (Індія–Сербія, 2016), з приводу чого жартували, що Горан Паскалевич прибув за четвертим «Золотим колоском».

Проте оновлений «Золотий колосок» обрав італійського режисера Паоло Вірдзі з його драматичною комедією «Божевільні від радості» (Італія–Франція, 2015), що є його чотирнадцятою стрічкою. Це розповідь про двох молодих жінок, які перебувають у психіатричній лікарні закритого типу з дуже передовими методами лікування і які, скориставшись недоглядом персоналу, тікають. Складний сучасний світ, сповнений як принад, так і небезпеки, видається іноді божевільнішим за будь-який психіатричний заклад. Цей фільм став ніби відгомоном таких класичних стрічок, як «Політ над гніздом зозулі» або «Тельма і Луїза» (останній свого часу отримав «Золотий колосок».) За сценарієм Франчески Аркібуджі (режисер виступив співавтором) Паоло Вірдзі зняв справжню оду фемінізму, що перевершила іранську стрічку «Дочка» та ізраїльску «Піщану бурю», які теж були присвячені темі жінки в сучасному суспільстві, а невимушений позитивізм його фільму лишив позаду ще два фільми Офіційної програми: «Прекрасна сім’я з Токіо» та «Король бельгійців». Режисер своїм успіхом завдячує значною мірою вдалому вибору актрис – їхні героїні, попри протилежність характерів, утворили досить гармонійний тандем. Вигадлива і говірка Беатріче (Валерія Бруні-Тедескі), яка сама собі надає титул графині з багатомільйонними статками та близькими стосунками зі світовими лідерами, і Донателла (Мікаела Рамацотті), вразлива, інтровертна молода жінка, з великою кількістю татуювань, занурена у своє загадкове минуле. Ці дві акторські роботи належним чином оцінило Міжнародне журі, відзначивши їх ex aequo як кращу жіночу роль.

Кращою чоловічою роллю визнали роботу юного актора Наомі Неру за головну роль у фільмі «Мати лише одна» (Бразилія, 2016) досвідченої бразильської режисерки Анни Муйлаерт. Це її восьма робота; в ній вона впевнено береться за тему вкраденої ідентичності. Зворушлива драматична розповідь, заснована на реальних подіях, що мали місце в Бразилії приблизно 20 років тому, коли з пологового будинку було вкрадено немовлят. Зовні нормальну сім’ю, в якій виховуються вже майже дорослий син і маленька дівчинка, одного дня, ніби землетрус, сколихнула поява поліції, на вимогу якої мати і син повинні зробити аналіз на сумісність ДНК. В результаті жінка потрапляє до в’язниці, а П’єр має повернутися до своєї справжньої біологічної сім’ї, яка ніколи не переставала його розшукувати. Невдовзі з’являються біологічні батьки і його молодшої сестрички, а їхня «мати» лишається у в’язниці. У хлопця величезні зміни в житті: йому належить увійти в нову сім’ю, де є його молодший брат, який усім серцем сприйняв його таку очікувану появу, змінити адресу, школу, друзів, та й звати його зовсім не П’єр, а Феліпе... І все це – на тлі властивих його віку проблем, секретів і потаємних бажань. Герой Наомі Неру перебуває в пошуках своєї сексуальної орієнтації, намагається сподобатись лідеру музичної групи, в якій він грає на гітарі, користуючись косметикою, вдягаючись у жіноче вбрання. Коли його нові батьки, досить заможні, пропонують синові придбати новий одяг і він демонстративно вибирає червоне жіноче плаття, батько надзвичайно обурюється, а мати на те не зважає, не перестаючи радіти, що син усе-таки знайшовся, що він є!.. Проте вона займає жорстку позицію, коли знайдений син намагається втекти з дому в пошуках матері, до якої він звик. Вона негайно попереджає по домофону батька, і той встигає зачинити автоматичні ворота маєтку. Хлопець змушений повернутись до своєї кімнати, у відчаї промовляючи до молодшого брата: «Мене вкрали двічі: з пологового будинку і тепер із сім’ї, де я виріс!..» Роль Наомі Неру небагатослівна, молодий виконавець збагатив її мовчазними паузами і поглядами значно більше, ніж словами. Отримуючи премію кращому актору, Анна Муйлаерт зазначила, що про кращий початок для творчої біографії молодого актора годі й мріяти. Їй самій присудили «Премію долини ріки Дуеро» як кращому режисеру, а також уперше запроваджену на SEMINCI-61 нагороду «Колосок-райдуга» від спільноти LGTBI (лесбіянок-геїв-трансвеститів-бісексуалів).

«Срібний колосок» здобула стрічка «Почесний громадянин» (Аргентина–Іспанія, 2016) двох молодих режисерів і одночасно продюсерів Гастона Дюпрата і Мар’яно Кона. Головний герой – аргентинський письменник, лауреат Нобелівської премії Даніель Мантовані (Оскар Мартінес), який уже понад 30 років живе в Іспанії і принципово та безжально відхиляє всі запрошення взяти участь у будь-яких літературних заходах. Проте врешті-решт після деяких роздумів і вагань приймає запрошення відвідати містечко Салас під Буенос-Айресом, де він народився, яке його надихало, де відбуваються події його творів і куди він не повертався відтоді, як амбітним юнаком поїхав звідти в пошуках літературної слави. Це містечко в особі мера запросило Мантовані, щоб нагородити званням «Почесний громадянин міста». А мером виявився його друг дитинства, що одружився з його дівчиною, яка так і не дочекалась повернення коханого. Урочиста церемонія починається з проїзду вулицями містечка зверху на пожежній машині у супроводі щасливого мера і місцевої королеви краси. Саме з пожежної машини починається певний ґротеск, натяк на події, що очікують нобелівського лауреата. Незважаючи на екзальтовано-радісний прийом, новий власник будинку, де він колись мешкав із батьками, брутально прогнав його, не бажаючи знати, хто саме до нього прийшов… Могили батьків на цвинтарі поросли бур’янами... Під час майстер-класу з літератури, що його проводив «почесний громадянин», в полеміку з ним вступає молода вродлива дівчина, яка воліє продовжити спілкування, прориваючись увечері до нього в готель, накидається з поцілунками і проводить в його номері всю ніч... Не в змозі приховати те, що сталося, вражений письменник розповідає про свою пригоду другові-меру, на що той зачудовано реагує: «І ти взяв цю хвойду?!.» Проте його емоції відразу змінюються, коли з’ясовується, що «хвойда» – його власна донька, його і колишньої нареченої Мантовані, яку той зрадив... Сама дівчина, з’явившись знову, бурхливо виправдовує свою поведінку бажанням покинути провінційне містечко і вирватись у світ, у якому наш герой знайшов визнання і славу. Пристрасті доходять до крайньої межі: батько з женихом-дебілом вирішують убити нобелівського лауреата, а його урочисто відкритий бюст знаходять на ранок облитим червоною фарбою. Фільм «Почесний громадянин» балансує на межі комедії і драми, яка, на щастя, так і не переросла в трагедію. Його ще можна було б назвати «Немає пророка у своїй вітчизні», і саме цей біблійний вислів прикрасив плакат до фільму. А сценарій фільму прикрасила ще одна нагорода: премія «Мігеля Делібеса» за кращий сценарій дісталась Андресу Дюпрату. «Почесний громадянин» також отримав премію публіки, яка після сеансу віддавала свої голоси за ту чи іншу фестивальну стрічку. Робота двох молодих аргентинських режисерів найбільше переконала своїм легким і невимушеним стилем, розповідаючи історію інтелектуала, яка в той же час зрозуміла для широкого глядача.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
SEMINCI-60: Розквіт і злет2016-04-11
 
SEMINCI-59: незмінна тенденція до зростання2004-02-11
 
SEMINCI-58: рух уперед2014-04-22
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2018