Анастасія Груба Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
Філіп Сотниченко: «Кіно всюди – у кожній квартирі, у кожній кімнаті»


Філіп Сотниченко – український кінорежисер. Поставив фільми: «Обійми», «Син», «Цвях», «Технічна перерва». Його ігровий короткометражний фільм «Син» здобув нагороди на МКФ: за найкращий сценарій на Aster Fest (2016), за найкращий український к/м фільм на WIZART (2016) та нагороду від журі FIPRESCI ОМКФ-2015. «Цвях» отримав Золотого Дюка як найкращий к/м фільм Одеського МКФ. Цього року Філіп покаже глядачам свою стрічку «Технічна перерва», зняту за підтримки Держкіно.

– Коли вперше в твоєму житті з’явилося кіно?

– Мій батько працював на кіностудії, тому я зростав у атмосфері поваги до кіно. В результаті, кіно мене зачарувало – це відбулося само собою. Довго думав: як почати, з чого. Інтуїтивно обрав кінознавство. Мені було 16 років, і я ще слабо уявляв, хто є ким на знімальному майданчику. Завдяки батькові я ще розумів, хто такі оператори, режисери, навіть знав, яка специфіка роботи у монтажниць, як вони розрізають плівку, але цього було недостатньо. Я пішов на кінознавство, щоб дізнатися ще більше і нарешті збагнути, чого я хочу.

Потрапив до майстерні Валентини Романівни Слободян. Провчився рік і зрозумів, що все це дуже цікаво, але хочеться перейти до практики. Тільки вивчати біографії, любити та захоплюватися чиїмись фільмами – цього замало. Захотів спробувати себе.

Тож поступово я прийшов до режисури, але й досі кінознавців люблю та поважаю, тому що їх дуже мало, по-справжньому сильних, з відчуттям смаку. Адже режисер не обов’язково має бути таким розумним, як кінознавець, йому достатньо мати життєвий досвід. Режисер скаже: «Я бачив, і це було так і так, звідси і туди», а оператор запитає: «Звідси і туди? Тоді давай одним планом знімемо?».

– То хто ж такий режисер, на твою думку?

– На це запитання я щодня відповідаю по-різному, але одне залишається незмінним: режисер – це, насамперед, людина, що вміє робити лаконічні висновки. От я думаю: «Що саме я роблю? Чим я захоплююсь?». Це якась організація матеріалу, який я отримую від життя.

– У яких майстернях ти ще навчався?

– Я потрапив до майстерні Юрія Михайловича Терещенка, відомого документаліста. Він виявився потужним педагогом, і я йому за це вдячний. Саме його майстерня дала мені базис, який допомагає у професії. Усе, що стосується режисури, я почув, збагнув та опанував там, зрозумів, як треба думати, щоб працювати режисером. У мені досі живуть ті думки, ті розумні слова, які я усвідомлюю лише тепер.

Мій майстер відкрив мені творчість багатьох режисерів, котрі допомогли зрозуміти, як влаштоване кіно. Чесно кажучи, сам я б не подивився деякі фільми.

А диплом «спеціаліста» отримував у майстерні Василя Петровича Вітра. Саме він зі своєю студією «ВІТЕЛ» допоміг реалізуватися мені як режисеру, підтримуючи в роботі над короткометражними стрічками «Цвях» і «Технічна перерва». Переконаний: без академічної освіти я не зміг би усвідомити навіть половину всіх нюансів професії.

– Як до тебе приходять ідеї?

– Я щось знаходжу в житті, помічаю й намагаюся зрозуміти, як ця річ влаштована, як вона працює, яка її тенденція. Наприклад, спостерігаю за трамваями. В цьому немає нічого дивного, чи не так? Але іноді водій одного з них виходить та власноруч перемикає стрілки колій. Цікаво! Як мінімум красиво! Дивлюся, а наступні трамваї їдуть, нічого не перемикаючи. Чому? Виявляється, що за поганої погоди іноді спеціальний механізм загальмовується й колії не перемикаються автоматично, тому водії роблять це власноруч. І ось від таких явищ, вивчаючи їх, я приходжу до узагальнених образів, можливо, зовсім не пов’язаних з трамваями. Я маю на увазі, що нічого не вигадую, лише намагаюся спостерігати та запам’ятовувати, розібратися та зробити висновки.

Нещодавно я закінчив свій дебютний короткий метр «Технічна перерва». Його ідея народилася ще п’ять років тому, коли я прочитав статтю в газеті про жінку, яка, працюючи в магазині, під час перерви народила дитину, позбулася її та повернулася на робоче місце… «Трагедія, яка залишилася непоміченою».

– На «Цвях» тебе теж надихнула стаття?

– Ні, тут інша історія. Я знайшов касету, за допомогою якої побачив побут київської інтелігенції середини 90-х. На ній було записано святкування дня народження першого режисера Молодого театру Олександра Заболотного. Його дружина, театрознавець Валентина Заболотна, накрила стіл, і всі гості, як у Чехова, освідчуються одне одному в коханні та згадують молодість, хоча вони ще досить молоді люди. І це одночасно ні про що, та про все, адже за уривками фраз ховалися історії, яких не розповіси й за годину. Людини немає в кадрі, про неї лунають лише 2–3 фрази, але ти відразу розумієш, як влаштоване життя, що слабкі й талановиті помирають раніше.

Я намагався зробити римейк домашньої хроніки. У фільмі грали ті актори, з чиїх слів був написаний сценарій. Я почув та побачив, потім вилучив зайве, додав драматургії та попросив акторів повторити дещо.

– Фільми «Син» та «Цвях» були створені без фінансової підтримки. Як таке можливо?

– Справді, ці стрічки було зроблено за копійки. Вони були б неможливі без нашої громадської організації «СУК», адже ми і є та знімальна група, яка працювала над цими творами!

Ми працюємо дивно, але при цьому, мені здається, правильно. Ми – як один організм. Я не сиджу в кріслі та не кричу у рупор, ніхто не капризує й, головне, кожен щось пропонує. У фільмі «Технічна перерва», наприклад, фінальні фрази були запропоновані звукорежисером. Я дуже люблю, коли у когось народжується ідея, я для них відкритий. Вважаю, що режисер має бути, як капітан команди «Що? Де? Коли?», він не обов’язково мусить пропонувати версію, він має вміти обрати найкращу.

У незалежному створенні фільму важлива команда. Коли ти на зйомках й тобі за це платять, то режисер може й не знати твого імені. Такого не може бути, коли ви три тижні живете разом, коли ви прокидаєтеся разом та штовхаєтеся біля крана, щоб почистити зуби й раніше прибігти на знімальний майданчик. Тільки так усе вийде!

– Якою в твоєму житті була перша критика?

– Під час навчання критика була щоденною, і я вважаю, що це правильно. Майстер схвалював не все, що йому приносили, й дуже часто казав те, що думає, не підбираючи слів. Я йому за це вдячний, хоча іноді було не дуже приємно.

Коли перший фільм «Обійми» показали у великій залі в Будинку кіно, я знайшов кілька рецензій на нього, але найбільше запам’ятався Віктор Едуардович Матізен, російський кінокритик. Він написав: «Дуже інтригує, але нічого не зрозуміло». Про «Цвях» знаходжу тільки позитивні відгуки, хоча він не мав стільки уваги, як попередня робота – «Син». Мене навіть трохи засмучує той факт, що «Син» виявився успішнішим на фестивалях, аніж ті фільми, котрі, як я вважаю, пропонують деякі інновації.

Треба визнати, що кіно я роблю не тільки для себе, а й для глядача, тож він повинен розуміти мої думки, якими б складним вони не були.

– Отже, своїми фільмами ти хочеш охопити якомога більшу аудиторію,чи для тебе це не головне?

– Перед кожним фільмом варто відповісти собі на це запитання. Коли роблю фільм, завжди думаю, хто і де буде його дивитись. Я намагаюся говорити просто, бо хочу, щоб якомога більше глядачів зрозуміли мої роботи. Важливо, щоб кожен фільм естетично відрізнявся один від одного. Дуже боюся стати заручником власних уподобань, а ще гірше – чужих. Хочу, аби фільм промовляв ідеєю та концепцією, а не особливістю мого почерку.

– Як ти бачиш просування українського кіно на європейський ринок?

– Мені здається, що українське кіно може стати брендом тим же шляхом, як брендом стали мої улюблені румуни завдяки «румунській хвилі». Вона виникла на початку 2000-х. Крістіан Мунджиу переміг на Каннському МКФ з фільмом «Чотири місяці, три тижні та два дні», а завершив марафон Келін Петер Нетцер, здобувши нагороду «Берлінале» за роботу «Поза дитини». Мунджиу відкрив нову хвилю, вивів румунське авторське кіно на міжнародну арену, а Нетцер перетворив це явище на мейнстрим. Такий ривок було здійснено завдяки естетиці, що об’єднує румунських режисерів, котрі, ходять чутки, один одного недолюблюють. Особливість їхнього стилю – у відсутності музики, грі непрофесійних акторів, довжині плану та гостросоціальній тематиці.

Зі свого боку ми, українці, маємо створити свою естетику, зробити велосипед та виїхати на ньому у світ, щоб усі охнули «Нічого собі!». Тільки який це має бути велосипед, я поки що не уявляю.

– Кажуть, що українському кіно не вистачає автентичного героя. Яким ти його бачиш?

– Як на мене, героєм може бути військовий з АТО. Нам, грубо кажучи, не вистачає фільму «Брат». Фільму про «донбаський синдром», адже саме з ним можуть повертатися наші військові. Чоловік приходить з війни, і йому треба звикнути до мирного життя, а в голові ще вибухають міни. І цей герой бачить, що нічого не змінилося, що там залишилися його друзі, а тут – жодних зрушень.

У мене є навіть приблизні назва та ідея такого фільму, але поки що я над ними міркую.

– Що б ти порадив молодим людям, які прагнуть знімати кіно, але не знають, з чого почати?

– Починайте з себе та своїх батьків. Кіно, воно всюди: у кожній квартирі. Спостерігайте за життям!

Січень, 2017

Від редакції: Спостерігати за життям і орієнтуватися на готовий продукт – не виключає одне одного, але створюють певну суперечність, особливо у зв’язку з фільмом «Брат». Вона посилюється тими тезами, що їх висловив Олексій Широпаєв у своїй статті «Страшні люди Росії».


Корисні статті для Вас:
 
Незахищеність2013-09-26
 
Є на кого сподіватися2017-01-11
 
Ірина Барда: "Кіно - рай для душі"2011-06-13
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2018